Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

додому, де з неабиякою старанністю й винахідливістю робив з квітів букет, щоб прикрасити ним стіл до снідання. Не забував він і доглянути пташок місіс Мейлі,- цієї відповідальної справи навчив його досвідчений сільський писар. Підсипавши корму, він заквітчував клітки так, що вони могли задовольнити найвимогливішого знавця. А коли птаство було упоране, Олівер звичайно біг до села в якійсь дрібній благодійній справі. Зрідка, якщо такої справи не знаходилося, на лузі влаштовували гру в крокет, а якщо не було ні доручень, ні крокету, то завжди чекала робота в садку (а садівництва Олівера навчав той самий писар, за фахом садівник), і хлопчик із завзяттям працював до появи Рози, яка щоразу не могла натішитися з його старанності.

Так непомітно промайнули три місяці; навіть улюбленцеві долі вони видалися б часом найвищого блаженства; що ж до Олівера, то він почував себе так, наче потрапив у справжній рай. На чисту, сердечну доброту він відповідав щирою, палкою, безмежною вдячністю. Тож не дивно, що за той короткий час Олівер Твіст став рідною людиною для старенької леді та її племінниці, які у відповідь на самовіддану любов його юного, чулого серця всією душею прихилились до хлопця й почали ним пишатися.

Розділ XXXIII

 

в якому щастя Олівера та його друзів несподівано затьмарюється

 

 

Швидко проминула весна, і настало літо. Краса природи, що й доти милувала око чарівною свіжістю, тепер розквітла в усій своїй яскравій пишноті. Високі дерева, напровесні ще скорчені й безживні, тепер буяли силою й здоров’ям; зелені руки їхні, розпростерлись над спраглою землею, перетворили голі галявини на затишні тіняві альтанки, з яких відкривався чудовий краєвид на широкі, залиті сонцем простори ланів. Земля убралася в свої яскраво-зелені шати й точила медові пахощі. То була найблагодатніша пора року - все кругом квітнуло й раділо.

Ніщо не порушувало тихого, спокійного плину життя в маленькому будиночку, душевної рівноваги його мешканців. Олівер давно вже видужав і зміцнів, але це не позначилося на його ставленні до місіс Мейлі та Рови, не охолодило, як це часто буває, його палкої любові до них. Він лишався тим самим лагідним, чулим, ніжним створінням, яким був, коли біль і страждання знесилювали його і він цілком, в усьому залежав від уваги і дбайливості тих, хто його доглядав.

Одного чудового вечора їхня звичайна прогулянка затяглася: день перед тим видався аж надто гарячий, а тепер при ясному місяці повіяв вітерець, несучи незвичну прохолоду. Роза була у веселому настрої, і за жвавою розмовою вони непомітно для себе пройшли далі, ніж завжди, Місіс Мейлі стомилась, і додому вони поверталися повільнішою ходою. Вдома дівчина, скинувши свого скромного капелюшка, підсіла, як завжди, до фортепіано. Кілька хвилин вона задумливо пробігала пальцями по клавішах, а тоді заграла якусь тиху, сумну мелодію. І раптом місіс Мейлі з Олівером почули, що вона схлипує.

- Розо, люба моя, що з тобою? - мовила старенька. Дівчина нічого не відповіла, але заграла трохи жвавіше, неначе тітчин голос вивів її з якоїсь тяжкої задуми.

- Розо, дівчинко моя! - вигукнула місіс Мейлі квапливо підводячись і схиляючись над нею.- Що це? Ти плачеш! Що тебе засмутило?

- Нічого, тітусю, нічого,- відповіла дівчина.- Я сама не знаю, що на мене найшло, сама не розумію, але відчуваю…

- Відчуваєш, що захворіла, люба? - перебила її місіс Мейлі.

- Ні, зовсім ні! - вигукнула Роза, а сама здригнулася так, наче її пройняв смертельний холод.- Мені зараз покращає. Зачиніть, будь ласка, вікно.

Олівер кинувся виконувати її прохання. Дівчина, намагаючись опанувати себе, взяла кілька веселіших акордів, але пальці її безсило впали на клавіші. Затуливши обличчя руками, вона підвелась, а тоді опустилася на каналу і, вже неспроможна стримувати сліз, гірко заридала.

- Господи, дівчинко моя,- мовила старенька, обіймаючи її,- я ніколи не бачила тебе такою.

- Я не хотіла лякати вас,- відповіла Роза.- Я так себе стримувала, але більше не моіжу. Боюся, що я й справді занедужала, тітусю.

Це підтвердилося, коли принесли свічки. Місіс Мейлі й Олівер побачили, що за той короткий час, відколи вони повернулися з прогулянки, лице дівчини стало мармурово-білим. Ні, воно не втратило своєї ніжної краси, але вираз його змінився, зробився незвичайно тривожним, болісним. Ще хвилина - і щоки її спалахнули жаром, лагідні блакитні очі потьмарила нестяма. І так само швидко, мов тінь від набіглої хмаринки, рум’янець зник і вона знову смертельно зблідла.

Олівер, злякано глянувши на місіс Мейлі, побачив, що та стурбована цими ознаками хвороби. В нього теж, правду кажучи, похололо на серці, але він помітив, що старенька намагається не виказувати свого хвилювання, і вирішив зробити те саме. Їхня вдавана бадьорість подіяла: коли Роза, послухавшись тітки, пішла спати, настрій у неї був кращий, та й вигляд начебто теж. В усякому разі, вона запевнила їх, що вранці прокинеться зовсім здорова.

- Може, й справді все минеться? - сказав Олівер, коли місіс Мейлі повернулася від Рози.- Може, вона просто трохи занедужала, але…

Старенька жестом попросила його замовкнути, опустилась у крісло в темному кутку кімнати й лише по кількох хвилинах здобулася нарешті на слово.

- Я теж сподіваюся на краще, Олівере,- тремтячим голосом мовила вона.- Стільки років я була щаслива з нею, аж надто щаслива. Тож, може, тепер настав мій час зазнати горя. І нехай - аби лише не цього.

- Якого? - спитав Олівер.

- Найстрашнішого,- відповіла місіс Мейлі.- Втрати моєї любої дівчинки, що всі ці роки була мені втіхою ї опорою.

- Ой, ні, боронь боже! - вихопилося в Олівера.

- Амінь, дитино моя! - прошепотіла, ламаючи руки, старенька.

- Та невже їй загрожує страшна небезпека? - спитав хлопець.- Ще ж дві години тому вона була цілком здорова.

- А тепер вона дуже хвора,- сказала місіс Мейлі.- І стан її погіршується. Люба, люба моя Розо! Як я житиму без тебе?

Старенька впала в такий розпач, що Олівер, сам насилу стримуючи бажання заплакати, наважився твердим, як ніколи, голосом попросити її заспокоїтись, хоча б заради хворої дівчини.

- І подумайте, пані,- провадив Олівер з очима, повними сліз,- подумайте самі, яка вона молода, яка добра, скільки втіхи й радощів дарує людям! Та я певен, чуєте, певен, що вона