Повія - Мирний

убо­ра­ми, пос­тат­тю. Ви­сока, у плат­тi - во­на зда­ва­ла­ся ще ви­ща. Мiц­но во­но обхоп­ило її тон­кий ви­со­кий стан, ви­ри­со­ву­ючи ши­ро­кi пле­чi, ви­сокi гру­ди. Дов­ге на­мис­то чер­во­нi­ло на дов­гiй шиї, на ду­шi бли­щав ве­ли­кий срiб­ний ду­кач, а по бо­ках йо­го - два мен­ших. Ко­си ка­ла­чи­ком ле­жа­ли на го­ло­вi, пе­ре­ви­тi го­лу­бою лен­тою; дов­гоб­ра­зе ли­це чер­во­нi­ло, вiд­да­ва­ло здо­ров'ям, очi гра­ли ра­дiс­тю.

- Бач, як гар­но! А ти гу­ди­ла го­родськi убо­ри, - обiз­ва­ла­ся Мар'я, виг­ля­да­ючи з-за пе­чi.

- Здоровi бу­ли, Мар'є! - при­вi­та­ла­ся Ма­ри­на. - Я вас i не при­мi­чаю. Чо­го се ви аж на пiч заб­ра­ли­ся? Ото со­ром - лi­том на пе­чi!

- Така, бач, ста­ла, що й лi­том мерз­ну, - зiтх­нув­ши, одказа­ла­ Мар'я. А Хрис­тя од­но лю­бується та ди­вується Ма­риною, аж па­нич з дру­гої ха­ти по­чув.

- Кого ви там вих­ва­ляєте так? - спи­тав вiн, про­су­ва­ючи го­ло­ву у две­рi. Ма­ри­на як­раз сто­яла про­ти йо­го, ви­со­ка та бра­ва, i пря­мо ди­ви­ла­ся йо­му у вi­чi.

- Та й мо­ло­дець же дiв­ка! - пох­ва­лив па­нич.

- Собi та­кi удай­тесь! - не то з жар­том, не то об­раз­ли­во од­казала Ма­ри­на, не спус­ка­ючи очей з па­ни­ча.

- Куди нам? з ме­жи­сiт­кою та в пше­нич­ний ряд! - жар­тує той.

- То-то й є! - од­ка­за­ла Ма­ри­на i, гля­нув­ши на Хрис­тю, за­реготалася.

Христя со­бi пiд­дер­жа­ла, i обид­вi, ре­го­чу­чись, мер­щiй за­ховалися за пiч.

- Козир-дiвка! - пох­ва­ли­ла па­ни­че­вi Мар'я.

- Чия во­на?

- А вам на­що?

- Так, хо­тiв зна­ти.

- А кор­тить? Хай кор­тить, не ска­жу, - дра­тує та. Па­нич пiд­няв бро­ви, здвиг­нув пле­чи­ма i за­чи­нив­ся у своїй ха­тi. Ма­ри­на i Хрис­тя, штов­ха­ючи од­на дру­гу, витк­ну­ли­ся з-за пе­чi.

- Пiшов? - спи­та­ла Ма­ри­на.

- Пiшов! - од­ка­за­ла Мар'я.

- Шкода. Я хо­тi­ла ще з ним по­ба­ла­ка­ти, - смi­ючись, ка­же Ма­ри­на.

- А що, i у вас та­кий па­нич? - спи­та­ла єхид­но Мар'я. Ма­рина крут­ну­ла го­ло­вою.

- Потурай їм! Во­ни всi од­ним ми­ром ма­за­нi, - об­раз­ли­во од­ка­за­ла Ма­ри­на. Мо­же б, вiд то­го i роз­мо­ва пе­рер­ва­ла­ся, ко­ли б Хрис­тя не прис­та­ла до Ма­ри­ни роз­ка­за­ти що-не­будь.

- Що я то­бi роз­ка­жу? Я хоч i бу­ду роз­ка­зу­ва­ти, то все про лю­дей, то­бi не вi­до­мих; а от ти роз­ка­жи що про се­ло. Як там у вас? Що Гор­пи­на - здо­ро­ва, не пiш­ла за­мiж? А Ївга i до­сi по­би­вається за Ти­мо­фiєм?

