Розгін - Загребельний Павло

Михайло змандрував зі своїм крейдоїдним сімейством після сутички з Карналем, вони тепер жили в цій руїні самі, мачуха гризла Карналя за те, що він думає тільки про колгосп, а про хату не дбає і їх коли-небудь привалить уві сні, Петько при цьому думав, що коли й справді завалиться їхня стара хата, то не від старощів і не від підмитості повіддю, а від мачушиного крику. Якось він заспав у неділю, прокинувся, коли вже дорослих не було в хаті, в причілкове вікно світило велике сонце, таке знайоме хлопцеві вже он який тривалий час. Воно щодня сходило з-за Стрижакової гори, велике, чисте, сліпуче, тоді викочувалося в таку небесну висоту, що видавалося зовсім маленькою кулькою, але чомусь пекло звідти так несамовито, що навіть само ніби чорніло від власного жару, вигорівши за день, вигасало, розпліскувалося млиновим колом, поволі зсувалося з неба й тануло в завороті Дніпра десь за піщаними горбами Куцоволівки.

Але того ранку сонце ще тільки викотилося з-за Стрижакової гори, світило весело, розблискувалося щедро, висвічувало кожну зморшку на землі, кожен куточок у хаті, Петько, продираючи заспані очі, глянув з печі на стіл, де під чистим рушником вгадувався залишений для нього сніданок, на темну різьблену, ще материну, скриню, в якій був таємничий прискринок, обклеєний привезеним матір'ю з Таврії гарним малюнком,— зелений лан цукрових буряків, і посеред того лану якась чудернацька, незнана в Озерах машина, про призначення якої Петько так і не встиг ніколи запитати в матусі. Та не про прискринок поду-малося напівсонному Петькові, коли його погляд помандрував по долівці коло скрині. Бо з-під скрині виповзала, мовби вистрілювана якоюсь мовчазною силою, велетенська сіра гадюка, така незмірно довга, що не вміщалася між скринею і лежанкою, вже голова гадюки зводилася над лежанкою, вже її чорні не-кліпні очиці втупилися в переляканого Петька, а хвіст ще десь ховався під скринею. Петько сахнувся за коминок, але жах виштовхав його звідти, хлопець знов поглянув униз, гадюка, на половину своєї довжини, вже стояла стовпцем перед лежанкою, зараз кинеться туди, а тоді на піч, на нього...

— Тату-у-у! — охоплений смертельним страхом, закричав Петько, закричав не в сподіванні, що батько справді почує його крик, а просто безнадійно й розпачливо, бо ні батька, ні мачухи не могло бути вдома цього недільного поранку: батько, як зав^ жди, в колгоспі, де в нього не було пі вихідних, ні свят, а мачуха або ж на базарі, або ж у церкві, куди вона тихцем ходила, хоч як їй забороняв Карналь.

Та, видно, така розпука була в Петьковім голосі, що з того крику мовби зродився Андрій Карналь, який, на щастя, був удома й цюкав коло сарая сухе шелюжиння на розтопку для дружини. Карналь, як був з сокирою в руках, убіг до хати, побачив гадюку, яка й справді вже визміювалася уздовж лежанн ки, цілячись до коминка, за яким ховався побілілий на смерть Петько, кинувся на неї, рубнув сокирою, рубав, поки й покришив її на дріб'язок, рубав і зміюку, і лежанку, мабуть, виганяв з себе страх за дитину, а може, лють до цієї старої, нікчемної хати і до свого не зовсім вдалого життя з новою дружиною.

Петько дрібно тремтів за коминком, не хотів іти до батька на руки, аж поки той не викидав порубаної гадюки надвір, а тоді зайшовся таким гірким плачем, ніби оплакував не лише свою імовірну загибель, а смерті всіх таких невинних, відданих у жертву стихіям і долі.

Того літа батько купив у сільраді куркульську велику хату, і вони, нарешті, покинули глиняні руйновища старої Колісни-чихи.

В новій хаті Петька мало не вбив Іван Мина.

Брати Мини мали бути неодмінно записані до озерянських химер так само, як брати Кривокорди, та коли Кривокорди ховалися десь у глибині плавнів і жили з рибальства, полювання й ковальства, виковуючи дядькам такі небачені ножі і роблячи до них такі колодочки з чорного дуба, всі в мідних заклепках, що ні в якому найбільшому місті не купив би таких, то Мини жили посеред села на Бульшівці, займали досить простору хату, мали й великий город, і садок, але не орали й не сіяли, як то кажеться, харчувалися, як птиці небесні, тим, що пошле випадок, і безжурні були теж, як птиці, хоч, мабуть, навіть безмовне птаство обурилося б, довідавшись, що хтось наважився порівнювати його з такими ледацюгами, як Мини. Було їх троє: Іван, Василь і Сашко, мали ще й сестру Одарку, ніхто не пам'ятав їхніх батьків, хоч вони, ясна річ, колись у них були, але змалечку всі Мини росли під наглядом їхнього сусіда Митро-фана Курайдима, справжнього прізвища якого ніхто теж не знав, а прозвали Курайдимом за те, що вій мав дуже короткі ноги і так дивно вивертав ступні під час ходи, що після нього здіймалася курява, ніби після цілої череди корів. Окрім того, там, де появлявся Митрофан, мовби відразу пахло смаленим, тягнуло димом, тому й прозвано його: кура й дим — Курайдим. Коротконогий, з неприродно видовженим тулубом, Курайдим мав у всій своїй постаті щось ведмеже чи бичаче, силою володів теж не людською, а ніби звірячою і, завдяки силі, а також завдяки своєму покровительству над братами Минами ще з їхнього дитинства, мав їх у руках, змусив до послуху, а послух у Курайдима означав тільки одне: крадіжки. Сам він не крав ніколи й нічого, тільки дибав на своїх коротеньких ніжках та зирив, де що погано лежить, а тоді націлював туди когось з братів Мин, забирав собі лев'ячу частку, лишав братам і сестрі тільки на споживок, або вони не зажиріли й не розсвииячилися занадто, всі в селі про це знали, але перше, що Мини майже ніколи не ловилися, а друге, що вони, мудро й передбачливо керовані Курайдимом, ніколи не зачіпали найвищих селянських цінностей, до яких належать коняка, корова або якесь знаряддя, а обмежувалися дріб'язком, втратити який теж нікому не хочеться, але без якого можна й прожити: шматок сала, курку, порося, ряденце, викинуте сушитися, шмат полотна, розстеленого на траві для вибілювання, повісмо пряжі, клубок вовни, глечик сметани, свіжознесене яйце. Чоловік від цього не збідніє, а бідним Минам якийсь споживок.

