Морозів хутір - Самчук Улас
От побачите.
А все почалось, — каже далі Микита, — з Македонів, може, чули про отця Солуху, що церкву велику збудував, а тепер ніби гімназію будує. Там, кажуть, такого хлопців з війни найшло, а Марко Граб візьми та збери душ тридцять хлопців — молодиків і старших, і ото вони через Шандру та через Синявку, та Степанці візьми та й руш на Канів. Хотіли цапнути отого клятущого Федоренка, але втік на свою Таганчу. Він там, ніби в Миронівці, наробив діла… А хлопці рушили далі — возами, верхи, охляп і в сідлах, і раненько, на схід сонця, дійшли вам до Канева. В перву очередь обложили казарми. Кажуть, ніби Марко пішов до вартового. — Знаєш мене? — ніби питає. — Та, каже той, — знаю. — Тоді ніби Марко револьвера витягнув. — Руки вверх! — І той підняв. А хлопці вже казарму обступили, обдертуси ще спали, і те все, як сніг на голову. А все те було звідтіль... З глуб-Расєї… Наших порядків не знає. Як крикнуть: — Здавайсь! Ті вояки все оружіє через вікна викидали. Хлопці, що потрібно, зібрали, решту — замки геть, до мішка і забрали. А степанський Дяченко Петро, так той просто перейшов — і баста. Кажуть, Марко мав з ним зговор.
Григор слухає уважно, брови його зсуваються, то знов розсуваються. Він тільки що прийшов з церкви, на лиці його весняна втома. Він же постить і не курить. — Подуріли, — каже він. — Народ, як народ, а диви. Пилипенки! Дорошенки!
Спитай того і іншого дурня, чого він хоче. Господи, Господи! — старий обводив усіх поглядом, але ніякої відповіді. Іван має на цей раз замкнені уста.
А в понеділок хутір іде далі своєю єдиною дорогою. Виблискують лопати, вивертається вогка, мастка земля. Духман здіймається і насичує повітря п’янючою силою. В небо вистрілюють жайворонки і там вереміють. Всемогутнє життя видирається з надр огрітої скиби, з кожної груди землі, де розгорнуті городи, де впирається сонце в тверду твердінь і жене знутра м’які паростки лілей, півоній, нарцисів. Де решетилівські дівчата в яскраво-червоних і білих хустинах наступають босими і брудними ногами слизькі заступи, де засмалений, мов головешка, Дмитро Кандор, що нагадує хижака, стріляє жадібним поглядом чорних очей по міцних загорілих литках Пріськи, що навмисне підтикає свою попелясту від сонця спідницю вище від колін, і де великий, золотої барви півень погойдує своїм намистом, топче своїх сірих красунь, вискакує на жердину огорожі і на ціле горло, з приплющеними очима, викрикує в простір свою велику радість.
В полудень сходяться біля широкого, незастеленого кухонного стола хлопці й дівчата. Смаглі лиця й білі міцні зуби. Вони жадібно їдять капусту з олією та кислі огірки, та картоплю "в мундирах". І як їм нестримно весело, і як дзвенить їх сміх! Дмитро, мов ласий кіт, прозирає скоса наскрізь Пріську, що сидить за столом, ніби розквітла півонія, смагла і соковита, в червоній з білим горошком хустині. Вона для Дмитра прозора, як склянка вина. її розпирає вибушна радість від його погляду. З переповненої її душі виливається страшно здоровий сміх — аж до сліз, аж до кашлю, а її міцні, чисті й переливно-перлисті зуби виблискують між порепаними устами, як оздоба. — Дівчата, дівчата! А дивіться! У Дмитра заспані очі! — Марцьові, — кидає інша. — Мабуть, нездужає, — ще інша, а далі вже невтрим, і всі різними голосами, хором регочуть. — Все те Домаха наробила йому, — кпить далі Пріська, а очі мигцем, ніби батогом, стьобають Дмитра, що регоче з усіма, на що таранкувата і зовсім цнотлива Домаха, що "Богу духа винна", та, що сидить, "мов засватана", дає просту і невишукану відповідь: — Не пащекуй, не пащекуй! Зубата! Сама за Савкою гониш і не здоженеш.
— Ха-ха-ха!
Мар’яна, знай, носить тяжкі, великі, полив’яні миси — раз до вінця повні, раз порожні до дна — і все те діється під сміх, а наївшися, всі нараз зриваються, вертко обертаються до образів і поспіхом "гонять попід носом мухи". І ще не встигли відхреститися, як Дмитро шулікою спадає на ту пащекувату і тут же кладе її через високу поперечину старанно збитого ліжка Омелянчихи. Пріська — в репет, Омелянчиха кляне "на чому світ", а решта — регіт. Шорсткі мозолясті долоні Пріськи куди попало обкладають звучними ляпасами обличчя Дмитра, нігті вгороджуються в його залишаяні щоки, йому попід очима і з губи виступають червоні краплини, але міцні, загорілі ноги Пріськи мигають уже нагими стегнами, і невідомо, куди б це завело, коли б у дверях своєї комірки не появилась постать Григора, від чого все зривається, мов зграя вороння, і стрімголов, наосліп кидається до дверей.
На городі розкраяна, ніби бохін свіжого хліба, земля. Вона духманно пахтить і, здається, на все готова — тож не диво, що Пріська з такою пристрастю крає її блискучим заступом та лише зрідка позиркує через загорожу, як то той западений вимиває біля колодязьного корита свої роздряпані лишаї, а сама посміхається, бо вже давно погодилася ще цієї самої доби проспати з ним ніч отам у сіні, на вишках, над стайнею.
