Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

інше, а він кілька днів був сам не свій: гасав вулицями, рвав на собі волосся,- люди побоювалися, що він з розпачу накладе на себе руки. Аж одного дня прибігає він до поліції, замикається віч-на-віч із начальником, вони про щось довго балакають, а тоді начальник дзвонить у дзвіночок, викликає до себе Джема Спаєрза (а Спаєрз - агент хвацький) і наказує йому допомогти містерові Чіквіду затримати грабіжника, що вкрав гроші. «Я бачив його вчора вранці, Спаєрзе,- каже Чіквід.- Він проходив повз мій трактир».- «Чому ж ви не схопили його за комір?» - питає Спаєрз. «Я так розгубився, що мені в ту мить можна було б проломити голову зубочисткою,- відповідає бідолаха.- Але ми його неодмінно схопимо, бо між десятою і одинадцятою вечора він знову проходив повз трактир». Ну, почувши це, Спаєрз сунув до кишені гребінця й переміну білизни,- на випадок, якщо доведеться затриматися на два-три дні,- і вирушив слідом за Носачем. У трактирі він засів коло вікна з червоною занавіскою і навіть капелюха не скинув, щоб бути напоготові й вибігти зразу, як тільки з’явиться злодій. Сидить він собі так до пізнього вечора, смокче люльку, аж раптом Чіквід як зареве: «Ось він! Лови злодія! Ґвалт!» Джем Спаєрз вискакує на вулицю і бачить, що Чіквід біжить вулицею й несамовито репетує. Спаєрз кидається за ним. Чіквід мчить що є духу. Перехожі озираються, всі горлають: «Злодій!», а Чіквід реве неугавно, мов навіжений. Ось він завертає за ріг, Спаєрз на хвильку спускає його з очей, потім сам завертає, бачить невеликий натовп, пірнає в нього: «Де злодій?» - «Хай йому біс! - каже Чіквід.- Знову втік!» Хоч як це дивно, злодій і справді мов крізь землю пішов - ніде не видно. Тож вони повернулися у трактир. Наступного ранку Спаєрз сідає на оте своє місце - за занавіскою й знову починає виглядати високого чолов’ягу з чорною пов’язкою на оці - витріщається так, що аж у нього самого вже очі болять. Ну, він їх заплющує, щоб трохи відпочили, й ту ж мить Чіквід горлає: «Ось він!» Спаєрз знову за двері, а Чіквід уже випередив його на піввулиці. Цього разу пробігають вони вдвоє більше, ніж напередодні, і знов даремно: грабіжник щез! Коли це повторилося втретє, а потім і вчетверте, половина сусідів вирішили, що містера Чіквіда обікрав сам сатана, який і досі глумиться з нього, а друга - що бідолаха Чіквід з горя схибнувся.

- А що казав Джем Спаєрз? - спитав лікар, який повернувся до кімнати незабаром після початку розповіді.

- Джем Спаєрз,- відповів агент,- довгий час не казав нічого, а тільки слухав і потихеньку мотав собі на вус, як і належить знавцеві своєї справи. А тоді одного ранку заходить він до бару, дістає свою табакерку й каже: «Чіквіде, я вже знаю, хто вас обікрав».- «Невже? - вигукує Чіквід.- Ох, Спаєрзе, друже, покажіть мені його, дайте помститися,- і я помру спокійно! Де він, цей негідник?» - «Ет, киньте,- каже Спаєрз, пропонуючи йому понюшку табаки.- Годі дурня клеїти! Злодій - ви самі». І так воно й було насправді. Чіквід заробив на цьому купу грошей, і ніхто б його не викрив, якби він не перестарався,- закінчив містер Бледерз, поставив келишок і клацнув наручниками.

- Так-так, дуже цікавий випадок,- зауважив лікар.- Ну, а тепер, коли ваша ласка, прошу нагору.

- Коли ваша ласка, сер,- відказав Бледерз, і в супроводі містера Лосберна обидва агенти рушили нагору. Містер Джайлз вів перед із свічкою в руці.

Олівер дрімав, але стан його явно погіршився: лихоманка робила своє. З допомогою лікаря він спромігся сісти в ліжку, але за хвилину відкинувся на подушки, дивлячись на незнайомих відсутнім поглядом,- видно було, що він не розуміє, де він і що робиться довкола.

- Ось цей хлопчик,- почав містер Лосберн неголосно, але дуже схвильовано.- Захопившись дитячою грою, він сьогодні вранці ненароком забіг на сусідню ділянку, володіння містера - забув, як його звати,- зачепив дріт самостріла 43 , був поранений і прийшов сюди просити допомоги. Але замість того, щоб допомогти йому, оцей розумаха, що стоїть із свічкою в руці, схопив його й віддухопелив так, що бідолаха мало не віддав богові душу; це я можу засвідчити вам як лікар.

Бледерз і Даф втупилися поглядом у відрекомендованого в такий спосіб містера Джайлза. Зляканий, приголомшений дворецький кумедно закліпав очима, зиркаючи то на них, то на Олівера, то на містера Лосберна.

- Гадаю, ви не будете цього заперечувати? - спитав лікар, зручніше вмощуючи Олівера в ліжку.

- Я ж… я ж хотів, щоб якнайкраще, сер! - відповів Джайлз.- Я був певен, що це той самий хлопець, інакше я б його й пальцем не зачепив. Я ж не звір якийсь, сер.

- А якого хлопця ви мали на увазі? - спитав старший агент.

- Того, що був із злодіями, сер,- пояснив Джайлз.- Адже… Адже з ними був хлопець, я цього певен.

- Ну, а тепер ви теж цього певні? - спитав Бледерз.

- Певен чого? - перепитав Джайлз, тупо дивлячись на допитувача.

- Того, що це той самий хлопець, йолопе! - нетерпляче вигукнув Бледерз.

- Не знаю. Просто не знаю,- з відчаєм відказав Джайлз.- Заприсягтися не можу.

- А все ж таки, як ви думаєте? - допитувався містер Бледерз.

- Я не знаю, що й подумати,- відповів бідолашний Джайлз.- Ні, я думаю, це не той самий хлопець. Я майже певен, що не той. Це просто неможливо.

- Він що, п’яний, сер? - звернувся Бледерз до лікаря.

- Я бачу, у тебе казанок зовсім не варить! - з безмежною зневагою кинув Даф містерові Джайлзу.

Під час цієї короткої розмови містер Лосберн міряв у хворого пульс; тепер він підвівся із стільця й попросив агентів, коли в них ще лишаються якісь сумніви, перейти до сусідньої кімнати й там розпитати Брітлза.

Так вони й зробили, і Брітлз, викликаний до сусідньої кімнати, заплутався сам і заплутав свого шанованого начальника у такому плетиві нових суперечностей та нісенітниць, напустив такого туману, що ясним лишилося тільки одне - його цілковита неспроможність будь-що з’ясувати. До того ж він заявив, що не впізнав би того злодійчука, якби його зараз поставили перед ним, а на Олівера