Розгін - Загребельний Павло

Вночі він відбиває церковним дзвоном години, починаючи десь з шостої (коли була зима) або з дев'ятої (влітку), бо ж відомо, що в селі години неоднакові взимку й улітку, а також удень і вночі, власне, вдень там ніхто годин і не лічив, бо вони зливалися всуціль в єдиний відрізок часу від сходу до заходу сонця, лік починався з ночі, а там теж: літні години короткі, їх страшенно мало, а зимові довгі, їх так багато, що нікуди й дівати. В нічних годинах Цуркін часто плутався, надто ж докучали йому одинадцята й дванадцята, набридало бовкати в дзвін, витримувати проміжжя між кожним ударом, щоб люди, бува, не подумали, ніби б'єш на сполох, а заодно ще й рахувати. До десяти Цуркін ще дораховував сяк-так, а далі нападали на нього такі ліньки, що він або ж замість одинадцяти бив дванадцять, гатив і цілі тринадцять. Коли ж парубки, повертаючись з вечорниць, сміялися з Миколи й кричали йому з-за огради, що він ударив лишку, Цуркін якого ніхто ие виховував у дусі критики й самокритики, огризався:

— А ось я вам одіб'ю один раз назад!

І справді, бив і чотирнадцятий раз, з чого можна було зробити висновок, що Цуркіну була приступна ньютонівська ідея симетричності часу, згідно з якою час може протікати в обох напрямках. Озерянські ж парубки стояли на позиціях французького філософа-Тдеалїста Анрї Бергсона, який вважав, що час несиметричний і ніколи не може рухатися в зворотному напрямку, тому ніяк не могли сприйняти Цуркінової ідеї "відбивання назад" годин і звали його пришелепкуватим.

Може, Петько Карналь уже тоді задумався над існуванням позитивних і негативних чисел, спонукуваний до того спробами Миколи Цуркіна надати часові зворотного напрямку? Хоч як там було, але в Озерах люди завжди мали потяг до незбагненного, до роздумів, до розв'язування таємниць природи, і коли не всі могли дорівнятися Миколі Цуркіну в його зухвалих заграваннях з мудрістю й, сказати б, з вічністю, бо час—це завжди вічність, зате ніхто не хотів опинятися в ролі отого чоловіка, що в бога теля з'їв, і міг усе життя битися над питанням, чому Дніпро тече від Кременчука, а не навпаки, чому трава зелена, чому на вербі не ростуть груші, і, звичайно ж, кожен хотів перелічити на небі зорі, не лякаючись марності своїх зусиль і не здогадуючись, що навіть Норберт Вінер колись вмістить у першім розділі своєї "Кібернетики" дитячий віршик про те, що тільки бог може до єдиної перелічити зірки й хмарки на небі, людині ж, замість намагатися охопити своїм розумом безлад, ліпше пошукати якогось ладу в тому безладі, викликати його своїми силами, з чого, власне, й починається так звана наука управління.

З Норбертом Вінером аж ніяк не погоджувався Панько Не-скоромний, який вважав, що на світі все підпорядковане точному розрахунку, все має своє місце, безлад же належить до явищ злочинних, в чому можна було досить легко переконатися на поведінці Панькового сусіда Івана Трохимовича. Все було дуже просто: Панько мав кролів, Іван Трохимович — ружжо дванадцятого калібру. Взимку Іван Трохимович лежав собі на печі, вигріваючись на теплій черені й принюхуючись до смачних пиріжків, які його Палажка витягала на бляшаному листі з печі. Іноді знічев'я Іван Трохимович визирав у маленьке віконечко, з якого було видно йому його садок, а за ним стіну Панькового сарая. Сніг, мороз, все мертве, сумовито чорніють яблуні й груші, аж не віриться, що висітимуть колись на отих покарлючених, як руки в відьми, гілках червонобокі яблука й жовті, завбільшки з глечик для молока, груші. И тут зірке око Івана Трохимовича помічає щось сіре, стрибливе, волохате.

