Лоліта - Володимир Набоков
Сiчень видався вогким та погiдним, а лютий ошукав кущi форсiтiї, якi вкрились раптом золотими квiтами. Старожили не могли пригадати такої погоди! Посипалися й iншi дарунки. На її чотирнадцяте народження, першого дня 1949-го року, я подарував їй ровер — оту чарiвливу механiчну газель, яку я раз якось вже згадував, й до цього додав Iсторiю Сучасного Американського Живопису; менi чомусь давало дивне задоволення бувати з її ровером, тобто бути близьким до неї через нього й тому подiбне; та мої спроби вшляхетнити її художнiй смак скiнчились невдачею: вона хотiла знати, чи треба їй вважати фермера, куняючого опiвднi на сiнi (пензля Дорiди Лi), батьком вiдвертої ласолюбки на передньому планi, й не могла збагнути, чому я стверджую, що Грант Вуд i Пiтер Гурд є талановитi, а Реджинальд Марш i Фредерiк Чо бездарнi.
13.
На той час, коли весна забарвила вулицю Теєра жовтими, зеленими й рожевими мазками, Лолiта вже незворотно закохалась в еатр. Мiс Пратт, котру я раз якось у недiлю помiтив за снiданком з якимись дамами у Вальтона, вловила здаля мiй погляд i — поки Лолiта не дивилась — сердечно й стримано нагородила мене беззвучними оплесками. Я не зношу еатр, бачу в ньому в iсторичнiй перспективi, примiтивну й пiдгнилу форму мистецтва, яка вiдлунює обрядами кам'яного вiку й усяким комунальним глупоттям, попри iндивiдуальнi iн'єкцiї генiя, як, скажiмо, поезiя Шекспiра чи Бен Джонсона, яку, в себе замкнувшись i не потребуючи акторiв, читач автоматично вилучає з драматургiї. Будучи на той час надто зайнятим власними лiтературними трудами, я не знайшов можливим ознайомитись iз повним текстом "Зачарованих Мисливцiв" — тiєї п'єси, в якiй Долорес Гейз отримала роль дочки фермера, яка в'явила себе чи то лiсовою чарiвницею, чи то Дiаною: ця дрiада, якимсь чином дiставши пiдручник з гiпнозу, пiддає заблуканих мисливцiв рiзним забавним трансам, та врештi-решт пiдпадає сама пiд чарування бродяги-поета (Мона Даль). От суттю все, що я вичитав з зiм'ятих уривкiв нехлюйно настуканого тексту, якi Лолiта розсипала по всьому дому. Менi було i приємно i сумно, що заголовок п'єси випадком збiгається з назвою незабутнього готелю, та я втомлено сказав собi, що нема чого нагадувати про це моїй власнiй чарiвницi, вiд остраху, що безстидний докiр у сентиментальностi принесе менi ще бiльше страждання, нiж її зневажлива забудькуватiсть. Менi здалося, що п'єса — один з багатьох анонiмних переказiв якоїсь банальної легенди. Так само добре, звичайно, я мiг би подумати, що жадаючи гожої назви, засновник готелю пiдпав, безпосередньо й винятково, пiд вплив слiпої фантазiї ним найнятого другосортного маляра й що в подальшому шильд готелю пiдказав назву п'єси. Та я зi своїм довiрливим, простим i доброзичним розумом неждано повернув усе це в iнший бiк i машинально припустив, що фрески, вивiски й заголовок пiшли вiд спiльного джерела, з мiсцевого чи то переказу, який я, чужий новоанглiйському фольклору, мiг i не знати.
Внаслiдок цього в мене склалась думка (така ж випадкова й позбавлена всякого значення), що клята п'єса належить до типу примхливих пустощiв для дитячої аудиторiї, пристосованих i перероблених тисячу разiв, як, примiром, "Гензель i Гретель" такогось або "Спляча Красуня" такоїсь або "Нове вбрання короля" котрихось Морiса Вермонта й Марiони Румпельмеєр (все це можна знайти в будь-якiй збiрцi, подiбнiй до "Шкiльної Сцени" або "Зiграймо п'єсу!").
Iншими словами, я не знав, — а якби знав, то було б менi в тi днi однаково — що насправдi п'єса "Зачарованi Мисливцi" — нещодавно написаний i в технiчному сенсi самобутнiй твiр, вперше поставлений лише три-чотири мiсяцi тому в фасончастiй ново-йоркськiй студiї. Наскiльки я мiг судити з ролi моєї привабницi, дещиця була гнiтюче мудрована, з вiдзвуками вiд Ленормана й Меттерлiнка й розмаїтих безбарвних англiйських химерникiв. Мисливцi були в п'єсi, як то треба в Америцi, зодягненi всi однаково, в однаковi червонi кепки, й тiльки вирiзнялись якiстю озброєння. Один був банкiр, другий водопровiдник, третiй полiцiянт, четвертий трунар, п'ятий страхувальник, а шостий — збiглий в'язень (драматичнi ефекти тут самоочевиднi); всi вони внутрiшньо перемiнились, потрапивши в Дольчин Дiл, i вже пам'ятали справжнє своє життя тiльки як певне видiння або дурний сон, вiд якого їх пробудила маленька моя Дiана; та сьомий мисливець (не в червонiй, а в зеленiй кепцi — який вiн ґава!) був молодий Поет, i вiн почав твердити, на велику досаду Дiанiти, що i вона сама, й iншi учасники дивертисменту (танцюючi нiмфи, ельфи, лiсовики), лишень його, поетове, створення. Наскiльки я зрозумiв, скiнчалось тим, що, обурена його самовпевненiстю, боса Долорес приводила свого поета, тобто Мону, зодягнену в клiтчастi штанцi зi штрипками, на батькiвську ферму, щоб довести хвальковi, що вона-бо зовсiм не його вимисел, а селянська, мiцно вперта в чорнозем дiвчина; й цiлунок пiд завiсу закрiплював глибоку iдею п'єси, яка повчала нас, що мрiя й дiйснiсть зливаються в коханнi. Помiркованiсть радила менi облишити критику в розмовах з Лолiтою: вона так гарно захопилась "кунштами образотворчостi", так чудовно складала в одне свої вузькi флорентiйськi долонi, хляпаючи вiями й заклинаючи мене не бути присутнiм на репетицiях у школi, як робили це декотрi доволi смiшнi батьки! Їй хтiлось, казала вона, заслiпити мене цiлком гладкою першою виставою, а крiм того я, бачте, якось завше втручаюсь не в свою справу, або кажу й сутужу її в присутностi її знайомих.
