Повія - Мирний

- Оце як­би па­нич зай­шов! - ска­за­ла Хрис­тя.

- Нужен вiн нам! Як на­ря­ди­мо­ся - хай то­дi по­ди­виться, - вiд­ка­за­ла Ма­ри­на, пiд­би­ра­ючи i ув'язу­ючи кру­гом ста­ну со­роч­ку.

- Надягай мер­щiй спiд­ни­цю! - гна­ла зно­ву Ма­ри­на. Хапа­лися, мов не знать ку­ди пос­пi­ша­ли… Ось i спiд­ни­ця обхоп­ила круг­лий i низький стан, урi­за­ючись у бо­ки чер­воною край­кою.

- Тепер кор­сет­ку на­дя­гай, - дер­жа­чи в ру­ках кор­сет­ку, пос­пi­ша­ла Ма­ри­на. На­дi­ла й кор­сет­ку.

- Держись рiв­но!

Як кра­вець, мi­ря­ючи плат­тя, об­щи­пує та обс­ми­кує, так Ма­ри­на сми­ка­ла Хрис­тю. Ось уже все го­то­во.

- Ану, ди­вись! - скрик­ну­ла Ма­ри­на. Мар'я пiд­нес­ла дзер­ка­ло.

- Пiдожди, ще не все! - I Ма­ри­на мер­щiй ски­ну­ла з се­бе ду­ка­чi, на­мис­то i на­че­пи­ла Хрис­тi на шию.

- О, те­пер так! - ска­за­ла, одiй­шов­ши геть. I ли­це, i очi у неї го­рi­ли, лю­бу­ючись, як то гар­но Хрис­тi у то­му убо­рi.

їй бу­ло справ­дi гар­но. Ни­зенька, круг­ла, во­на зда­ва­ла­ся не польовою квiт­кою дов­гос­теб­лою, от як Ма­ри­на, а по­вною ого­род­ною мар­га­рит­кою, що так щи­ро хо­ди­ли ко­ло неї нев­том­нi дi­во­чi ру­ки, дог­ля­да­ли нев­си­пу­щi очi, кож­ну бур'яни­ну про­по­лю­ючи, ра­но й ве­чiр по­ли­ва­ючи. Чор­ня­ва го­лi­вонька з яс­ни­ми очи­ма, чор­ни­ми бро­ва­ми й ро­же­ви­ми ус­та­ми, мов ви­то­че­на, си­дi­ла на ви­со­кiй шиї, уни­за­нiй на­мис­том, ду­ка­ча­ми; лич­ко чер­во­нi­ло, ус­мi­ха­ло­ся; очi гра­ли: здо­ров'ям i ра­дiс­тю iск­ри­ло вiд їх. Бi­лi ви­ши­тi ру­ка­ва ви­па­да­ли з тем­ної кор­сет­ки, мов пу­чок квi­ток, нав'яза­ний на ру­ки; кор­сет­ка чор­нi­ла, а сит­це­ва спiд­ни­ця чер­во­нi­ла нез­чис­лен­ни­ми квi­точ­ка­ми, мов по­ля­на се­ред лi­су, гус­то ук­ри­та трав'янка­ми.

- Бач! бач! бач! - кри­ча­ла Ма­ри­на, жар­тiв­ли­во б'ючи Хри­стю по пле­чi. - А ка­за­ла - по­га­но. Якою тре­ба ще кра­ще? Зро­ду-вi­ку в се­лi до ла­ду не на­ря­дяться. Ад­же прав­да, Map'є?

Мар'я сто­яла, ди­ви­ла­ся - i очi її роз­бi­га­ли­ся.

- От бач! От що зна­чить - до ли­ця, - ви­мо­ви­ла во­на, зiтх­нувши, мов що зга­да­ло­ся їй давнє-ми­нув­ше, кот­ре вже не вер­неться зно­ву.

- Глянь та по­ди­вись на се­бе! - мушт­рує Ма­ри­на Хрис­тю. У Мар'ї очi заг­ра­ли.

- Знаєш шо, Хрис­те? - по­ча­ла во­на ти­хо. - Пi­ди оце до па­нича.