— Нюсику! — кричить він до сина.— Давай ружжо!

Син подає ружжо, Іван Трохимович відсуває віконечко, прицілюється: "Б-ба-бах!"

— Гинику! — це вже до другого сина.— Збігай у садок, я зайця вбив!

Але поки Гиник, взувши валянці й накинувши кожушок, вискакує 8 хати, до так званого зайця з-за сарая вже біжить Панько й насварюється на відкрите напічне віконечко темним кулацюрою.

— Що ж ти, махамете, вп'ять мого кроля встрелив? — похмуро каже він.

— Заєць! — кричить у віконечко Іван Трохимович.

— А я тобі кажу: кріль. Сам з клітки випустив. А я кажу: заєць!

— Кріль же! Мій!

— Заєць!

— Кріль!

Гиник стоїть коло дядька Панька, простягає руку, мовляв, батько звеліли, аби я приніс додому.

— Кажу ж: кріль! — вже мало не жебраючи, каже до віконця Панько.

Віконце сміється розкотисто й розгонисто.

— Поки стрибав, то, може, й кріль, а раз я його вбив, то вже, виходить, заєць.

— Та кріль же!

— Кріль то коли в ньому дробу немає. А тут дробу-сіканцю копійок на п'ятдесят я вгатив. Заєць! Віддай хлопцеві, а то як пальну!

Ясна річ, Панько був. занадто темний чоловік, щоб мати уявлення про науку системності, теорію систем, про неможливість передбачити поведінку й стан тої чи іншої системи в майбутньому, про те, що будь-яка ізольована система може докорінно змінюватися, коли її ізольованість буде порушено з тих чи інших причин. А що таке кріль, поки він бігав Паньковим двором, та навіть і садком Івана Трохимовича? Це справді своєрідна біологічна система, ізольована від Івана Трохимовича, звана Паньком з якихось йому відомих міркувань словом "кріль". Коли ж цій системі ввігнали в її сірий пухнастий бік жменю свинцевого дробу, вона вже не є тим, чим була досі, і вже Іван Трохимович має право, виходячи з своїх дій, назвати її так, як йому здається доцільним і виправданим, себто словом "заєць". Отож він лише на невловимий проміжок часу створює безлад у ладові, який панував у Паньковій уяві, і штучно, з допомогою ружжа й меткого ока, створює вже новий лад, з якого, власне, й починається наука, згодом, коли вже ні Панька, ні Івана Трохимовича не буде на світі, названа наукою управління.

Ох, якби ж то все дитинство наповнено було тільки веселими пригодами й кумедними дядьками, в поведінці яких згодом можна буде відшукати жартома корені кібернетики, генетики і всіх найнесподіваніших наук і теорій!

— У лютому п'ятдесят першого року Карналь одержав листа від батька. "Дорогий синок Петрик!

Вперш за все сповіщаю, що я сьогодні відзначив вихідний день і день голосування за депутатів до Верховної Ради. У нас при дільниці був устроений так званий бухвет, де була 1 бочка пива. Хто прийшов рано, то напився. Я сам пішов рано і випив бокалів 3. Потім пішла до мене хороша братія, у мене вже до вечора посиділи за столом, це відзначили день слободний.

