Господарі охотських гір - Багмут Іван

Це були запізнілі загони кети, що просувалися вгору річкою до джерел на нерест. А на поверхні води одна по одній пропливали вниз напівживі кетини, що вже виконали свій обов'язок і тепер сліпо кружляли по плесу, доки їх не прибивало до берега.

З-за повороту річки випливав запізнілий качиний виводок. Затаївши дух, Юрко приготував рушницю і застиг, ніби приріс до каміння. Качки, тримаючись купи, швидко підпливали до Юри, не помічаючи його. Він націлився в найбільшу з них і стрельнув. Качка раптом стріпнула крилами і вслід за цим безсило розпустила їх по воді, зануривши у воду голову. Решта, сполохано крякаючи, поглядали довкола, але продовжували пливти. І тільки коли Юрко зробив рух, перезаряджаючи гвинтівку, табун, несамовито б'ючи крилами по воді, знявся в повітря. Течія понесла вбиту качку, і Юра, не бачачи перед собою нічого, побіг вздовж берега, перестрибуючи через повалені дерева, qepeз каміння і калюжі.

Нарешті аж коло узлісся качку таки прибило до коряги, і Юра схопив її в руки. Це була його перша качка, і він все не міг на неї надивитися. Він — чіпляв її до пояса, потім знову знімав і ніс у руках. І єдине, чого невистачало, — це нікому було похвалитися успішним полюванням.

Йому перехотілося йти зараз до тундри, і він попростував до рибальні.

Розтопивши грубку, хлопчик приліг на голих нарах і непомітно заснув.

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ "

Юра прокинувся раптом, ніби від якогось невидимого поштовху. Два чоловіки стояли перед ним серец кімнати. Один — старий, з довгим чорним рівним волоссям, що спадало до самих пліч, з чорними, як вугілля, і блискучими, як діаманти, очима з виснаженим засмаглим обличчям, з голови до ніг одягнений в оленячі хутра — дивився Юрі просто в вічі. Другий — молодший, теж весь у хутрі, але в чудернацькому, розцяцькованому різнокольоровим бісером фартусі — озирався по кімнаті. Як тільки Юра підвів голову, обидва чоловіки кинулись до нього з простягнутими руками. Зляканий на смерть хлопець увесь зібрався в клубок і інстинктивно подався в куток.

— Здорово! — сказав старий і усміхнувся, зрозумівши Юрин рух.

— Здорбво, — повторив молодий і теж усміхнувся. Юра, засоромлений своїм переляком, тихо відповів на

привітання. Люди враз перестали бути страшними, і Юра зрозумів, що це евени, або, як самі вони себе звуть, орочі, орочели — місцеві жителі, про яких він багато чував від робітників рибальні.

Гості посідали серед хати просто на підлозі, витягли тютюн і люльки, запалили.

— Ні біседні? 1 — звернувся до Юри старий.

Юра дивився на них широко розкритими очима і теж спитав: — Хто ви такі?

Обидва орочі з сумом похитали головами і, промурмотівши якісь незрозумілі слова, поглядали на хлоп±іа.

Старий вибив люльку, сховав її в шкіряний кисет і, показуючи на себе пальцем, сказав:

— Гаврило. Гі ні?2 — спитав він Юру.

Хлопчик назвав своє ім'я. Обидва орочі задоволено засміялися:

— Юра! ая!3

— Ілля, — ткнув старий на молодого, і всі троє засміялися.

Старий, показуючи на Юру, потім на море, сказав:

— Пароплав?

Юра закивав головою. Гості зітхнули, виказуючи своє співчуття. Розмова точилася на мигах, і незабаром обидві сторони майже цілком порозумілися.

Орочі розтопили погаслу грубку, нагріли чаю, витягли з шкіряної торби в'ялену кету — юколу, Юра віддав

1Ні б і с е н д і? (орочською мовою) — хто будеш?

2 Гі ні? — ти хто?

3 А я! — добре!