Озеряни не дуже й дивувалися крадійському способу життя братів Мин, бо в селі чого тільки не побачиш. Але ніхто не міг збагнути, чому брати не змовляються проти Курайдима й не покінчать з його жорстокою диктатурою, надто що всі три брати були здорові, як леви, лінива сила так і переливалася в них — невисокі, широкоплечі, неквапливі, але завжди насторожені й нашорошені, вони, здавалося б, могли вправитися навіть з

цілим натовпом, не те що з одним Курайдимом. Але їм заважала неймовірна ледачість, через яку вони ніколи б не могли дій-ти згоди між собою, змовитися, збитися в єдину силу, і Курай-дим, знаючи про це, бив їх поодинці, бив за щонайменший спротив і непослух, бив озвірено, вже й не до синців, як во-диться по глухих селах, а до чорноти на тілі.

Василь, Сашко й Одарка від тих побоїв і погроз стали затурканими й заляканими, старшого ж Івана все те ніби й не дошкуляло, він завжди був якийсь розвеселений і сповнений нестримної вигадливості. Щоправда, Курайдим ще в дитинстві щось відбив Іванові чи то в роті, чи в горлі, після чого в того порушилася мова, він не вимовляв деяких звуків, і в нього ви-ходило: Вайий — замість Василь, Ояйка, замість Одарка. Коли траплялися в них ситі, безтурботні дні, Іван, щоб розвіяти нудь^ гу, вигадував розваги для своїх братів, кричав до Одарки:

— Ояйко, їм і йискавка!

Це мало означати: Одарко, роби грім і блискавку, тобто мерщій затоплюй піч так, щоб у ній палахкотіло, а брати ви-* скакуватимуть на вулицю і жбурлятимуть у вікно каменюки, ць лячись у полум'я. Бряжчатимуть побиті шибки, розметувати-меться з челюстів печі полум'я, Одарка зойкатиме, а брати заливатимуться від реготу.

Коли Іванові хотілося пити, він командував братам:

— Кйиницю!

Всі хапали лопати, бігли в берег, де вода була неглибоко, мерщій копали криницю, напивалися свіжої води, знов зарива-ли щойно викопане, бо така була фантазія в Івана.

Зимової ночі батько пізно прийшов з колгоспу, й Петько, скориставшись з цього, сидів коло каганця й читав книжку. Він навчився читати дуже рано, але відразу й зіткнувся з двома перешкодами в читанні майже непереборними: перше — що в селі майже не було книжок, а друге — мачуха, ревнуючи до всього на світі Андрія Карналя, заодно ревнувала й малого Петька до читання книжок. Вона вважала, що це марна трата часу, вдень вигадувала для малого то ту, то іншу роботу, ганяючи його з ранку до вечора, а вночі просто гасила каганець, щоб не вигорав гас. Та коли батько затримувався в колгоспі, Петь^ ко заявляв, що ждатиме батька, й сідав коло каганця, і хоч як мачуха вкручувала гніт, все ж щось там воно поблимувало й розбирати літери якось вдавалося.

Тої ночі Петько читав маленьку книжечку, взяту в шкільній бібліотеці, "Пригоди Травки". Він узяв книжечку, сподіваючись, що там ідеться про пригоди знаної й перезнаної йому звичайної трави, ласкаво названої травкою, але виявилося, що так звався міський хлопчик, ішлося там про трамвай і ще про якісь речі, Петькові незнані, чужі, часом дивні, а раз так, то треба ж було б дочитати до кінця, і він сидів, поки прийшов батько, а тоді, щоб піддобритися до батька, сказав, поки той мив над помийницею руки:

— Тату, хочете, я принесу вам холодненького молочка?

— Принеси, Петрику,— сказав батько.

Петько мерщій кинувся в сіни, штовхнув двері до холодної хатини, але занадто квапився, перечепився через поріг і простягнувся в хатину як довгий, і це врятувало йому життя. Бо, коли падав на долівку, хвисьнуло в нього над головою пронизливо-сталевим, тоді хтось перестрибнув через нього, кинувся в сіни, зашарудів коло дверей, але, видно, не зумів упоратися з'хитрим засувом, ще раз стрибнув через лежачого хлопця назад до хатини, зашамоталося, зашаруділо і вмовкло, мов умерло. Петько задки виповз у сіни, зірвався на ноги, рвонув хатні двері, закричав: "Тату-у!". Карналь з мокрими руками кинувся до нього, коротко гукнув через плече до мачухи: "Одар-ко, лампу!", лампа висвітила збілілого на глину Петька, тоді чорний отвір дверей до хатини, високий поріг, а за порогом на долівці — товстий сталевий прут, іржавий, увесь у зазубринах. Карналь підняв той прут, і в нього задрижали руки.