Лоліта - Володимир Набоков

йому, а вiн був надто егоцентричний i розсiяний, аби добачити або почуяти будь-що спроможне навiяти йому вiдверте запитання до мене. Вiн добре вiдзивався про мене в розмовах з iншими бердслейцями, вiн був моїм добрим провiсником. Якби вiн узнав mes go ts i статус Лолiти, це його б зацiкавило тiльки, адже воно могло кинути деяке свiтло на простоту мого ставлення до нього самого, ставлення, позбавленого як почтивої напруженостi, так i всякого натяку на розпуснiсть; адже, попри його безбарвний розум i туманну пам'ять, вiн можливо й усвiдомлював, що про нього менi вiдомо бiльше, нiж бюргерам Бердслея. Це був пухлявий, набряклий, меланхолiйний одинак, звужуваний догори, де вiн закiнчувався парою вузьких плечей неоднакової величини, й грушовидною головою з гладким зачосом на одному краї й лише рештками чорного плаского волосся на iншому. Нижня ж частина його тiла була величезна, й вiн пересувався на феноменально товстих ногах забавною ходою обережного слона.

Вiн завжди носив чорне — навiть чорну краватку; вiн рiдко брав ванну; його англiйська мова була самим бурлеском. Проте всi його вважали найчарiвнiшим, чарiвливо-оригiнальним паном. Сусiди няньчилися з ним, вiн знав на iм'я всiх маленьких хлопчикiв у своєму кварталi (мешкав за кiлька вуличок вiд мене) й наймав їх чистити тротуар проти свого дому, спалювати опале листя в задньому дворi, носити дрова йому в сарайчик i навiть виконувати деякi простi завдання в господi; годував їх французькими шоколадними цукерками зi "справжнiм" лiкером всерединi, в вiдлюдному сарайчику, який вiн собi завiв у пiдвалi, розвiсивши всякi забавнi кинджали й пiстолети по заплiснявiлих, але оздоблених килимами стiнах промiж закамуфльованих водогiнних труб. На горищi в нього було "ательє": наш любий шарлатан займався трохи живописом. Вiн покрив скiсну стiнку мансарди свiтлинами замисленого Андре Жiда, Чайковського, Нормана Дугласа, двох iнших вiдомих англiйських письменникiв, Нiжинського (велеудого й усього сповитого фiговим листям), Гарольда Ексена (мрiйливо-лiвого професора в середньозахiдному коледжi) й Марселя Пруста.

Всi цi бiдаки були готовi, здавалось, зслизнути ось-ось зi своєї скiсної площини. Крiм того, в нього був альбом з моментальними знiмками всiх цих Джимiв i Джекiв околицi, й коли я був, гортаючи його, казав що-небудь люб'язне, Гастон напинав свої й так товстi губи й цiдив з сентиментальним манiрством: "Oui, ils sont gentils". Його карi очi блукали при цьому по розмаїтих бiльш або менш художнiх дрiбничках у майстернi, яка вмiщувала i його власнi вбогi полотна (примiтивно-умовно написанi очi, зрiзанi гiтари, синi сисцi, геометричнi узори — словом усе "сучасне ") й невиразно жестикулюючи в напрямку якого-небудь предмета, писанкової дерев'яної салатницi або вази в прожилках, вiн казав: "Prenez donc une de ces poires.

La bonne dame d'en face m'en offre plus queje n'en peux savourer". Або: "Mississe Taille Lore vient de me donner cel dahlias, belles fleurs que j'ex ctre" — (все це смерково, сумно, з вiдлунням якоїсь свiтової нудьги...) З очевидних причин я частiш обирав своє житло, нiж його, коли ми з ним збирались, щоб грати в шахи двiчi чи тричi на тиждень. Скидаючись на старого пiдбитого iдола, вiн сидiв, поклавши на колiна пухлявi руки, i так дивився на дошку, якби це був труп. Хвилин десять вiн, посапуючи, думав — i за тим робив програшний хiд. Ба раз iще симпатiйко, пiсля ще бiльш тривалого роздуму, промовляв: "Au roi!", зi сповiльненим гавканням старого пса, що скiнчалось звуком якогось полоскання, вiд чого його брили тряслися, як драглi, й за тим вiн здiймав трикутнi брови з глибоким вдихом, адже я йому вказував, що вiн сам стоїть пiд шахом.

Iнодi, з того мiсця, де ми сидiли в холодному моєму кабiнетi, я мiг чути, як босонога Лолiта тренувалась у балетнiй технiцi на голiй пiдлозi вiтальнi, пiд нами; та в Гастона спромоги сприйняття приємно тупiшали вiд гри, i його свiдомостi не сягали цi босi ри ми — i-раз, i-два, вага тiла сунеться на праву ногу, нога вгору i в бiк, i-раз, i-два — й тiльки, коли вона починала плигати, розкидаючи ноги на вершинi стрибка або згинаючи одну ногу й витягуючи iншу, й лiтаючи, й падаючи на носки — тiльки тодi мiй похмурий, землясто-блiдий, величний противник приймався терти голову, або щоку, нiби плутаючи цi окремi стуки з жахливими ударами, завдаваними йому тараном мого грiзного ферзя.

Iнколи ж Лола моя блукаючою ходою впливала до нас, поки ми розмишляли над дошкою, — й для мене було завжди великою втiхою бачити як Гастон, не вiдриваючи слонового очка вiд своїх фiгур, церемонно вставав, щоб подати їй руку, й одразу ж опускав її кволi пальчики, й потiм, так i не глянувши на неї нi разу, опускався знову, щоб впасти у пастку, яку я приготував для нього. Раз якось, близько Рiздва, пiсля того як я його не бачив два десь тижнi, вiн спитав мене: "Et toutes vos fillettes, elles vont bien?" — звiдки менi стало ясно, що вiн помножив мою єдину Лолiту на число костюмних категорiй, мигцем помiчених його похнюпленим мрячним поглядом протягом цiлого ряду її з'яв, то в вузьких синiх штанях, то в спiдницi, то в трусиках, то в стьобаному халатику, то в пiжамi.

Вельми неохоче я так довго порпаюся з бiдним Гастоном (сумно подумати, що за рiк, пiд час поїздки до Європи, з якої не вернув, вiн був утягнутий dans une sale histoire — в Неаполi, от лихо!). Я б i зовсiм не згадав його, якби його iснування в Бердслеї не являло такого дивного контрасту моєму власному випадку. Вiн є потрiбний менi тепер для захисту. От, значить, перед вами вiн, цiлком бездарний людько; посереднiй викладач; поганий вчений; кислий, товстий, брудний; закоренiлий мужеложець, глибоко зневажаючий американський побут; котрий переможно хизується своїм незнанням англiйської мови; просперуючий в бундючнiй Новiй Англiї; балуваний старими людьми й ласкавлений хлопчаками — о, так, котрий насолоджується життям i всiх шиє в дурнi; i ось, значить, я.

7.

Я повинен тепер розв'язати нелегке завдання: позначити деякi змiни до гiршого в моральному обрисi Лолiти. Якщо, з одного боку, її участь в любовному захватi, збуджуваному нею, була завжди незначною, то