ім качку і тюленя. Гості не гаючись витягли ножі. Відрізаючи маленькі шматочки тюленячого сала, вони клали їх у рот і, смакуючи, примовляли:

— Ая, ая!

Юра показав на себе, на рушницю, махнув у бік скель. Старий, розуміючи, усміхнувся:

— Чакти!1

— Самий чакти! — підтакнув молодий.

Після закуски всі вийшли надвір. Коло хати стояли прив'язані до стовпа два олені, похиливши голови, з розкішними гіллястими рогами.

Олені дивилися добрими і смирними, як у корови, очима і зовсім не походили на тих красунів-оленів, що їх бачив Юра на малюнках. Ілля, щоб розважити Юру, сів на оленя верхи і проїхав до рибальні. Потім запропонував покататися Юрі.

Сідло було незручне, без стремен, вуздечка з одним повідком, але Юра насмілився. З допомогою орочів він виліз на оленя. Перед його очима коливався цілий ліс гіллястих рогів, і Юрі до нестями хотілося вхопитися за них, щоб підтримати рівновагу. Гаврило помітив це і гукнув:

— Еді!а — показуючи руками, що братися за роги не можна.

Олень зробив крок, Юра заколивався на сідлі і, боячись упасти, схопився за ріг.

Старий не встиг повторити своє "еді", як олень з усієї сили мотнув головою, і Юра в одну мить опинився на землі, а олень знову стояв смирно і дивився своїми добрими очима на хлопця.

По обличчях орочів Юра бачив, що вони співчувають його невдачі, і сів на оленя вдруге. Гаврило дав йому ціпок, щоб він підпирався ним замість хапатися за роги. З ціпочком було куди зручніш і надійніш. Юра проїхав кілька кроків з ціпочком, потім, набравшись сміливості, проїхав без ціпочка, далі на мигах попрохав дати йому повідок, за який вів оленя Ілля, і через кілька хвилин почував себе на олені зовсім вільно.

— Чакти! — похвалив його Гаврило.

— Самий чакти! — сміявся Ілля.

1 Чакти! — молодчина!

2 Еді! — не можна!

Орочі поговорили між собою, і старий звернувся до Юри, жестами запрошуючи його їхати з ними в гори. Для Юри це було зовсім несподівано, і він мовчав, не знаючи, що робити.

— У-у-у, — роблено затремтів старий^ показуючи, як буде холодно тут, на березі моря.

"ПОЖАЛІЙТЕ МОЮ ШИЮ"

Катер ішов уздовж берега, і Зуб майже не заходив до каюти, замислено дивлячись на громаддя гір, що слалися аж до обрію.

Чи знайде він сина?

Зовнішньо спокійний, він не міг стримати внутрішнього хвилювання, і його уява малювала порожню бухту, контору рибальні з підпертими ціпком дверима, безлюдний берег.

"Що коли Юри на березі немає?" — ця думка гострим ножем пронизувала його свідомість, і він стискував зуби, щоб підтримати рівновагу. За два дні він схуд, і очі в нього запали, як після тяжкої хвороби.

Команда катера працювала мовчки. І старшина, і два матроси старалися не дивитись у вічі Зубові — допомогти вони нічим не могли, а співчуття тут зайве.

Вже під вечір показалися скелі, коло яких пароплав робив останню зупинку. Старшина дав найбільший хід, і незабаром катер увійшов у бухту Нігілян і врізався носом у хрящуватий гравій.

— Ну, тут остання надія! — сказав Зуб і перший виплигнув на берег.

Поки команда прикріпляла катер, він швидко пішов до контори. Не доходячи до иеї кілька кроків, Зуб побачив двері, підперті палицею, і остовпів.

— В конторі нема нікого!

Підійшли старшина і матроси і похмуро стали коло Зуба, боячись зайвим словом збільшити і без того велике горе.

— Оглянемо берег, — безнадійно промовив Зуб. Вони розділилися на дві групи і пішлі? в різні

сторони.