- Боже ме­не хра­ни! Щоб виг­нав?

- Нi, не ви­же­не. Пi­ди на­ро­чи­то, чи пiз­нає, - ка­же й Мари­на.

- Знаєш, що зро­би? - рає Мар'я. - Увiй­ди та й ка­жи: проси­ли ба­рин i ба­ри­ня, щоб по­жа­лу­ва­ли до їх. Як спи­та якi, хi­ба, ска­жеш, не знаєте? Тi, до яких ва­шi па­ни поприходи­ли.

- Пiди, Хрис­те! Пi­ди, го­луб­ко! Пi­ди, моя сест­ри­це! - па­да ко­ло неї Ма­ри­на.

Христя рi­ши­ла­ся. Сту­пи­ла раз, уд­ру­ге, по­вер­ну­ла­ся i зас­мi­ялась.

- Тiльки не смiй­ся!

Христя ще раз сту­пи­ла, утер­ла­ся, ог­ля­ну­ла­ся i, вхопив­шись за клям­ку, од­чи­ни­ла две­рi. Мар'я й Ма­ри­на поступи­ли­ за нею до од­вiр­кiв.

- Здрастуйте! - при­вi­та­ла­ся Хрис­тя.

- Здоровi, - од­ка­зав па­нич, од­во­дя­чи очi вiд книж­ки. Вiн чи­тав.

- Просили пан i па­нi, щоб по­жа­лу­ва­ли до їх.

- Якi пан i па­нi?

- О-о, хi­ба не знаєте? - ще­бе­че Хрис­тя, ус­мi­ха­ючись. Ма­рина зач­ми­ха­ла; Мар'я су­ну­ла їй ку­ла­ка пiд бiк i, одiпхнув­ши геть вiд две­рей, вста­ви­ла у їх го­ло­ву.

- А по­чiм же я знаю? - ка­же па­нич.

- Там i ва­шi па­ни… - на­во­ди­ла Хрис­тя.

- Пiзно вже, - ка­же па­нич, див­ля­чись на не­ве­лич­кi дзи­гарi. - Кла­няй­ся i дя­куй. Ска­жи - зiб­рав­ся спа­ти.

- О Мар'є! О ли­хо! О не ви­дер­жу! - за­ту­ля­ючи ру­кою ро­та, ше­по­тi­ла Ма­ри­на. Ре­гiт її пiд­ки­дав, да­вив, пе­ре­вер­тав.

- То так i ска­за­ти? - пи­та Хрис­тя.

- Так i ска­жи.

- Прощавайте ж.

- Iди здо­ро­ва.

Тiльки що Хрис­тя по­вер­ну­ла­ся йти, як Мар'я i Ма­ри­на пiд­ня­ли нес­тям­ний ре­гiт.

- Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О ли­хо! О-о-о! - но­си­ло­ся по кух­нi, ла­ма­ло­ся у две­рi до па­ни­ча.

- Що там та­ке? - про­мо­вив вiн сам до се­бе i, му­гик­нув­ши, нап­ря­мив­ся в кух­ню.

Марина i Мар'я аж на пiл по­па­да­ли вiд ре­го­ту; не видер­жала i Хрис­тя. Те­пер тiльки па­нич до­вi­дав­ся, що йо­го пiд­ду­рили, i сам ус­мiх­нув­ся.

- Так оце той пос­ла­нець! - ска­зав вiн, хит­нув­ши го­ло­вою на Хрис­тю, Ма­ри­на ви­бiг­ла аж на­се­ред кух­нi i, як божевiль­на­, плес­ка­ла у до­лош­ки, за­ли­ва­ючись ре­го­том; Мар'я, при­павши до по­лу, вiд нес­тям­ки трем­тi­ла уся, хапаю­чись за жи­вiт.

- Ану, йди сю­ди! Iди сю­ди, пос­ла­нець з чу­жих кра­їв! - жа­р­ту­вав па­нич, прос­тя­га­ючи ру­ку, щоб ухо­пи­ти Хрис­тю.

