Розгін - Загребельний Павло

"Дитино моя,— прошепотів він,— це ж тебе..." Мовчки махнув мачусі, щоб світила в хатину, прутом став розгортати кожухи, які висіли на жердині, рядна, побачив чиїсь ноги в рваних чоботях, так само мовчки врізав по тих ногах прутом, ноги підломилися, з ряден випав Іван Мина, затуляючись від світла й від занесеного над ним прута, зойкав:

— Ой-ой-ой, не вбивайте, яйку Кайнаю!

Коло дверей хатини, кинутий Іваном, видно, в час його безпорадного шамотання, лежав клунок борошна, останнього борошна, яке мали Карналі. Як визирив Курайдим те борошно, чи, може, просто здогадався, що в голови колгоспу воно повинне бути, й послав Івана, це вже Карналя не цікавило. Він побачив те борошно, мав у руках прут, яким Мина мало не вбив хлопця, мав перед очима й самого Мину, міг би й убити злодюгу, але ніколи не вбивав і, хоч ще весь дрижав од страху за сина, спокійно пішов у сіни, відчинив надвірні двері, повернувся до хатини, де мачуха й досі світила в очі старшому Мині, сказав коротко:

— Геть!

— Яйку Кайнаю, я не буду! Я не буду, яйку! — ще не вірячи в своє циганське щастя, забурмотів Іван, мачуха теж не вірила, що її чоловік так відпустить цього сатанюгу, аж відступилася, щоб не заважати Карналеві розмахнутися як слід та вдарити, але Карналь тільки повторив: "Геть звідси!" — і, обнявши за плечі синочка, пішов до хати.

Сказано вже було, що Мини ловилися на своїх крадіжках вельми рідко, а вже щоб їм так легко минало, як у Карналя, то такого ніхто й не чув. Мабуть, через те Іван довго потім ходив по селу й розказував, як він хотів украсти в голови колгоспу клунок борошна, а малий перешкодив йому, тоді він і взявся за прута, якого мав схованого в чоботі: "Т'яхну по голові й д'яла! Т'яхнув і не попав. А Кайнай вискочив та мене п'ютом по йийках!" (Трахну по голові й драла! Трахнув і не попав. А Карналь вискочив та мене прутом по жижках!)

Так і ріс малий Петько серед загроз і небезпек видимих і прихованих, часто незбагненних і загадкових таких, що, коли згодом спробує згадати, то й не розрізнить, де сон, а де справжність, як ота далека ніч, коли горіла церква в Морозо-Забігай-лівці, і десь у самих глибинах кривавилися вогнем темні степи і причаєні небеса, і в усіх довколишніх селах били на сполох дзвони, гули, стогнали, зойкали, калатали жалібно й безсило, мідно били ніби в увесь темний простір, в загрозливі далечі й безкрай; або як ота весна в сірій безнадії, коли крізь хатні шибки пхався склубочений сірий простір і в ньому ледве вгадувалися хата Якова Нагнійного, Матвіївський бугор, Біловусів берег і пливли мовби з-за того бугра й з-над берега якісь люди, схожі на іржаві тіні, підпливали, як безсилі риби, до хатніх шибок, ворушили безмовно губами по той бік вікон, плакали, шкрябалися чорними пальцями, лякали малого хлопця, прищуленого за коминком, чогось благали, а тоді сповзали ку^ дись униз, мовби тонули, а хата пливла в сірих водах простору, й хлопець плакав од безнадії й жаху так само, як плакав він, коли душила його сонного чорна мара, або вдарив з самопала в спину Дусик Лосів і випалив у новій сорочці величезну дірку (не спини було жалко — нової сорочки!), або як упала вночі в яму вниз головою їхня корова й залилася до ранку.

Ночі стогнали й стугоніли мокрими вітрами, обносили останнє листя на деревах, грозилися повиривати з корінням і самі дерева, билися в вікна хат, стрясали цілим світом, ночі теж пам'яталися лише страшні й ворожі, лагідні й добрі забулися — та чи й були вони коли-небудь для малого й безсилого хлопчика?

4

"Озера, 8 жовтня 61 року. Дорогі діти, Петрик і Агуль, онучка Лю-дочка!

Посилаєм вам усім вкупі найгарячішого привіта і бажаєм вам усім якнайлуччого для вас життя. Ми хату вже вилили 6 вересня, так що було трудненько організовувати, але люди помогли, людей було 64 душі, день був теплий, сонце пекло, зроблено хорошо, довжина 10 метрів, ширина сім, вишина три метри, людям платив гроші по 3 карбованці, тим, що глину кидали, по 4, але частина людей грошей не брала, такі, як наша головиха Лебідьова, і Федір Левкович, і Мишко-лісник, і багато інших, кажуть, ми прийшли не заробляти, а помагати. Тепер наші стіни вже стоять місяць, вийшли гарні, оце була гарна година, тут пішов дощ, три дні лив. На кришу поки що дерева немає, головиха Зінька дуже для мене старається, каже, я вашого Петрика й досі люблю, оце сьогодні завезли зі станції чотири куби дощок різного калібру, це Зінька взяла в районі наряд для мене як для ветерана колгоспного руху, бо для нашого села ще плану на ліс немає, буде аж з січня 62 року. Оце я скуповую ще дерево на сарай, я хочу зробити в ньому широкі двері, щоб вам було куди ставити машину/як приїдете в гості.