Припливна хвиля глухо била об прибережний камінь, навіваючи сумні думки. Над головою жалібно квилила

чайка. Зуб з матросом дійшов до самих скель і, побачивши, що вода підступила вже до круч, повернув назад. Як сновида, він прийшов до порожньої рибальні, штовхнув ногою дрючок, якими були підперті двері, і зайшов до контори.

— Нема, — простогнав він і схилився головою на стіл.

Раптом він помітив на столі клаптик паперу з знайомим, ще по-дитячому нерівним почерком. Зуб схопив листа і, затаївши подих, впився очима в папір:

"Юрій Зуб, 12 років, відстав від пароплава "Камчадал" 22 вересня 1932 року і, не маючи змоги добратися до населеного пункту, пішов у гори з двома орочами. Прошу першого, хто прочитає цього листа, надіслати телеграму до Владивостока, Тигрова вулиця, № 18-6, Зубу Миколі Івановичу, що його син живий. Куди я пішов з орочами — я не знаю, бо не розумію їхньої мови. Вони сказали мені: балигакчандула гареп дойдакті істап-тикі. Юрій Зуб. 23-ІХ 1932 р.".

— Живий, — радісно вигукнув Зуб і кинувся обіймати матроса, який зніяковів від несподіваних обіймів і стояв, не знаючи, що йому робити. — Живий! — знову гукнув Зуб і, залишивши матроса, так обняв старшину катера, що той аж скрикнув. Другий матрос швиденько відійшов далі до дверей і звідти промовив:

— Поздоровляю вас, товаришу Зуб, тільки пожалійте мою шию.

Всі весело зареготали, і Зуб ще раз потиснув кожному руку.

— Ой, хлопці, який же я радий!

— А де ж Юра? — спитав старшина. Зуб прочитав листа вголос.

— В гори! Гори тут скрізь! Як же далі шукати? — спитав хтось із матросів.

Дійсно, де шукати Юру в горах, які тягнуться на три з половиною тисячі кілометрів вздовж узбережжя? Таємнича приписка незрозумілою мовою могла б, напевно, пояснити, куди пішов Юра. Але її ніхто не міг перекласти.

— 23 вересня, отже вчора. Тільки вчора Юра був тут, — замислено сказав Зуб. — Ну що ж. будемо розшукувати, — додав він твердо і встав.

Вже смеркало, коли товариші повернулися до катера, щоб на світанку вирушити назад до району. Від східного скелястого берега глухо долітав грім прибою. Море, зовсім чорне в темряві, неспокійно коливалося, ніби великий чорний спрут. Зуб стояв на палубі і збирався спуститися до каюти, коли далеко в морі показалися вогні.

Судно ліворуч по носу! — гукнув штурвальний у рупор до старшини.

За хвилину вся команда була на палубі і стежила, як вогні все швидше і швидше наближалися до берега і потім зникли за мисом в напрямку Строкатих Скель.

— Чиє це судно? Хто міг бути в таку пору в цих місцях? — виникало в кожного питання.

Ранком, коли Зуб прокинувся, старшина розповів йому, що о четвертій годині ранку невідоме судно повернулося назад і зникло" в морі. Заклопотаний своїми особистими справами, Зуб скоро забув про таємничого гостя до бухти Строкатих Скель.

Катер швидко йшов до райцентра, і Зуб, витягши листа, в сотий раз перечитав незрозумілу приписку. В районному центрі є перекладачі, і він довідається, що означають незрозумілі слова.

ТАЄМНИЧА ШХУНА

Тієї ночі, коли Зуб ночував у бухті Нігілян з катером, до бухти Строкатих Скель, розташованої за двадцять кілометрів на захід від Нігілян, зайшла моторна шхуна. Коли б не темрява, на кормі шхуни можна було б прочитати її назву "Кавасімі-Моро — порт Хакодате", але назви цієї в бухті Строкатих Скель ніхто не прочитав.

Шхуна викинула якір і простояла на рейді рівно чотири години. За цей час з неї було перевезено шлюпкою на берег двадцять вузьких довгих і сорок коротких ящиків, кожен вагою рівно в один пуд.