Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

Розділ XXXI

оповідає про критичне становище

- Хто там? - спитав Брітлз, прочиняючи двері на ланцюжку й затуляючи рукою свічку.

- Відчиніть,- озвався знадвору чоловічий голос.- Ми агенти карного розшуку, по яких ви посилали.

Вельми задоволений цією відповіддю, Брітлз широко відчинив двері й побачив перед собою статечного чоловіка в пальті; той увійшов, не кажучи більше ні слова, і обтер ноги об постілку так звично, наче він тут жив.

- Пошли-но когось, хлопче, допомогти моєму напарникові,- сказав агент.- Він залишився в кабріолеті - пильнує коня. А може, у вас знайдеться куди поставити його хвилин на п’ять-десять?

Брітлз відповів ствердно і показав на повітку; статечний чоловік повернувся до воріт і допоміг своєму напарникові завести коня з екіпажем до повітки, в той час як Брітлз, радісно всміхаючись, присвічував їм. Потім вони повернулися до будинку, і агенти, скинувши у вітальні пальта й капелюхи, постали в усій своїй красі.

Той, що стукав у двері, виявився огрядним, середнім на зріст чоловіком років п’ятдесяти, з коротко обстриженим чорним лискучим волоссям, короткими бакенбардами, круглим обличчям і пильними очима. Його взутий у чоботи напарник був рудий кощавий чоловік з неприємною фізіономією і зловісно задертою кирпою.

- Скажи своєму господареві, що приїхав Бледерз і Даф,- звелів огрядний і, пригладивши рукою волосся, поклав на стіл пару наручників.- А, добривечір, сер! Дозвольте побалакати з вами наодинці.

З цими словами він звернувся до містера Лосберна, який саме ввійшов до вітальні. Лікар знаком наказав Брітлзу вийти, запросив до кімнати обох жінок ї зачинив двері.

- Перед вами господиня дому,- показав він на місіс Мейлі.

Містер Бледерз уклонився. Коли його запросили сісти, він поклав свого капелюха на підлогу і, вмостившись на стільці, кивнув Дафові - мовляв, і ти сідай. Цей джентльмен був, видно, менш призвичаєний до вишуканого товариства, бо почував себе в ньому не так вільно: перше ніж сісти він судорожно подригав кінцівками, а опустившись нарешті на стілець, ніяково встромив у рот головку своєї палиці.

- Ну, а тепер до справи,- почав Бледерз.- Розкажіть, добродію, за яких обставин стався грабунок?

Містер Лосберн, який, певно, хотів виграти час, виклав ті обставини дуже докладно, з багатьма відступами й повторами. Бледерз і Даф вислухали його з виразом знавців, час від часу обмінюючись кивками.

- Для остаточного висновку мені, звичайно, треба оглянути місце злочину,- мовив Бледерз.- Але не побоюся сказати вже зараз: це почерк не мужицький. Га, Дафе?

- Авжеж, не мужицький,- відповів Даф.

- Тобто, якщо перекласти ваші слова на мову, зрозумілу цим дамам, ви хочете, очевидно, сказати, що грабіжник не був селянином? - усміхнувшись, запитав містер Лосберн.

- Атож, добродію,- відповів Бледерз.- Це все, що ви мали розповісти про грабунок?

- Так, усе,- підтвердив лікар.

- А що то за хлопчина, про якого говорять слуги? - спитав Бледерз.

- То пусті балачки,- відказав лікар.- Один слуга а переляку забрав собі в голову, ніби цей хлопчик був причетний до грабунку. Але то дурниці, маячня, та й годі.

- Коли так, то це дуже легко можна буде довести,- зауважив Даф.

- Слушно сказано,- кивнув головою Бледерз і недбало - так наче то була пара кастаньєт - поклацав наручниками.- То що то за хлопець? Що він про себе розповідає? Звідки він узявся? Не з неба ж звалився, правда, добродію?

- Звичайно, ні,- відповів лікар, занепокоєно глянувши на жінок.- Я знаю про цього хлопчика геть усе, але про нього ми можемо поговорити потім. Спершу, мабуть, вам хотілося б оглянути місце злочину?

- Авжеж,- підтвердив містер Бледерз.- Спочатку оглянемо місце, потім допитаємо слуг. Як заведено.

Принесли свічки, і Бледерз із Дафом у супроводі місцевого констебля, Брітлза, Джайлза та решти слуг увійшли до комірки в кінці коридора й подивилися на віконце зсередини, потім обійшли будинок знадвору і, ставши на моріжку, подивилися на віконце іззовні; потім їм подали свічку, щоб оглянути віконницю; потім - ліхтар, щоб пошукати сліди; а потім - вила, щоб поштрикати в кущі. Всі присутні стежили за кожним їхнім рухом, затамувавши подих. Завершивши огляд, агенти повернулися до будинку, й на їхнє прохання Джайлз і Брітлз розповіли про свою участь у пригодах минулої ночі - розповіли не раз, а цілих шість разів; і якщо в першій їхній оповіді виявилася всього тільки одна вагома розбіжність, то в останній їх було аж десять. Домігшись такого блискучого успіху, Бледерз і Даф звеліли всім вийти і провели між собою нараду, таку тривалу, таємну й урочисту, що в порівнянні з нею консиліум найславетніших лікарів з приводу найскладнішого в медицині випадку здавався б дитячою забавкою.

Тим часом лікар стурбовано походжав з кутка в куток у сусідній кімнаті, а місіс Мейлі й Роза занепокоєно дивилися на нього.

- Слово честі! - вигукнув він нарешті, зупиняючись.- Я не знаю, що робити!

- Я певна: розповівши цим людям щиру правду про бідолашного хлопчика, ми виправдаємо його в їхніх очах,- мовила Роза.

- Якби ж то, моя люба дівчино,- похитав головою лікар.- Ні, ми не виправдаємо його ні в їхніх очах, ні в очах інших, вищих охоронців закону. Зрештою, хто він такий? - скажуть вони.- Втікач, волоцюга. З погляду загальноприйнятого, з погляду здорового розуму, розповідь його досить-таки неймовірна.

- Але ж ви йому повірили? - перервала його Роза.

- Хоч як це дивно, повірив,- може, тому, що я старий дурень,- відповів лікар.- Проте в досвідченого поліційного агента розповідь ця довіри не викличе.

- Чому? - спитала Роза.

- Тому, що, на їхній погляд, моя мила допитувачко, в історії хлопця забагато темних місць. І довести він може тільки те, що йому на шкоду, а того, що на користь, не підтвердить нічим. А ті кляті законники на слово не вірять, їм подавай факти: що, де, чому. Згадайте, що він сам про себе розповів: якийсь час водився із злочинцями, побував у поліційному відділку за крадіжку носової хустки в якогось джентльмена, потім його викрали у цього джентльмена й силоміць знову затягли кудись, але куди саме, він сказати не може, бо не має про те місце