У п’ятницю перед вербницею, чотирнадцятого квітня, коли сонце великою краплею огню висіло над канівськими горами, а на душі було так легко і так якось тепло, коли в душу та уяву тиснулись почорнілі картини зі стін храмів, як то їде на худому осляті живий Бог до Єрусалиму та як то під копита ослят юрби тодішніх людей стелять на порох барвисті свої одяги, коли над клунями вперше цієї весни з лоскотливим щебетом навскіс прошмигнули кілька разів ластівки, а на городі дівчата в один голос співали чи вже доспівували про заручення якогось там Василя з якоюсь там Маланкою, — саме в цей час десь звідти, від Прохорівки, раз за разом бухнуло, і над Дніпром та Каневом на тамтой бік прошуміло кілька стрілен, що розсипались луною вибухів над рікою.
З полтавського берега кількома потоками поволі посувались у напрямку Дніпра через луги і затоки обідрані люди зі зброєю. З тамтого берега, з-під гір, задерчало з кулеметів кілька коротких тра-та-та-та, але це не тривало довго, сила, кажуть, була велика, кулемети затихли, гармати також, а понтонним мостом через ріку потягнулось на місто багато людей на конях, на возах і пішо. Здалека це нагадувало процесію, як малюють її на середньовічних гравюрах — маленькі фігурки людей і коників, міст погойдується, плесо води вгинається, довкруги розбігаються по воді великі круги, що виблискують сонцем, яке в цей саме час торкається вже найвищого шпиля Московки, від чого водяні круги наскрізь просікає довгий меч огню.
На другий день, у суботу, в усіх церквах надвечір б’ють дзвони, з усіх хуторів пливуть загорілі люди по свячену вербу, на перехрестях гурти зливаються, жінки тихо-мирно тримають готові воскові свічі, а мужчини в коротких кобеняках повільно один одному передають, що ось, мовляв, так і так. Не довго, мовляв, Канів тішився, а все, знаєте, м’яка душа завинила. Візьми та й постинай отаке, а вони їх, диви, по-християнськи — йди, мовляв… От тобі і пішли! Тепер он у Демідовому знов засіли, а оце якось вислизнув з їх рук отой, знаєте, що минулого року з Германії вернувся… Отой, що оженив Сяньку з Гаманів… Галактіон, кажете? Отой самий. Так ото він розказує, що там діється — сам Бог знає. Каже — в тому винному підвалі, так там цілу ніч розстрілюють. Цілу тобі ніч. А трупи отак просто у графському парку... Яма на сто чоловік — і баста! От як то воно на нашій землі. Га?
— Да, да… — погоджується ніби той другий.
Все це несуть з собою і зносять до церкви, а там тісно і душно. Почорніла тайна вечеря над царськими вратами освітлена червоним світлом трилампадки, чорний Юда чорною плямою випинається здалека, підноситься повільний спів. Надворі водявий серпик місяця повис навскоси над Московкою, а всіма вулицями й вуличками міста течуть потоки дрібних огнів.
Морози, а надто Мар’яна. квапляться довідатись, як там у тому Каневі. Та що! "Снаряди" перелетіли, але тепер усі тремтять. Беруть, мовляв, старих і малих, і ніхто не знає, за ким черга, і ніхто не знає, за що. Прийшов ніби якийсь новий комісар з китайцями. Жах один.
У четвер під саму страсть прибув додому Андрій. Був обляпаний, ішов пішки лугом, полями, з села до села. Пароплави не ходять. Але дома знайшов усіх у доброму стані. Мар’яна, здається, в чомусь змінилась. Побачила Андрія, посміхнулась йому і сказала, що він зблід. Іван став господарем. Твердим і певним, як добрий кінь у хомуті. Андрій ним милується, чує в ньому расу — така тобі запечена шинка на карку. Голова повертається, ніби на бетоновій підставці. На хутір постійно приходили люди, постійно брались ті, то знов інші робітники, щось копають, вкопують слупи, ставлять новий частокіл, поправляють ворота, наново білять будинки. Іван не оглядається на те, що в світі твориться. Він знає, що він вернувся з далеких країв, що там він бачив кращі, ніж у себе, порядки, що дома все запущене і — чи буде щось там, чи не буде — а він має робити своє.
Григор десь у магазині. Він готує до посіву зерно. Він знає ці малі краплинки, як він казав, жизні так добре, як кожне своє слово. Він кладе на шорстку долоню п’ять-десять зерен, і хай кожна з них буде іншого сорту — всі пізнає і всі назве на ім’я, як своїх власних дітей і як усе на цьому господарстві. А потім він біля коней, у стайнях, під повітками, у магазині. Все має бути на своєму місці — хомут, як хомут, кожна шлея, кожна оброть, кожний посторонок. Він приглянеться і обмацає кожний зуб борін. Всі лемеші всіх плугів мусять бути відповідно гострі. Ніхто й не повірить, скільки тих дрібниць, але ніхто не повірить, що за другою клунею, на задній стіні, під стріхою висить на дерев’яних кілках рало, в якому нема ні одного залізного гвіздка, поточене шашіллю, вичовгане не тільки руками, а й часом, що проречисто свідчить, як з діда й прадіда, з рук у руки передавалось це шляхетне ремесло. Ууу! Наш рід давній у хліборобстві. Ми того зерна висипали в ту сиру землю! Скільки ми нагодували тих людей, хіба сам Бог перелічить.
Як батько, так і син рідко бувають тепер у хаті. Таке сонце, така благодать, до рук лізе стільки діла, що на хату не лишається місця. Рано-вранці, як на схід благословляється, як свисне в саду перша пташка, вже зводиться людина, промовляє кілька слів до Бога, миється, щось там з’їсть, шапку на голову — і на двір.
