т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

буду говорити про попереднє моє життя до історії з тобою, Гаюро. Ти знаєш, як я жив у гімназії. Мене називали «пеналом», «акуратом», «протоплазмою», «превосходительством». До університету єдиною важною подією був у моєму житті один вечір, коли до мене прийшов Зозик Костецький і приніс порнографічні картки. Він зайшов випадково (і тут!), бо зі мною зовсім не дружив, йому треба було передати мені чиюсь книжку. В тій книжці і були ті картки. Пам’ятаю, мене обхопило якимсь чадом од них. Я ніч не спав, а ранком у мене були синяки. Їх ніхто не помітив, а я все таки не міг нікому через щось дивитись прямо в очі.

Більш нічого визначного не траплялось. Але з того вечора я знайшов мій «спосіб», який помагав мені ховатись від усього, що виходило поза мій «акурат». Коли мені траплялась неприємність, невдача, я потішав себе «способом». Коли радість підіймала нерви, мене тягнуло заспокоїти їх «способом». Чисто як ви, Іване Кіндратовичу, своїми скляночками. Але ви це робите умірковано, а я все ж таки був молодий, необережний. Мені, наприклад, в сьомій, восьмій клясі гімназії ставало іноді чогось сумно, без усякої причини, от собі сумно та й годі. Особливо, весною, як земля теплим паром дихала і з’являлась молода, як налита зеленою кров’ю, травичка. Хотілось плакати, хотілось бути добрим, я навіть давав тоді списувати Зозику «сочінєнія». Мені ставало журно і страшно від усього того. І через те я кожну ніч упивався своїм «способом». І ніч, і день, і знову ніч, і знову день. Сум зникав, туга пропадала, я холодно одмовляв Зозику і не давав списувати «сочінєнія».

В університеті я зажив так само. Гроші я мав, лекцій мені давати не треба було, шлях життя стелився мені рівний і спокійний: ні з чим не боротись, ні про що не турбуватись. На всяку ж іншу турботу я мав «спосіб».

Але, по закону Вебера і Фехнера, щоб дістати кільки раз одної сили почування, треба причину щоразу побільшувати. Знову таки і ви підлягаєте цьому законові, Іване Кіндратовичу - раніше ви пили всього кільки чарок, себто одну склянку і були задоволені. Потім одна вже задоволення не викликала, стали пити дві. Далі три, нарешті чотири п’єте, а задоволення не в чотири рази більше, а таке саме, як і від одної.

Правда? Через рік ви будете пити п’ять, шість а потім... А потім, мабуть, і десять витримаєте.

А я не витримав цього (недоносок!). Почались болі голови, нудьга, стомленість, приливи одчаю, незрозуміла апатія, мелянхолія, байдужість. Я почав помічати зв’язок цього з «способом», почав пручатись, почав рятуватись, жах мене опав. Я забігав, як блощиця, підсмалена вогнем. І більш усього все ж таки жахався від того, що жах свій убивав... цим же «способом». Так-так! Бо що б мене могло вирятувати, за що мав хапатись?

О, то були приємні часи! Вони і зараз тягнуться, але тепер я не жахаюсь - я маю найвірніший «спосіб». З якою втіхою я приставлю револьвера до лоба і розіб’ю цю вічно-важку, як піском набиту, голову!

Ви думаєте, я тоді не хотів цього зробити? Не думав про це, не «філософствував»? Філософствував, але... це не так легко зробити, як ужити якогось способу. Так мені здається. Я навіть уже знав, що в мені чогось бракує, навіть помічав в собі закон дрібниці. Але треба було багато раз наштрикнутись на нього, щоб нарешті побачити цілком виразно.

Ось цілий ряд цих дрібниць.

Почну з того дня, як почалась ця історія з тобою, Гаюро. Це найінтереснійший шматок мого життя.

Пам’ятаю, була неділя. У мене саме був період філософування. Прокинувся в той день я рано, а через те хотів цьому приписати свою нудьгу і млявість. Рано ж я прокинувся через те, що мене збудив якийсь гострий одчаяний крик на подвір’ї. Схопившись з постелі і підбігши до того вікна, що на подвір’я, я, дарма, що був холод, висунув голову в кватирку і став дивитись. Але там не було нікого, тільки посеред двору стояла якась фігура, обвішана відрами, балцанками і т. і. і поводила задертою догори головою на всі боки. Забачивши мене, вона вмить заторохкотіла відрами і закричала:

- Бон-н-даррр нада!!.. Боннн-даррр нада!!

І це «бонн» виходило у нього так одчаяно і разом з тим з якимсь смаком і трохи в ніс, на зразок французького «bon».

Я злісно плюнув, зачинив кватирку і ліг знову, але заснути вже не міг. Я лежав, дивився на павутину в кутку стелі і думав, що ось така дрібниця, як цей крик може споганити чоловікові день; як усі його думки і чуття будуть носити колір незадоволення. Думав про те, як я зможу в цьому настрою сказати, наприклад, комунебудь щось неприємне, як той може образитись і сказати мені теж неприємне, ми обидва образимося, відносини наші підуть іншим напрямом, а від цих відносин залежать інші боки мого життя; як усе, нарешті, може змінитися від того, що бондар прийшов не о дев’ятій, а о сьомій годині ранку. Потім я чув, як у двір увійшла катеринка і овечий, жіночий голос пронизувато заспівав:

Надєну я чорноє платьє,

В манашки паступлю…

Катеринка гарчала, захлипувалась, голос боляче різав вуха і все це викликало таку злість, що хоч стрибай з вікна на проклятих «артистів».

А ввечері я вже їхав трамваєм і пильнував публіки. Найбільше, пам’ятаю, звернула на себе мою увагу одна парочка, очевидячки, закоханих. «Вона» - чорненька, жвавенька панночка, «він» - руденький, худенький юнак з очима в жовтих віях і в жовтих рукавичках. Я пильнував, як вони говорили щось одне до одного, перериваючи свою розмову щасливим дрібним сміхом; пильнував їх облич і злісно сміявся з них. Я згадав, як «моя» Люся в найжагучіші навіть хвилини «кохання» не дозволяла мені бути з лівого боку в неї і наказувала перейти на правий і це через те, що в неї на лівій щоці коло носа була бородавка; а коли ми сиділи, то сама непомітно переміняла місце. І, дивлячись на парочку, я злорадно сміявся сам собі й не вірив тому, що в грудях у них єсть щось цільне, дуже, велике. Єсть, я думав, темне, свідоме або несвідоме полове чуття, є дрібне, обопільне задоволення маленького самолюбства, є просто матеріяльна вигода, от і