Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
Розмова тривала довго. Олівер розповів їм усю історію свого життя, і хоч історія ця була проста, мова його раз у раз уривалася від болю та браку сили. Сумно було слухати тоненький голосок хворої дитини, що у вечірній темряві скаржилася на муки та страждання, які їй заподіяли жорстокі люди. О, якби ми, гноблячи й мордуючи ближніх своїх, бодай раз подумали про розпачливі скарги на людське зло, які, мов густі, важкі хмари, здіймаються повільно, але неухильно до неба, щоб вивергнути кару на наші голови; якби ми бодай раз почули в уяві своїй глухі обвинувальні голоси мертвих, що їх ніяка сила вже не примусить замовкнути й ніяка гординя не зможе знехтувати! Куди поділися б тоді насильство і несправедливість, страждання, лихо, жорстокість і злочинство, якими повниться кожен день життя!
Тієї ночі Оліверову подушку поправляли ніжні руки і краса та чеснота пильнували його сон. А хлопець був такий щасливий, на душі в нього було так легко і спокійно, що навіть смерть - якби вона прийшла по нього в ті години - він прийняв би без нарікання.
По завершенні тієї знаменної розмови, тільки-но Олівер заснув спокійним сном, лікар змахнув сльозу з очей і, докоряючи їм за цю несподівану слабість, подався вниз, щоб розпочати наступ на містера Джайлза. У вітальні, однак, він не застав нікого, і йому спало на думку, що найзручнішим полем бою була б кухня; туди він і пішов.
В кухні, тій нижній палаті домашнього парламенту, зібралися служниці, містер Брітлз, містер Джайлз, лудильник (якого у винагороду за його заслуги господиня запросила погостювати до кінця дня) і констебль. Цей охоронець порядку мав великий кийок, велику голову, великого носа й великі черевики; до того ж вигляд у нього був такий, наче він спожив відповідну його розмірам кількість елю; так воно, власне, й було.
Предметом обговорення і досі були події минулої ночі; коли лікар увійшов, містер Джайлз саме просторікував про своє самовладання, а містер Брітлз із кухлем елю в руці наперед підтверджував правдивість кожного його слова.
- Сидіть, сидіть,- мовив лікар, помахом руки спиняючи тих, хто хотів підвестися.
- Дякую, сер,- озвався містер Джайлз.- Господині наказали почастувати всіх елем, тож і я вирішив випити свій кухоль у компанії, бо до своєї кімнатки мені вертатись не хочеться аж ніяк.
Брітлз, а за ним і решта товариства промимрили заведені в таких випадках слова подяки за ту втіху, яку дала їм поблажливість містера Джайлза. Містер Джайлз обвів усіх милостивим поглядом, ніби кажучи: правильно, поводьтесь, як належить, і ви будете за мною, наче за кам’яною стіною.
- Як здоров’я хворого, сер? - поцікавився Джайлз.
- Кепсько,- відповів лікар.- Боюся, що ви вскочили в халепу, містере Джайлз.
- Сподіваюсь,- затремтів Джайдз,- ви не хочете сказати, сер, що він помирає. Боронь боже! Я ж тоді до скону не знатиму спокою. Щоб я та й вкоротив віку малому хлопчикові? Та я навіть Брітлза не міг би вбити, хоч би мені давали за це все столове срібло нашого королівства!
- Річ не в тім,- таємниче мовив лікар.- Містере Джайлз, ви протестант?
- Так, сер, сподіваюся, що так,- пробелькотів зовсім сполотнілий містер Джайлз.
- А ви, хлопче? - рвучко обернувся лікар до Брітлза.
- Господи помилуй, сер! - здригнувся той.- Я… я те саме, що й містер Джайлз, сер.
- Тоді скажіть мені ви обидва, чуєте, обидва! - провадив лікар.- Чи можете ви заприсягтися, що хлопчик, який лежить отам нагорі,- той самий, який заліз уночі крізь віконце? Кажіть! Швидше! Ми слухаємо вас!
Лікар, якого всі вважали за найдобрішу в світі людину, проказав це таким гнівним і страшним голосом, що Джайлз і Брітлз, у яких від елю й збудження вже й так шуміло в голові, отетеріло вирячились один на одного.
- А вас, констеблю, я попрошу уважно вислухати їхню відповідь,- додав лікар і урочисто помахав вказівним пальцем, а тоді постукав ним себе по переніссю, закликаючи того достойного мужа до найпильнішої уваги.- Вона може мати неабияке значення.
Констебль прибрав якнайповажнішого вигляду й узяв у руки свій символ влади - кийок, що доти стояв занедбаний в кутку за каміном.
- Ідеться, як бачите, про встановлення особи злочинця,- пояснив лікар.
- Атож, сер,- відповів констебль і натужно закашляв, бо, квапливо допиваючи свій ель, похлинувся ним.
- Отож, факти такі: до будинку вдираються грабіжники,- провадив лікар,- і двоє мешканців його серед переполоху, стрілянини, в темряві й диму мигцем бачать якогось хлопця. Наступного ранку до того самого будинку приходить хлопчик; і тільки тому, що рука в нього перев’язана, ці двоє чоловіків хапають його - так брутально, що він тільки дивом лишається живий,- і присягаються, що він - той самий учорашній злодій. Питання стоїть так: чи виправдана поведінка цих людей, а якщо ні, то в яке становище вони себе ставлять?
Констебль глибокодумно кивнув головою і сказав, що коли це запитання незаконне, то він не знає, що ж тоді вважати законом.
- Я знову запитую вас,- грізно мовив лікар,- чи можете ви урочисто заприсягтися, що це той самий хлопець?
Брітлз нерішуче глянув на містера Джайлза, містер Джайлз нерішуче глянув на Брітлза; констебль приставив руку до вуха, щоб краще чути відповідь; обидві жінки й лудильник, затамувавши подих, подалися вперед? лікар обвів усіх присутніх пильним поглядом, коли це раптом знадвору почулося рипіння коліс і біля воріт подзвонили.
- Це агенти! - з явним полегшенням вигукнув Брітлз.
- Хто? - скрикнув лікар, який тепер у свою чергу сполотнів.
- Агенти карного розшуку,- відповів Брітлз, хапаючи свічку.- Ми з містером Джайлзом послали по них сьогодні вранці.
- Що? - жахнувся лікар.
- Так, сер,- відповів Брітлз.- Я послав їм записку а кучером поштової карети і давно вже дивувався, чому їх нема.
- Викликали? Карний розшук? Бодай чорти взяли ваш карн… ваші карети - вічно вони запізнюються,- мовив лікар, вибігаючи
