Морозів хутір - Самчук Улас

Почали говорити про можливості всенародного повстання, Андрій з поновною силою рвався до зброї і його неймовірно сердив Іван, що на все це дивився з виразом незрушного скептицизму. — Бо я не вірю в ніякі повстання, — казав він на повні запалу слова свого брата. — Ти мені подай один факт з історії, де б повстання принесло хоч які-небудь користі повсталим.

— Ірландці, — казав Андрій, — добувають права повстанням.

— Не повстанням, а зростанням, — казав на це Іван.

— Скорше тим і другим, — не думав здаватись Андрій. — Адже ж і большевики прийшли до влади повстанням.

— Не повстанням, а революцією, — казав на це Іван. — Коли б царська влада не згнила до пня — одного батальйону війська вистарчило б, щоб усіх тих Лєнінів послати до чортової матері. Явища, мій милий, запліднюються, родяться, ростуть і вмирають. Революції — це операції. Ніхто їх не робить з химери, а ті, що роблять їх з цих спонук, завжди в першу чергу гинуть від наслідків своєї роботи. Для всілякої роботи, особливо такої, як творення нових світоглядів, нових націй, нових луховостей, треба, брате, не великої нетерплячки, а навпаки: великої терпеливості. Треба мудрого, довготривалого, консеквентного[38] внутрішнього спокою. Ніколи не треба піддаватися істериці, навіть коли б це, на перший погляд ока, видавалося конечним, бо кожна істерика — це втрата рівноваги, а кожна втрата рівноваги тягне упадок.

Я не відкидав і не відкидаю фізичної сили, але це така сила, що її, в першу чергу, треба мати в готівці. Уяви собі малу, хирну, молоду людину, що поривалася б з п’ястуками на велетня-борця. Є і такі випадки, але кінчаються вони завжди сумно для аґресора. Але ніяк не є виключеним, що хирна людина переможе атлета, коли вона належно використає свої сили іншого порядку. Переважно так буває, що сила фізична і сила духу не обов’язково живуть в одному тілі. Це мудре вирівняння природою наших сил утримує життя в рівновазі.

Що ж торкається нашої справи, то хочеться сказати, що большевизм тепер є непереможною силою, хоча, по суті, це дуже і дуже невелика сила. Він спаралізував мозок нашим масам, і вони, ті маси, нагадують отих євангельських свиней, в яких увійшли біси і які не знайшли для себе нічого кращого зробити, як кинутись зі скелі в море. Хто тепер захоче втримати біснуватих, буде стертий з ними. Хто витримає, не піддасться паніці, знайде опертя, той перетриває кризу і переможе.

Ми, брате, тепер у страшній меншості.. У зникаючій меншості. Сьогодні тільки одиниці вичувають, що це таке большевизм, і тільки одиниці не хочуть його. Всі ж маси, не виключаючи з цього навіть наших братів, хочуть отруїтися большевизмом. Він їм потрібний, як алкоголь, як нікотин, як наркотик. Ніхто з них не знає, що це є, але всі в нього вірять. Дуже можливо, що одного разу багато з них захоче вернутись назад, але для них не буде вороття. Багато з них… Більшість з них... Величезна більшість з них прийме за свою легковажність кару, але це вже справі не поможе. Буде, що бути має і бути мусить. А ми будемо змушені нести тягарі за гріх усіх разом з усіма, бо ми, на жаль, належимо до цього географічного простору.

Я тебе, Андрію, прекрасно розумію. Ти думаєш, як думати треба. Ти хочеш боротися зі злом зброєю. Так. Ти щасливий тим, що ти молодий, але ти, брате, також нашої кості і крові, і в майбутньому ти втратиш віру у свою зброю. Ми, брате, народжені будувати, а не руйнувати. Наш дух вимагає сили спокою. Нас за це не люблять і картають, але ті всі революціонери і не догадуються, що коли б не ми, то було б з ними приблизно таке, як з тим псом, що докоряв коневі за його нечинність.

А коли ми беремо до рук зброю, то буде це не зброя революціонера. Буде це зброя великої, спланованої, зорганізованої сили. Буде це бойова армія, яка починається в робітні конструктора, проходить через місця, де ллють сталь, і кінчається бойовою лінією фронту на полі.

Ця мова вирівнює Андрія. Він ще ставить кілька питань і на всі дістає відповідь. А все кінчається словами: — Ти мусиш скінчити школу!

Ці слова Андрій чує з уст свого брата постійно, вони йому вже остогидли, але він не може перечити. Таня не втручається до мови братів. Вона, видно, вже має свою думку і не виноситься з нею на люди. Так воно краще.

На хутір прибула комісія. Той самий комісар, якого Григор бачив у Ліпляві, і ті самі ліплявські "комбєди". Заглядали до кожної дірки і все списували. Дивувалися, що всього повно і що є що записувати. Старому здавалося, що це порпаються брудними пальцями в його душі. Іван навіть не виходив з хати. Після всього старий закликав комісію "трохи закусити" і це, мабуть, "трохи вплинуло". Комісари були суворі, але морозівська настоянка на терну також сувора, і було її чимало влито до комісарської пельки. І коли всі разом заспівали, це вже був добрий знак. По дорозі назад Мацько викрикував своїм пискливим голосом:

— То знаєте, товаришу, такої людини, як старий Грицько, на смітнику не знайдеш… Ні, ні!..

— Що й казать! Хазяїн! На повну губу хазяїн! А жаль! — бубонів молодший Галущенко.

А поважний комісар кукурікав, мов півень: — Нічаво! Ми с нім абаждьом! Імєєм время!

Ой, там зібрааалась бідна голота

До коршми гуляяять!

