Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

- А тепер,- прошепотів він, тихенько натискаючи ручку дверей,- послухаємо, що ви про нього скажете. Щоправда, він давно не голився, але вигляд у нього зовсім не лютий. А втім, стривайте. Я спершу подивлюся, чи готовий він прийняти відвідувачів.

Він зазирнув до кімнати, а тоді помахом руки запросив їх увійти, зачинив за ними двері і обережно розсунув завісу над ліжком. Замість потворного, жорстокого лиходія, якого вони сподівалися побачити, на ліжку лежала зболіла, виснажена дитина, що поринула в глибокий сон. Поранена рука хлопчика, перев’язана й узята в лубки, простяглася на його грудях, а другу він підклав під голову - з-під довгого волосся, що розсипалося по подушці, видно було тільки лікоть.

Притримуючи завісу, добрий лікар мовчки дивився на хворого. Тим часом дівчина, тихенько прослизнувши повз нього, сіла на стілець у головах у хлопчика й відкинула з його обличчя волосся. Коли вона схилилася над ним, її сльози скотились йому на чоло.

Олівер заворушився й усміхнувся вві сні, неначе цей вияв жалю й співчуття навіяв йому приємний сон про любов і ласку, яких він ніколи не знав. Так часом милозвучна мелодія, дзюрчання струмка у відлюдній місцині, пахощі квітки чи випадково кинуте слово раптом викликають у нас невиразний спогад про те, чого в нашому житті ніколи не було; спогад цей відразу зникає, мов дим, і є він, мабуть, не чим іншим, як миттєвим образом з попереднього щасливішого існування, бо ніяким свідомим напруженням пам’яті відновити його ми неспроможні.

- Що це означає? - вигукнула літня жінка.- Невже ця бідна дитина могла бути помічником злочинців?

- Порок часто гніздиться навіть у стінах храмів,- зітхнув лікар, засмикуючи завісу.- Тож чи дивно, що він ховається і за прекрасною зовнішністю?

- Але в такому юному віці! - мовила Роза.

- Люба моя дівчино,- відказав лікар, сумно похитуючи головою,- злочин, як і смерть, має владу не тільки над старими та потворними. Часто, надто часто слугами його стають наймолодші й найпрекрасніші.

- Але невже, ну, невже ви справді вірите, що цей тендітний хлопчик був добровільним спільником найгірших покидьків суспільства? - спитала Роза.

Лікар кивнув головою - мовляв, на жаль, підстав сумніватись у нього немає - і, щоб не турбувати хворого, запропонував перейти до сусідньої кімнати.

- Але навіть якщо він став на шлях злочину,- провадила Роза,- то подивіться: він ще ж зовсім маленький! Може, він ніколи не знав ні материнської ласки, ні тепла домашнього вогнища. Може, злигодні, знущання, голод звели його з людьми, які примусили його красти. Тьотю, люба тьотю, ради бога, подумайте про це перше ніж дозволите забрати цю хвору дитину до в’язниці, де вона вже остаточно загине! Ох, тьотю, ви ж знаєте, що я ніколи не почувала себе сиротою завдяки вашій любові й ласці. Але якби не ви, мене б теж могла спіткати його доля, я б так само, як цей бідний хлопчина, була нещасною, беззахисною бідолахою! Тож благаю, згляньтеся на нього, поки ще не пізно!

- Моя люба,- мовила старенька, пригортаючи до грудей заплакану дівчину,- невже ти думаєш, що я дозволю хоч одній волосинці впасти з його голови?

- О ні! - палко вигукнула дівчина.

- Ну, звісно, ні,- підтвердила старенька.- Мені вже недовго жити на цім світі, а там хай господь мене милує, як я милую інших!.. Що я маю робити, щоб урятувати його, сер?

- Дайте подумати трохи, дайте подумати,- відповів лікар.

Містер Лосберн сунув руки в кишені й почав походжати по кімнаті; раз у раз він зупинявся, ставав навшпиньки, супився так, що на нього страшно було дивитись, скрикував: «Придумав!» - а тоді: «Ні, не те!» - і знову починав ходити сюди-туди й супитися. Та врешті він зупинився як укопаний і промовив:

- Гадаю, якщо ви дозволите мені всіма правдами і неправдами нагнати страху на Джайлза й того хлопчину Брітлза, я залагоджу цю справу. Я розумію: Джайлз ваш старий і відданий слуга, але ви зможете потім якось уласкавити його, та ще й винагородити за неабияку стрілецьку вправність. То як, не заперечуєте?

- Ні, якщо немає іншого способу врятувати дитину,- відповіла місіс Мейлі,

- Іншого способу нема,- сказав лікар.- Повірте мені, я зважив усі можливості.

- Тоді тітонька надає вам необмежену владу,- мовила Роза, всміхаючись крізь сльози.- Але, будь ласка, не мучте цих бідолах аж надто жорстоко.

- Ви, здається, гадаєте, що сьогодні всі, крім вас, прагнуть мучити одне одного, міс Розо,- відказав лікар.- Мені лишається тільки побажати - заради юних представників чоловічої статі,- щоб ви виявили таку саму чуйність і доброту того дня, коли перший достойний юнак упаде перед вами на коліна. Запевняю вас, якби мені мої молоді літа, я б такої нагоди не пропустив!

- Ви така сама доросла дитина, як сердешний Брітлз,- відповіла, зашарівшись, Роза.

- Що ж, лишатись дитиною не так уже й важко,- весело засміявся лікар.- Але повернімося до цього хлопця. Головної умови нашої угоди я ще не сказав. Десь за годину він, гадаю, прокинеться. І хоч я застеріг того тупоголового констебля, який стовбичить там унизу, що кожне слово, кожен рух для хворого смертельно небезпечні, стан хлопчика насправді не такий тяжкий, і ми можемо поговорити з ним. Моя головна умова така: я розпитаю хлопця у вашій присутності, і якщо з його слів у всіх нас складеться одностайне й тверде враження, що він наскрізь і безнадійно зіпсований (а я цього майже певен), то ми відмовляємося від дальшої участі в його долі,- я принаймні вмиваю руки.

- О ні, тітусю! - благально вигукнула Роза.

- О так, так, тітусю! - мовив лікар.- То домовились?

- Він не може бути геть зіпсований, це неможливо! - не здавалася дівчина.

- Чудово! - відказав лікар.- Тим більше у вас підстав прийняти мої умови.

Врешті угоду було укладено, і всім трьом лишилося чекати, коли нарешті прокинеться Олівер.

Для терпіння жінок то було тяжке випробування, бо чекати довелося довше, ніж запевняв містер Лосберн. Години спливали за годинами, а Олівер усе лежав у тяжкому забутті. Лише надвечір добросердий лікар приніс їм звістку, що хворий прокинувся і з ним