Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

- Хто там? - спитав миршавий горбань, відчиняючи двері так несподівано, що лікар, який саме розмахнувся ногою для нового удару, мало не влетів у коридор.- Що сталося?

- Сталося? - скрикнув лікар і, не замислюючись ні на мить, схопив горбаня за комір.- Сталося багато чого. Стався грабунок, ось що!

- Станеться ще й убивство,- спокійно відказав горбань,- якщо ви не заберете геть своїх рук. Чуєте?

- Чую, чую,- відповів лікар, добряче струснувши свого бранця.- Кажи, де той негідник,- як його в біса звати,- Сайкс? Так, де Сайкс, злодюго?

Горбань вирячився на нього, немов від величезного подиву та обурення, а тоді спритно крутнувся, вирвався з лікаревих рук і, брутально лаючись, кинувся в коридор. Але дверей зачинити він не встиг, і містер Лосберн ускочив слідом за ним, забіг до вітальні і, зупинившись там, занепокоєно роззирнувся довкола. Та ніщо з меблів, жодний живий чи неживий предмет, навіть розташування шаф не відповідало Оліверовому опису!

- Ну? - мовив горбань, уп’явшись у нього очима.- Може, тепер ви поясните, що все це означає? Чого ви вдерлися до моєї хати? Чого ви хочете? Пограбувати мене чи вбити? Кажіть!

- Чи бачив ти коли, щоб грабувати приїздили в кареті, старий вовкулако? - роздратовано скрикнув лікар.

- То чого ж тоді вам треба від мене? - визвірився горбань.- Забирайтеся до дідька, поки цілі!

- Я піду тоді, коли сам схочу,- відказав лікар і зазирнув до сусідньої кімнати, проте там теж не побачив нічого схожого на картину, змальовану Олівером.- Але до тебе я ще доберуся, голубе мій.

- Будь ласка! - глузливо вищирився злощасний каліка.- Приїздіть, коли заманеться,- ви завжди знайдете мене тут. Не на те я сам-один божеволів двадцять п’ять років у цій хаті, щоб тікати кудись від такого, як ви! Ви ще заплатите за це, ще заплатите! - І схожий на чорта виродок люто заверещав і затупотів ногами так, наче він і справді був несповна розуму.

- От халепа,- пробурмотів собі під ніс лікар.- Певно, хлопець і справді помилився. Ось, держи! Поклади це собі в кишеню і заткни пельку.

Кинувши горбаневі монету, містер Лосберн вийшов з будинку.

Горбань подався слідом за ним, лаючись на всі заставки, а коли лікар відвернувся сказати щось кучерові, він зазирнув до карети й зміряв Олівера таким гострим і лютим, таким ненависним і мстивим поглядом, що протягом багатьох наступних місяців погляд той переслідував хлопчика вдень і вночі.

Поки кучер вилазив на козли, горбань вивергав найстрашніші прокльони, а по тому, як карета від’їхала, він ще довго дивився їй услід, тупотів ногами і рвав на собі волосся в нападі справжнього чи удаваного шаленства.

Лікар довго мовчав, а тоді промовив:

- Я осел. Ти не знав цього, Олівере?

- Ні, сер.

- Ну то тепер знаєш. Осел! - повторив лікар, помовчавши ще кілька хвилин.- Навіть якби це був той самий будинок, навіть якби я застав у ньому тих самих негідників, що б я міг зробити самотужки? Та навіть якби зі мною був ще хтось, я все одно не мав права цього робити. Чого б я домігся? Тільки викрив би себе самого, бо довелося б признатись, як я затер всю оту справу. Набрався б сорому, причому цілком заслужено, через дурну свою звичку лізти куди не слід, діяти зопалу. Так, то була б мені добра наука!

Слід зазначити, що добряга лікар ціле своє життя діяв не інакше, як зопалу, проте на користь його запальності свідчило те, що вона не тільки не призводила до якихось лихих чи небажаних наслідків, а навпаки, викликала найглибшу повагу й любов до лікаря з боку всіх тих, хто його знав. Якщо ж тепер він і справді був трохи роздратований, то пояснювалося це тим, що перша спроба перевірити правдивість Оліверової оповіді зазнала невдачі. А втім, незабаром лікар заспокоївся; пересвідчившись, що Олівер, як і раніше, відповідає на всі запитання невимушено й послідовно, з тією самою очевидною щирістю й правдивістю, містер Лосберн вирішив надалі вірити кожному його слову.

Олівер пам’ятав назву вулиці, де жив містер Браунлоу, і прямо туди вони й поїхали. Коли карета звернула на цю вулицю, Оліверове серце закалатало так, що йому аж перехопило дух.

- Ну, хлопчику мій, де ж той будинок? - спитав містер Лосберн.

- Онде! Онде! - схвильовано вигукнув Олівер, показуючи у вікно.- Отой, білий! Ох, їдьмо швидше, будь ласка, швидше! Мені здається, я от-от помру! Я весь тремчу.

- Ну що ти, що ти,- мовив добряга лікар, поплескуючи його по плечу.- Зараз ти зустрінешся із своїми друзями, і вони зрадіють, побачивши тебе живим і здоровим.

- Мені не терпиться! - вигукнув Олівер.- Вони були такі добрі до мене, такі добрі!

Карета проїхала ще трохи і спинилася. Ні, не цей будинок, сусідній! І ось вони нарешті приїхали. Олівер глянув на знайомі вікна, й по щоках його покотилися сльози радості й надії.

Та що це? Білий будинок стояв порожній, а у вікні висіло оголошення: «Здається в оренду».

- Постукайте в сусідні двері! - звелів кучерові містер Лосберн, беручи Олівера за руку, а тоді гукнув служниці, що відчинила двері: - Чи не знаєте ви, що сталося з містером Браунлоу, вашим сусідом?

Служниця не знала, але сказала, що піде довідається, Незабаром вона повернулась і розповіла: містер Браунлоу розпродав усе своє майно й півтора місяця тому виїхав до Вест-Індії. Олівер сплеснув руками і в знемозі відкинувся на спинку сидіння.

- А економка його також виїхала? - помовчавши, спитав містер Лосберн.

- Так, сер,- відповіла служниця.- І старий джентльмен, і економка, і той другий джентльмен, приятель містера Браунлоу,- всі троє виїхали разом.

- То завертайте додому,- наказав містер Лосберн кучерові.- І не спиняйтеся годувати коней, поки ми не виїдемо з цього триклятого Лондона.

- А книгар, сер? - спитав Олівер.- Я знаю дорогу до його крамнички. Будь ласка, сер, давайте заїдемо до нього!

- Ні, бідолашний мій хлопчику, на сьогодні з нас вистачить розчарувань,- відказав лікар.- Якщо ми поїдемо до книгаря, то обов’язково виявиться, що він або помер, або підпалив свій дім, або втік. Ні, додому