Христя по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти i про се­ло, i про се­бе. Ма­ри­на слу­ха­ла, ко­ли-не-ко­ли ви­пи­ту­ючи то про те, то про дру­ге. Мар'я ле­жа­ла на пе­чi, мов­ча­ла.

- Що ж, то­бi на­ра­виться го­род? - спи­та­ла Ма­ри­на, ко­ли про се­ло та про знай­омих пе­ре­ба­ла­ка­ли.

- Сумно якось… люд­но ду­же, - од­ка­за­ла, роз­ду­му­ючи, Хри­с­тя.

- А то­бi, Ма­ри­но? - обiз­ва­лась Мар'я.

- Менi? Ко­ли б хто да­вав сот­ню руб­лiв i ска­зав: ки­дай, Ма­ри­но, го­род та йди зно­ву у се­ло - не пiш­ла б! I не пi­ду… Нi­ко­ли! нi­ко­ли! - гра­ючи очи­ма i ус­мi­ха­ючись ро­же­ви­ми ус­та­ми, то­рох­тi­ла Ма­ри­на.

- Бач, а спер­шу й то­бi бу­ло так, як Хрис­тi, сум­но?

- Пiдождiть тро­хи - i Хрис­тя зжи­веться. Ось свя­то наста­не. Гу­лян­ня, ка­тан­ня… Вий­деш на ву­ли­цю - пов­но всю­ди, на­род як плав пли­ве… та всi в до­ро­гих праз­ни­ко­вих убо­рах… Очi роз­бi­га­ються, див­ля­чись!

- Христя не лю­бить го­родських убо­рiв, - ска­за­ла Мар'я.

- Христя? - скрик­ну­ла Ма­ри­на. - То во­на тим, що нi­ко­ли не на­ряд­жа­ла­ся.

- Чому не на­ряд­жа­ла­ся? На­ряд­жа­ла­ся, - збре­ха­ла Хрис­тя.

- Коли? Ану на­ря­дись, ми по­ди­ви­мо­ся.

- Не хо­чу.

- Мар'є! Ус­таньте, та на­ря­ди­мо її, - скрик­ну­ла, схопив­шись, Ма­ри­на.

- Не хо­чу! не хо­чу! - за­ма­ха­ла ру­ка­ми Хрис­тя.

- Та нi. Се каз­на-що! Ти не хо­чеш, то ми хо­че­мо подиви­ти­ся. Мар'є! ус­та­вай­те-бо, - ус­мi­ха­ючись, ка­же Ма­рина.

Радiсть Ма­ри­ни пе­рей­шла i на Мар'ю: за­па­лi сум­нi очi по­ча­ли ти­хо за­го­ря­ти­ся; блi­де ли­це по­чер­во­нi­ло, на ус­тах заг­ра­ла ус­мiш­ка. Мар'я ти­хо пiд­ве­ла­ся i по­ча­ла зла­зи­ти з пе­чi. Хрис­тя ско­чи­ла з мiс­ця i ма­ла утi­ка­ти у гор­ни­цi. Ма­рина пог­на­ла­ся за нею.

- Нi, не тi­кай, бо не вте­чеш! - при­дер­жу­ючи, ка­же Мари­на. Хрис­тя про­ти­виться.

- Христе, го­луб­ко! Для ме­не! Ну ж, для ме­не зро­би, - умо­в­ляє Ма­ри­на.

- Та що ж я для те­бе зроб­лю?

- Нарядися. Ми по­ди­ви­мо­ся; ти са­ма по­ба­чиш, як гар­но.

- А як па­ни на той час зiй­дуть!

- То що? прий­дуть - по­див­ляться! - ка­же Ма­ри­на.

- Коли там во­ни прий­дуть? Де­сять ра­зiв мож­на наря­ди­ть­ся й роз­ря­ди­ти­ся, - увер­ну­ла i Мар'я.

- Нуте, Мар'є, ми її спер­шу роз­че­ше­мо, - тур­бує Ма­ри­на. - Сi­дай! Сi­дай отут, на кiн­цi по­лу; я роз­че­шу те­бе. Де гре­бi­нець?

Поки Мар'я шу­ка­ла гре­бiн­ця, Ма­ри­на роз­пус­ти­ла Хрис­тi ко­су. Гус­те во­лос­ся, як хви­ля, па­да­ло аж до­до­лу.

