Лоліта - Володимир Набоков
"А як пройшов бал?" "Ах, буйовищно!" "Прошу?" "Не бал, а захват.
Словом, вражаючий бал." "Доллi дуже танцювала?" "О, не так вже надто багато — їй скоро набридло." "А що думає Мона (млосна Мона) про саму Доллi?" "В якому сенсi, сер?" "Чи вважає вона, що Доллi встигає в школi?" "Що ж, дiвчисько вона — ух, яка!" "А як щодо загальної поведiнки?" "Дiвчисько, що треба." "Так, а все ж таки...?" "Файне дiвчисько!" — й зробивши цей пiдсумок, Мона рвучко зiтхнула, взяла зi столика якусь-там надбану книжку й, цiлком змiнивши вираз обличчя, удавано схмуривши брови, проказала: "Розкажiть менi про Бальзака, сер. Чи правда, що вiн був такий дивовижний?" Вона посунулась так близько до мого крiсла, що я вчув крiзь косметичну муть парфумiв i кремiв дорослий, нецiкавий запах її власної шкiри. Нагла, дивна думка хапнула мене: а ну як моя Лолiта зайнялась звiдництвом? Якщо так, вона обрала невдалу кандидатку собi в замiсницi. Обминаючи зимнокровий погляд Мони, я з хвилину проговорив про французьку лiтературу. Нарештi, з'явилась Доллi — й подивилась на нас, зiщуливши димчастi очi. Я залишив колежанок собi вдвох. На закрутi сходiв було ствiрчате, нiколи не вiдкриване, павутинням заросле вiконце, в перехрестях якого один квадратик був з рубiнового скла, й ця кривавiюча рана серед iнших знебарвлених клiтин, а також її несиметрична позицiя (хiд коня бе вiсiм — це шiсть), завжди мене глухо тривожили.
10.
Iнодi... Ну ж бо, будь ласка, скiльки разiв саме, друже? Чи можете ви пригадати чотири, п'ять або бiльше таких разiв? Бо ж нiяке людське серце не знесло б бiльше двох — трьох разiв? Iнодi (нiчого не можу сказати на ваше питання у вiдповiдь), в той час, як Лолiта розхлябано готувала заданий урок, смокчучи олiвець, розлiгшись впоперек крiсла, й поклавши ногу через його поруччя, я скидав з себе всi ланцюги педагогiчної стриманостi, вiдмiтав усi нашi чвари, забував усе своє мужське самолюбство — й буквально накарачках пiдповзав до твого крiсла, моя Лолiто! Вона тодi дивилась на мене поглядом, схожим на сiрий волохатий знак запитання (який казав, iз недовiрою, iз дратуванням: "Як — уже знову?"), адже ти нi разу не зволила збагнуть, що я здатний, без будь-яких певних задумiв, нестерпно жадати вткнутись обличчям в твою шотландську спiдничку, моя кохана! Мiй боже — крихкiсть твоїх голих рук i нiг, мiй боже, як тягнуло мене скласти, обiйняти всi чотири цi прозорi, вабливi кiнцiвки, нiби ноги складеного жеребчика, й узяти твою голову в мої недостойнi руки, й пiдтягнути догори шкiру скронь з обох сторiн i поцiлувати твої окитайченi очi, й — "Ах, вiдчепися, старий павiане!", промовляла ти.
"Христа ради, прошу тебе, нарештi, забратись!" I я вставав з пiдлоги, а ти дивилась, навмисним смиканням обличчя роблячи мiй нервовий тiк. Та нiчого, це не має значення, я лишень тварина, нiчого, будьмо продовжувати цю жалюгiдну повiсть.
11.
Якось у понедiлок, одного листопадового, здається, ранку, подзвонила мiс Пратт i попросила мене приїхати поговорити з нею про дещось. Я знав, що оцiнки в Доллi за останнiй мiсяць були не чудовi; та замiсть того, щоб вдовольнитись яким-небудь правдоподiбним поясненням виклику, я уявив бозна-якi жахи, й мусив пiдживитись пiнтою джинанаса, перш нiж зважитись поїхати до школи. Повiльно, з таким почуттям, нiби весь я складений з гортанi та серця, я зiйшов на плаху.
Мiс Пратт, величезна, неохайного вигляду жiнка з сивим волоссям, широким, пласким носом i малими очицями за скельцями рогових окулярiв, запросила мене сiсти, вказавши на миршавий i принизливий пуф, мiж тим як вона присiла з ваговитою спритнiстю на поруччя дубового крiсла. Кiлька секунд вона мовчала, вп'явши в мене погляд, усмiхливий i допитливий. Я згадав собi, що так вона дивилась i в перше наше побачення, ба тодi я мiг дозволити собi спохмурнiти у вiдповiдь. Та ось її очi зслизнули з мене. Вона впала в задуму — ймовiрно, позiрну. Нiби зважившись на щось, вона стала обома товстопалими руками терти, складка по складцi, свою темно-сiру фланелеву спiдницю на колiнi, зчищаючи щось — крейдовий слiд, може. За тим вона сказала — й далi потираючи спiдницю й не здiймаючи очей: "Дозвольте менi спитати вас недвозначно, мiстере Гейз. Ви-бо є старомодний, європейський батько, чи не так?" "Та нi", сказав я. "Консервативний, може, та не те, що має значення старомодний".
Вона зiтхнула, насупившись, а за тим, припiднявши великi пухлi руки, хляпнула долонями, виражаючи намiр звернутись до сутi справи, i знов уперлась в мене блискучими очицями.
"Доллi Гейз", сказала вона, "чарiвлива дiвчинонька, та початкова пора статевого дозрiвання їй вочевидь спричиняє деякi утруднення".
Я злегка вклонився. Що я мiг зробити ще? "Вона й досi маячить", сказала мiс Пратт, представляючи це маячiння вiдповiдними рухами корицею всiяних рук, "мiж двома зонами, анальною та генiтальною. В основi вона, звичайно, чарiвлива — " Я перепитав: "Вибачте, мiж якими зонами?" "Оце в вас заговорив старомодний європеєць!" прорекла Праччиха, злегка вдаривши по моєму наручному годиннику, i знагла виставивши фальшивi зуби. "Я тiльки хотiла сказати, що бiологiчний потяг i потяг психологiчний — хочете папiроску? — не зовсiм зливаються в вашiй Доллi, не створюють так би мовити дещо закруглене". Її руки охопили на мить невидкий кавун.
"Вона принадлива, розумна, але неохайна — (важко дихаючи, не полишаючи сiдала, моя спiврозмовниця зробила паузу, щоб поглянути на вiдгук про успiхи чарiвливого дiвчиська, який лежав праворуч вiд неї на письмовому столi). Її оцiнки стають все