Христя одс­ко­чи­ла бу­ло геть, та її зза­ду пхну­ла Ма­ри­на, так що во­на тро­хи не стук­ну­ла­ся з па­ни­чем. Па­нич ухо­пив її за ру­ку, увiв у свою ха­ту i по­чав ог­ля­да­ти.

- Iч, гар­на яка! Iч, яка хо­ро­ша ста­ла! - хва­лив вiн, трiпа­ючи своєю не­ве­лич­кою бi­лою ру­кою по її пов­нiй що­цi. Вiд то­го трi­пан­ня би­ла кров у Хрис­ти­не ли­це, при­ли­ва­ла у го­лову. За­го­ря­ли­ся у сер­цi ра­зом якiсь лю­бi i важ­кi по­чут­тя, - так за­го­ряється гнiт, ко­ли до йо­го пiд­не­сеш па­лю­чий сiр­ник. Ру­ка па­ни­че­ва якось грiє, лос­ко­че; Хрис­тя чер­во­на, як ма­кiв­ка, схи­ли­ла го­ло­ву на один бiк i при­да­ви­ла пiдборiд­дям йо­го ру­ку до своєї шиї. Во­на по­чу­ла, як її сер­це за­би­ло­ся­, як дух у гру­дях зат­нув­ся, ви­со­ко пiд­нi­ма­ючи по­вне ог­ню ло­но.

- Славна! - мо­вив та­ким лю­бим го­ло­сом па­нич, що Хри­стя аж пiд­ве­ла го­ло­ву.

"Чи вiн се ска­зав, чи нi?.." Очi їх стрi­ли­ся. Крiзь си­нi стек­ла очок вис­та­ви­лись, мов чор­нi яго­ди, йо­го зрач­ки; якiсь iс­кор­ки жев­рi­ли у їх; у Хрис­тi ж очi го­рi­ли-па­ла­ли… Дух у гру­дях ще дуж­че спер­ло, кров ще бiльше вда­ри­ла в ли­це, аж в ухах шу­мi­ло. Хрис­тя, мов хто кольнув її, стриб­ну­ла на­зад i ви­бiг­ла в кух­ню.

- Що вiн ка­зав? Що ка­зав? - за­ше­по­тi­ли ра­зом Ма­ри­на i Мар'я. Хрис­тя не змог­ла го­во­ри­ти… так її сер­це би­ло­ся, сту­ко­тi­ло.

- Нi, з ва­ми ка­шi не зва­риш! - про­мо­вив го­лос­но па­нич, за­к­ри­ва­ючи книж­ку. - Iдiть кра­ще та пiс­нi зас­пi­вай­те. Хто вмiє?

- Христя вмiє! - гук­ну­ла Ма­ри­на.

- Я не вмiю, - пох­ню­пив­шись, ти­хо од­ка­за­ла Хрис­тя.

- Та ну, го­дi! Де ж не вмiєш? - уго­во­рює Ма­ри­на. - Умiє, умiє, - до­во­де па­ни­че­вi.

- Христе! Чо­го ж ти? Бач, яка со­ром­ли­ва! Iди зас­пi­вай хоч од­ну; я пос­лу­хаю. Я люб­лю прос­тi пiс­нi.

- Так я ж не вмiю, - од­ма­га­ла­ся Хрис­тя.

- Поведемо її! - скрик­ну­ла Ма­ри­на i ра­зом з Мар'єю ухо­пили Хрис­тю пiд ру­ки i ум­ча­ли в па­ни­че­ву ха­ту.

Панич ухо­пив стiльця, прис­та­вив до сво­го i по­са­див Хри­стю ря­дом з со­бою. Хрис­тя тiльки сплес­ну­ла ру­ка­ми i заре­готалася… Во­на си­дить ря­дом з па­ни­чем! де не так дав­но си­дi­ла па­нi… Чуд­но, чуд­но! Ма­ри­на i Мар'я звi­си­лись на стi­лець до неї, пог­ля­да­ють то на па­ни­ча, то на неї, ззираю­ться са­мi з со­бою; i чує Хрис­тя, як во­ни очи­ма смiютьс­я… їй ро­биться i душ­но, i млос­но; щось да­вить за гор­ло, по­риває за сер­це. Во­на ско­чи­ла,