— витягував Галущенко. — А чи я тобі, Мацьку, не казав… А чи я тобі не казав... Буде по-нашому! Га? І є по-нашому! — викрикував слово за словом Калиниченко.

Один взяв дууку за чуб, за руку,

Другий в шию б’є!

Ой, не йди, не йди, превражий дуко,

Де голота п’є! — провадив своє Галущенко. Всі були щасливі і вдоволені. Надходив вечір.

А в Морозів було тихо. Що це діється з Татяною? Ось вона одного разу дістала від якоїсь дівчини записку, одягнулась, нікому нічого не сказала, кудись пішла і довго барилась. Це повторялось кілька вечорів. Потім до Тані заходила вечорами Мар’яна, і вони разом довго розмовляли. Настав великий піст і з ним великий смуток.

Згодом усі довідались: Таня має зустрічі з Водяним. Де він тепер знаходиться? По різних закутинах Переяславщини, переважно по глухіших селах і присілках — туди-о, як Гута, як Гусиниці, як хутори Новий і Старий Завод. Розказують — у Переяславі на торгу блукають інколи дядьки в кожухах з лютнею або пужалном під пахвою. А одного ранку, так о годині четвертій, на шляху з Придворок стала застава. Так само було на мосту через Грудеж. На торгу в Переяславі тріснуло кілька ручних ґранат і склад амуніції та збіжжя було "знято". Забрали також пару десятків полонених. Кажуть, це був Водяний.

Таня не може сидіти на місці. Іван до неї — що вона собі думає, а Таня, ніби її підмінив: — Іване! Ти собі роби, як знаєш, а я буду робити, як я знаю. — І нема більше мови. Старому це все одно, що ніж у серце. Не тому, що він не розуміє Тані, а тому, що вичуває, що вона від нього віддаляється. Зжився з нею. Стільки років це була єдина його опора. Без Тані для старого хутір творить порожнечу. Ось її вже кілька днів нема дома, і старий не знає, кого це він постійно по всіх закутках шукає. Йому кажуть, що Таня у Лоханських. Е! Що там казати. Він не дитина.

Але ось Таня знов виринула. Була весела, загоріла, співала якусь нову пісню.

— Ти, бачу, зовсім вдоволена, — казала до. неї Мар’яна.

— Цілком! — швидко відповідає Таня. — Знаєш, з ким я запізналася? Дуже цікаво… Повстанку Марусю.

Мар’яна здивована. — Як це було? Як це було?

— О! — казала Таня. — Недавно познайомилась. І то після дуже пікантної пригоди. Уяви, вона недавно мала діло з одним комісаром. З Москви. Зубов. А було це так: на Прилуччині збирають продналог. Селяни звозять хліб до "Заготзерна", а звідти мають вивезти його до Москви. В "Заготзерні" знаходиться один дуже міцний, масивний добродій у сірій шинелі, і нікому не спадає на думку, що це один з головних "заготзерновщиків", помічник самого Шліхтера — Зубов. І раптом стається таке: в канцелярії "Заготзерна" підходить до телефону молода, елегантна жінка, бере слухавку, просить сполучити її з головним магазином і каже: — Прошу до телефону товариша Зубова. Всі тут і там дивуються — хто та жінка і хто той Зубов. Але раз вона тут, і така певна, і хоче говорити з товаришем Зубовим, то що це значить? Значить, що вона має на це право. І вона говорить. Просить товариша Зубова в імені місцевкому Прилуччини сісти до машини, що чекає на нього при вході до місцевкому — вулиця і нумер — і від’їхати з керівничкою райвиконкому товаришкою Клєчко до села Рудівка, п’ятнадцять верстов від Прилуки, на дуже показову маніфестацію солідарності селянства України з приводу хлібозаготівлі; було б дуже бажано, щоби при тому були присутні представники ЦК партії та уряду, що, без сумніву, не було б байдужим і товаришеві Леніну, і коли б він довідався про таку подію з уст самого товариша Зубова, це мало б подвійний ефект.

Розуміється, розуміється… Зубов радий старатись. Він їде. Коли? О шостій годині? Чого так пізно? Бо вона не могла скорше довідатися з Полтави, де він знаходиться. Гаразд. В порядку. Зубов виходить негайно. Вказана машина стоїть на газі. Так само негайно з’являється товаришка Клєчко. Знайомляться. Машина котиться, ідуть за місто, беруть розгін. Клєчко завзято кокетує, а що вона зі своїми карими очима є втілена приваба, то Зубов розпливається. Під’їжджають дійсно до села Рудівки. Вечоріє зовсім — майже темно. Велике село, велика церква, сади, широкий луг. У селі дійсно рух, шум, якісь підводи, якісь вершники. Машина біжить. і її ніхто не чіпає. В’їжджають до парку з великим будинком — алея, під’їзд, будинок з колонами. З балкона звисають червоні прапори. Зубов і Клєчко висідають, двох вартових віддають честь, на кашкетах у них червоні зірки, світяться два ліхтарі… Клєчко веде Зубова в обширну, прекрасно обставлену залу — багато військових, говорять по-російськи. Зараз має бути вечеря, і щойно завтра треба буде оглядати маніфестацію. Зубов погоджується — і як не погодитися! Він весь у полоні чарівної партвиконкомші, і побути в її товаристві для нього тільки приємність. Просять до їдальні. Там усе на місці, столи накриті — пляшки, закуски. Сідають, п’ють та їдять, вечір тягнеться, настрій підноситься. Зубов старанно оповідає московські анекдоти творчості Каменева, як то Троцький об’ївся на прийнятті в пані Колонтай і думав, що його отруїли.

І, нарешті, те найсолодше.