Розгін - Загребельний Павло

Але стримувався, бо хіба ж усі Карналі не належали до найстриманіших людей в Озерах!

Вже по війні, коли Карналь приїздив до батька разом з Айгюль, найпершим проявом ніжності між ними обома було... батькове гоління. Батько навмисне не голився цілий тиждень перед синовим приїздом, знав, що той привезе якусь особливу бритву, і той справді привозив, і в перший же день відбувався урочистий ритуал батькового гоління, а тоді одеколонеиня, бо невістка щоразу привозила для старого Карналя якийсь особливий одеколон, батько струшувався, помолоділо блискав очима, потирав руки: "Оце год сорок скинув з себе, спасибі вам, дітки!"

Коли померла мати, батько довго не одружувався. В селі казали: "Карналь по молодицях ходить". Петько не знав, що то таке "молодиці". Раз був випадок у степу коло Топила. Пообідавши, селяни мали звичку передрімати спеку в холодку, а холодок був тільки під возами. Старші прилаштовувалися під возами, малеча.гнала поїти коней до Топила, бавилася коло води в глибочезних глиняних ярах, які починалися коло Топила й звивисто бігли аж до Стрижакової гори. Петько чомусь не побіг, того дня з хлопцями, опинився серед дорослих, його й не помічали, а тоді хтось побачив, злякано затулив від нього поблизького воза: "Не дивися, Петрику! Відвернися!" Аби не було такого несподіваного застереження, то, може б, він і справді не звернув ніякої уваги на той віз, та коли в тебе перед очима спітніла дядькова спина, яка затуляє півсвіту, то конче хочеться вихилитися з-за тої спини й бодай краєчком ока накинути на те заборонене. Петько визирнув з-за чужої спини, прошмигнув поглядом у сутінь під возом, захищеним од сонця звішеною до самої землі попоною, побачив на землі під возом Мотрону Федотівну, дружину сільрадівського секретаря, а зверху Мотрони Федотівни чомусь був його батько, Андрій Карналь. Блиснуло біле жіноче тіло, лилося з-під воза невтримно, як вода, затоплювало все довкола, загрожувало затопити й малого Петька, він підхопився й, плачучи, побіг униз до Топила, втікав, сам не знаючи від чого, але хоч несвідомо, а знав: треба втікати, бігти світ за очі в безсилих сльозах перед незбагненністю дорослого світу.

Щоліта озеряни їздили на сінокос у Дубину — великий дубовий ліс коло Дніпра на далекому кінці села навпроти правобережної Дереївки. їхали туди довго, вибиралися ще з досвітку, рипіли гарби, гейкали погоничі на волів, гарно дрі-малося під те рипіння й гейкання, і згодом ніколи не міг згадати, як добиралися до Дубини. Так ніби переносили тебе сплячого, але не тільки тебе самого, а й твого батька, і Васька Гнатового, і дядька Гната, і всіх Андріїв, і Раденьких, і Коваленків, і Нескоромних, і Нагнійних, гарби, волів і коней, коси, мантачки, бабки для клепання кіс, граблі, вила, тикви з теплою м'якою водою, закіпчені тагани на триногах. Зате пам'ятає, як повертався назад на гарбі з сіном, такій високій, що зачіпався за гілля всіх дерев по дорозі, а дорога була далека і вся в вербах, берестках, грушах, галуззя цьвохкало об сіно, обчухрувало, обчісувало гарбу, тверді сучки висмикували цілі оберемки сіна, і воно висіло на деревах, мов бороди чарівників або відьомські коси.

Скільки й пам'ятав Петько, в Озерах завжди чомусь було повно німих. Відзначалися дикою силою, відважністю, не лякалися ні бога, ні чорта, їх кожен намагався обминати стороною, дівчата .боялися виходити заміж за німих, і вони зникали, не лишаючи нащадків, сходили зі світу молодими: той утонув, той згорів, того понесли коні й убили, того зарізали парубки коло церкви за якусь дівку. Дика сила збиралася в цих людях. Мабуть, у словах з людини . виходить надмір сили, коли ж такого виходу немає, сила скупчується в чоловікові і штовхає його коли й не на злочин, то на вчинки нерозважливі, часто безглузді, а то й конечні. Один з німих, ще парубчак, вмів гарно малювати. Ніхто його ніколи не вчив, упало на нього вміння, мов з неба, він малював мовби для власної розваги, вмів зобразити і коняку, й корову, і хату, і вхопити риси обличчя, так що виходило схоже то на Микиту, то на Грицька, то на Пріську. Того літа в Дубині, поки косили сіно, перевертали покоси, згрібали, клали в копиці, німий, розважаючись, замальовував дядьків у простий школярський зошит звичайнісінькою вуглиною, взятою з вогнища, де варився куліш. Намалював він і Андрія Карналя, показував дядькам і тіткам, дядьки реготали заливисто й голосно, тітки прискали в кулак і, червоніючи, відверталися. Петько ще й не знав, що там намальовано, але німий показав і йому аркушик з зошита в клітинку, хлопець побачив обкреслену чорним вугіллям иодо-бизну чоловіка, вельми схожого обличчям, надто ж носом і бровами, на його батька Андрія Карналя, але чоловік той, на відміну від Петькового батька, був чомусь голий і дочеплене було йому величезне соромне тіло. Німий тримав аркушик паперу перед Петьковими очима й безгучно сміявся. Хлопець рвонувся вихопити в німого з рук ганебний малюнок, але той відсмикнув догори, тоді Петько, стиснувши свої маленькі кулачки, вдарив ними німого в живіт, кинувся на того всім своїм тоненьким і легеньким тільцем, бився об нього відчаєно й безсило, плакав, розпачливо повторював: "Я тебе! Я тобі!.." Прибіг Андрій Карналь з косою, зляканий і розлючений водночас, вихопив у німого малюнок, пошматував, замірився на невдалого художника кіссям, обняв одною рукою сина, став утішати: "Не плач, Петрику, не треба, синочку!!!"