Тепер як моє здоров'я? Ні к чорту не годиться. Оце хворію дуже, поясниця болить, ще редікуліт називають, вже другу неділю так мучить, що Одарка Харитонівна й натиранням натирає. Та коли взуваюся утром, то криком кричу, а на роботу треба іти, бо роботи дуже багато. Хати в нас виливають тільки по неділях, кожну неділю десять хат, це треба 600 душ людей та машини, вже наше село вилило хат сто. І не згадаю, аби було колись стільки роботи, як цього року, хоч і звик. Почалося з самої весни, а тоді ще й літом пересівали кукурудзу. А через що? Бо в нас такі проходили погоди, що ніколи й не бувало. З 10 квітня розпочався дощ і жарив до ЗО травня майже кожен день, і холодюга стояв страшний, і як кукурудзу посіяли рано, то вона погнила, ми й самі в городі тричі пересаджували. Тільки 31 травня вигодинилося, тепла було до 20 градусів, а вже 1 червня знов дощ такий, що поналивав води, хоч човном пливи. 2, 3, 4, 5 кожен день дощ, 6, 7, 8, 9 була година, велика спека до 25 градусів, а з десятого знов пішов дощ, хліба в нас повиростали страшні, жито до двох метрів заввишки, але багато повилягало і побили бур'яни. З дому вийдеш і вже з порога бредеш росою, все, що понакошували, погнило або переросло отавою. Мені до комори десятого травня привезли з Курської області картоплі 23 машини, це 600 центнерів, частина пішла на посадку, а решту зсипали в погріб і тепер виписуємо колгоспникам.

У нас в селі приїхала бригада 9 чоловік, переносили кладовище в степ, де буде нове село на горі Кучерявого. Бригада вже робить два місяці, викопують мертвих, у яких погнили труни, то витягають кості й складають у великий ящик цілий тиждень, а тоді в суботу машиною відвозять на гору Кучерявого, там викопують братську могилу й хоронять. Це тих, у кого немає родичів, хто вмер, може, й тисячу років тому. А в кого є родичі, то переховують самі, тільки ця бригада викопує. Нам з Одаркою Харитонівною теж довелося нервувати днів з десять, поки перенесли своїх. Добре, що в мене вдома був запас дощок, бо довелося зробити три труни, бо відкопали бабу Марфу, то довелося в нову труну перекласти, бо стара посипалася. Відкопали діда Корнія й мою сестру Польку, у них сами кості та черепи, у діда волосся, так наче сьогодні його поховали, а в Полі пов'язка на волоссі і все ціле. Діда і Полю поклали в одну труну. Перекопали те місце, де була Варка, твоя мама, Петрику, але ж на тім місці виявилося аж три голови, і не могли ми відділити Варчиної, ї все пішло в братську могилу. Поробили гарні могилки, хто хрест поставив, хто обеліск, оград-ки в Дніпропетровську позаказували, пофарбували все. Коли кінчають опоряджувати, то баби беруть туди харчі, випивку, сідають на могилках разом з тою бригадою робочих, і всі вкупі поминають. В той час, як ми своїх переносили, приїхав Грицько Логвинович і переніс діда Логвина й бабу з садка теж у степ, і там сфотографувалися ми всі. Так що всі наші нервоти вже перейшли, тепер починаються нові турботи, аби тільки жити.

Поки до побачення. Остаємося ваші рідні, обнімаємо.

Андрій Карналь, Одарка Харитонівна".

Кладовище в селі ніколи не сприймалося, як щось похмуре, воно входило в звичні явища життя так само, як баштани довкола нього, як високі берестки на Савчинім бугрі, за яким ховалося кладовище, там гралися діти, туди ходили ночами закоханні, між могилами паслися корови, на високих хрестах ви-гойдувалися зухвалі хлопчаки. Хрести там стояли здебільшого дерев'яні, посічені дощами й снігами, зсірілі від негод, іноді траплявся залізний, побитий іржею хрест, було кілька камінних хрестів і навіть пам'ятників, не знати кому, ким і коли поставлених, надто вражали Петька камені чорні, одшліфовані так, ніби над ними трудилися цілі тисячі років, навіть не вірилося, що десь на світі є таке безнадійно чорне каміння, бо в Тахтайці камінь був рожевий, коло Забори — сірий або так само рожевий, хоч зверху камені й мали барву землисто-брудну. Але що камінь, і смерть, і незбагненність, коли довкола панує пронизаний сонцем розмах, безмежні простори народжують у душі зухвале бажання літати, а на землі — червона соковита чорнота перестиглих вишень у великих череп'яних мисках, високі довгошиї глечики з молоком у погребах, гарячий дух від вийнятих з печей паляниць, кільця ковбас, тугі, як перевесла, величезні, як ночви, дині на холодній долівці в притемнених літніх сінях, пиріжки з калиною пізньої осені, несамовита крутилка на замерзлому поповому ставку коло школи — життя!

Треба відійти від цього життя на відстань років, лише тоді несподівано відкриється тобі, що люди там, у глибині степів, щойно приходячи на світ, починають уникати смерті, але водночас мерщій закохуються, хоч це й звучить якось ніби легковажно. Бо хіба ж він сам ще від початків своєї особистої ери не зазнав і найбільших загроз, і найбільших захоплень?

В Озерах несила було не закохуватися, і всі робили це залюбки вже змалку, скільки себе й пам'ятали. Дівчата й молодиці в селі були такі неоднакові на різних кутках Озер, ніби належали до якихось інших материків і рас. Ніхто так не вмів розсипати смаглявого сміху, як гармашівські дівчата, ніде не було таких стегнастих, як на Колонах, ніхто не міг зрівнятися у тонкостанності й вигинистості з бульшівськими дівчатами* Були такі, що запановували над усім селом, підносилися до не" досяжного рівня краси й привабливості, тоді забували, звідки ця дівчина, бо вона не належала одному якомусь кутку, чужа будь-яким обмеженням, вона була ніби символ поєднання, зосереджувала на собі всі погляди, всі захоплення й мріяння.