- Та й ко­са ж у те­бе! От ко­са! - хва­ли­ла Ма­ри­на, проводя­чи­ гре­бiн­цем впо­довж во­лос­ся, їй при­ходй­ло­ся аж геть одс­ту­пи­ти вiд Хрис­тi, щоб роз­че­са­ти краї, - та­ке во­но бу­ло дов­ге. Зрiв­няв­ши, Ма­ри­на роз­дi­ли­ла йо­го на двi по­ловини, ще по­по­че­са­ла, а по­тiм зап­ле­ла в ко­си; товс­тi, як ру­ка, спус­ка­ли­ся во­ни по пле­чах до по­лу. По­ки Ма­ри­на пле­ла та че­са­ла, Мар'я сто­яла про­ти Хрис­тi й лю­бу­ва­ла­ся, як з сяк-так за­чi­са­ної го­ло­ви ви­ли­лась те­пер та­ка хо­ро­ша го­лi­вонька, що й очей не одiр­веш вiд неї! Як же Ма­ри­на об­вела ще ко­си кру­гом го­ло­ви, зв'язав­ши ка­ла­чем на потил­ицi, то й не пiз­на­ти Хрис­тi! Не­ве­лич­кi уха, до сього зак­ри­тi гу­сти­м­и пас­ма­ми, те­пер одс­то­ро­ни­лись, не­мов ус­мi­ха­ли­ся; по­за уха­ми, на по­ти­ли­цi нi од­ної i ма­лої во­ло­си­ни, щоб стир­ча­ла, одс­тов­бур­чи­ла­ся - гла­денько, рiв­ненько, мов ви­точено. Так уже при­ло­жи­ла рук своїх до то­го Ма­ри­на. Лоб увесь вий­шов з-пiд во­лос­ся, не­ви­со­кий, за­те ши­ро­кий та бi­лий; на ньому, мов двi п'явки, чор­нi­ли над очи­ма двi бро­ви. I ли­це на­че по­дов­ша­ло чи вни­зу по­вуж­ча­ло - зра­зу не зап­ри­мi­тиш. Так пе­ре­мi­ни­ла­ся Хрис­тя.

- А гар­но як! Гос­по­ди, як гар­но! - скрик­ну­ла, гля­нув­ши, Ма­ри­на. - Дай­те дзер­ка­ло; хай во­на по­ди­виться са­ма та ска­же. Мар'я ки­ну­лась у гор­ни­цi за дзер­ка­лом.

- Дивися! - ска­за­ла, пiд­но­ся­чи, Ма­ри­на прис­вi­ти­ла. У Хрис­тi аж iс­кор­ки в очах за­ми­го­тi­ли.

- Бач. Не я то­бi ка­за­ла? Бач! - то­рох­тi­ла Ма­ри­на. - А як­би ще сю­ди за ко­су квi­точ­ку. Од­ну ро­же­ву квi­точ­ку!

Мар'я зди­ву­ва­ла­ся Ма­ри­ни­нiй до­теп­нос­тi:

- Мистець ти, Ма­ри­но! справж­нiй мис­тець!

- Тепер ски­дай оце ган­чiр'я та на­дi­вай… Що в те­бе є? - по­рядкує Ма­ри­на.

- Спiдниця, кор­сет­ка, - ка­же Хрис­тя.

- Якби до кор­сет­ки ви­ши­ва­на со­роч­ка.

- У ме­не е; я за­раз, - ки­ну­ла­ся Мар'я i не за­ба­ри­ла­ся при­нести з ко­мо­ри тон­ку ви­ши­ва­ну со­роч­ку.

- То оце со­роч­ку ски­да­ти? - скрик­ну­ла Хрис­тя. - Не хо­чу!

- Надягай по­верх! - гук­ну­ла Мар'я i, зiб­рав­ши со­роч­ку, пе­ре­ки­ну­ла че­рез Хрис­ти­ну го­ло­ву. Дов­га со­роч­ка, як той мi­шок, упа­ла до­до­лу; ме­реж­ка лишт­ви ле­жа­ла аж на зем­лi. I Мар'я, i Ма­ри­на