Тепер опишу, що у нас робиться. Дома все в порядку. Оце 19 лютого отелилася корова, привела тьолку хорошу, це вже підряд 4 тьолки. Отелячилась утром, а ноччу був мороз великий і била хуга. Я насилу теля у хату вніс, дуже було важко. Тепер у хаті зразу почали прив'язувати, бо таке шкодливе, уже й на лежанку зіскакувало, а тепер з Одаркою Харитонівною, твоєю мачухою, у хаті, вона до нього гомонить, воно слуха, хліб навчила їсти. Опишу тобі, що в неділю 18/ІІ помер наш любимий дядя Логвин, а твій дедушка. Це був у нас останній рідний дядя Логвин, якого ми в цім році часто провідували й випивали з ним, а він нам пісні співав і свою оту Шевченкову "Ой крикнули сірі гуси" найчастіше. Тепер немає дяді Логвина. Це він у нас по старості трохи захворів, і сидів, і лежав, а тоді написали телеграму до Грицька в Дніпропетровськ, Гриць-ко приїхав, дядя Логвин сів з Грицьком увечері, півлітра випили, чаю попили й полягали спати, а на утро встали, а дядя Логвин уже готовий, помер тихо й спокійно. Отак мій тато, а твій дідусь Корній та його батько, а вже мій дідусь Федір легко вмирали, якби так і мені вмерти, я б нічого й не хотів. У неділю 18 в два часа дня похоронили в садку коло хати, а увечері зробили поминки, зійшлося трохи старих бабів, а то ми всі браття — Ілько, я, Грицько, Федір Левкович — і як почали звечора пити горілку і співати пісню дядькову Логвинову, яку він любив, "Ой крикнули сірі гуси", то й поминали до двох часів ночі, і вийшло все в порядку.

Тепер опишу, яка у нас погода. Почало розтавати, вода з гір тече, скоро буде весна. У нас по господарстві курочки несуться, корова доїться, теличка вистрибує в хаті, свиню годуємо лучче, як самі їмо, не знаю тільки, що буде з неї. Дамка скоро опороситься, бджілки вже одна сімейка загинула, не хватило харчів, і ті хто зна, чи й видержать, поки що годуємо, та не знаю, як це буде далі, уже багато в людей померло. Тепер прохаю тебе, Петрик, передай привіт від мене Айгюль і прохаю, пиши мені листи, бо я все жду.

Поки до побачення, остаюсь я твій батько і цілую кріпко. Андрій Карналь",

У них з батьком була дивна любов один до одного. Почалась з смерті матері. Карналь не мав нікого на світі, крім батька, але виявляти свої почуття якось мовби соромився, батько так само належав до людей стриманих, отож збоку могло видатися, що вони ставляться один до одного якось ніби недбало, чи що. Карналь пробував згадати вияви батькової ніжності до нього, то нічого й не приходило на пам'ять, хіба що купівля велосипеда та плакати. Велосипед батько купив Петрові, ще коли той учився в п'ятому класі. їздив для того до Дніпропетровська, довго там шукав, стояв десь у черзі, привіз хромоване чудо Харківського велозаводу, всім хвалився, що заплатив аж сімсот п'ятдесят карбонавців, радий був з того, що в селі ще ніхто не мав саме такого велосипеда, згадував про той велосипед ще й по війні, але тоді вже син посміювався з батька: "Мав гроші, то й купив, теж мені знайшов, чим хвалитися". Зате плакати — то справді було щось особливе, суто карналів-ське. Батько любив, щоб у нього на всі революційні свята "гуляли" вдома. Жили вони тоді у великій куркульській хаті, проданій батькові сільрадою, місця в хаті вистачало, тож і збирав батько всіх друзів, приходило чоловік з тридцять, пили, їли. їли, співали пісень, а щоб не забували, задля чого зібралися, то батько напередодні казав Петькові: "Будемо гуляти оце на Восьме березня, намалюй, Петрику, плаката". І Карналь брав паперові шпалери, розрізав їх на вузькі стьожки, склеював, виписував великими літерами: "Хай живе Восьме березня — Міжнародний жіночий день!"— Так само до Першого травня, і до дня Жовтневої революції, і на Новий рік. Плакат висів над головами гостей, кожен міг прочитати написане Петьком, кожен, хто хотів проголосити тост, проголошував його, не задумуючись тяжко, просто за Петьковим текстом — малому було чим пишатися, і в ті хвилі серце Петькове сповнювалося такої любові, такої ніжності до батька, що готовий він був при всіх кинутися трму на шию, цілувати його колючі щоки, плакати від розчулення.