А він плакав довго й невтішно, схлипував ще й уночі, вже на високій, як хата, гарбі з сіном, яка поволі котилася м'якою дорогою з Дубини, котилася довго-довго, то ніби провалюючись у теплу потойбічність, де не жив жоден звук, то возноєячись у всіяне зорями небо, де жили таємничі голоси ночі: попискували пташенята в гніздах, шелестіли крила, щось зітхало, скаржилося, на Дніпрі ляпав плицями коліс пасажирський пароплав, коли ж ішов буксир, тягнучи вервечку барж, то в ньому стугоніло й двигтіло, відлунюючись у глибинах ріки і мовби у всьому просторі; в незміримій далині співали дівчатка, сонно скрикував невідомий птах, ліниво згавкували собаки, тоді ще не було безсонних тракторів і нічних самольотів, а замість супутників безгучно шугали з неба на темну землю зорі, а їм назустріч розпростовувалося щось велике й невідоме, пахощі сіна зливалися з пронизливими запахами ночі, туркотіли вози, погейкували погоничі, лагідь м'яко накривала малого Петька шовковою запоною сну, він угрівався коло теплих жіночих ніг, обгорнутих широкими спідницями, а тоді злякано здригався, в його душі щось постогнувало, він знов згадував несправедливо, як здавалося йому, покривдженого батька, і ось там, на високій гарбі, серед пахощів і якихось ніби живих шурхотів свіжого сіна, заприсягався собі завжди захищати батька, єдину рідну людину, яку мав, навіки рідну, найдорожчу в світі.

І коли ранньої зими, сковзаючись на замерзлій калюжці разом з Васьком Гнатовим, почув, як тітка Радчиха кричить: "Петю, батько твій провалився на поповім ставку!", то не став перепитувати, побіг через увесь куток, побіля Клинця, Квашів, паламаря, побіля церкви, перескочив через чийсь город, перечіпаючись у незібраному соняшникові, спинився на бугрі над поповим ставком, розгублено заметався очима між берегами, по свіжому чистому льодку, шукав ополонки, шукав поламаних, вивернутих, поставлених сторч крижин з білими, як мертві кістки, закраїнами, мався б тут бути вже гурт людей, цілий натовп, але не було нікого й нічого, молодий лід недоторканістю своєю холодно вдарив Петькові в очі, лише коло самого берега можна було помітити, та й то після впертого й пильного обстеження всього ставка, якесь порушення цілісності крижаного панцира, хлопець метнувся туди, справді, лід поколотий, проломлений, видно навіть, що хтось ніби тут борсався, але ж мілко й грузько, дно відразу під льодом, вода майже вся вимерзла, тут не втоне й миша, не те що чоловік, та ще такий високий і дужий, як Андрій Карналь. Невже тітка Радчиха могла так жорстоко пожартувати? А може, їй хтось сказав, а вона сказала йому, Петькові? Хіба таке не буває?

Він пішов на бугор похнюплено й засоромлено, тепер не мав куди квапитися, пішов через попів садок, побіля школи й садиби Андрія Примінного, найхитрішого чоловіка в їхньому селі, Андрій щось тесав коло повітки, видовживши шию, визирнув з-за плоту, побачив мале Карналеня, погукав ласкаво й співчутливо:

— Агов, Петрику, батька шукаєш? Він у куми сушиться. В ставку провалився. Хотів навпрямець до Арсентія пробратися. У соз хотів потягти Арсентія. А воно нетерплячка, бач, до чого призводить... —

Примінний колов у селі свиней. Жоден дядько не міг заколоти свого кабанчика, навіть кільце вставити й то було жалко, тому завжди кликали Андрія Примінного. Він приходив з довжелезним вузьким ножакою, спокійно входив у свининець, ласкаво поцокував язиком до кабана, коли той довірливо підходив. Примінний чухав йому за вухом, тоді черево, від таких почухувань свиняка, вдоволено порохкуючи, влягалася на бік, задирала мало не по-собачому ноги, і ось тут Андрій непомітно діставав свого ножаку й штрикав кабанцеві під ліву ногу, точно в серце. Коротке, здивоване, гірке "кувік!" — і кінець. Примін-ному насмажували велику чорну сковороду крові з салом, ставили пляшку, він випивав, з'їдав разом з хазяїном сковороду свіжини, брав за труди добрячий шматяру сала і м'яса з вирізки — так і жив.

Коли Андрій Карналь став організовувати бідноту в колгосп, названий ним романтично "Червоний борець", Примінний відкрито й не виступав проти нього, а тільки ходив до дядьків, колов, як і колись, свиней, їв смажену кров, приливаючи міц-ненької, поплямкував масними губами, майже улесливо, солодко проказував:

— Чули? Карналь, примінно, усіх зганяє до созу, і все усуспільнюють і все роблять червоним. Беруть, примінно, коней, корів, плуги, ступи, граблі й вила, рядна й макітри, і мій ножик усуспільнять, і всі швайки й молотки, що в кого знайдуть, а всіх, примінно, заставлять ходити в червоних штанях і в червоних спідницях — чи то хлопець, чи дядько, чи дівка, чи баба Мар'яна, ота, що їй уже сто двадцять років!

Сам Примінний мерщій порозпродував усе, що могли справді усуспільнити, й записався в колгосп, остерігаючись, аби його не розкуркулили, але інших відраював, і всі про те знали, знав і Карналь, знав навіть малий Петько, але робив усе Примінний так уміло й потаємно, що ніколи не ловився.