Морозів хутір - Самчук Улас
Погляд старої проховзнув над трупом і зненацька зупинився на полив’яних черепках.
— Господи! — вирвалось у неї з зойком. — Та це ж той самий! Це був "той самий", що його сорок чотири роки тому Григор купив на базарі в Каневі і подарував своїй Катерині на знак першого знайомства.
І коли, спотикаючись, ніби підстрелена, повернулась Омелянчиха на подвір’я, з города через гарбузи і частокіл гнався Іван — весь червоний, очі великі.
— Омелянчихо! Біжіть! Мар’яна!.. — кинув він кілька слів і погнався під повітку, вихопив одною рукою за дишель малий віз, увігнався до стайні, схопив за гриву сиву кобилу, накинув на неї шлею, прип’яв до орчика, сів і з місця пустився вчвал. По дорозі кричав:
— Як прийдуть хлопці, хай внесуть її до хати! — але на подвір’ї не було нікого, крик ударився об стіни і заглух, а Омелянчиха з Григором уже бігли десь туди на город, де під кущами вишняку, біля кукурудзи, на оберемку отави лежала в тяжких корчах Мар’яна.
— Матінко Божа! Та же це їй ще не пора! — стрибаючи через головки капусти, лячно сама до себе казала Омелянчиха.
Незабаром повернулись засапані, спітнілі хлопці. Двір пусткою, всі двері навстіж, всі вікна вибиті, всі речі під ногами. З полів вернулися засмаглі дівки, Іван привіз акушерку, пригнався, як стій, Микита, і все заповнилось людьми, гамором, викриками. До Ліпляви на станцію ввігнався денікінський роз’їзд, від Прохорівки йде наступ, б’ють гармати, Дмитро, спльовуючи і пересипаючи мову поганою лайкою, спішно оповідає, як було. Гнали. Як зайців. Усіх вистріляли — сам бачив. Голобенко отам, на Сидоровій межі — Тьху!
— Бий тебе сила Божа!
Але в цей час ніхто вже не думає про Голобенка. Он там далі за кущами, куди по черзі бігали таємниче стурбовані жінки І куди скісно з-над задньої клуні світило сонце, рожала Мар’яна. Трохи збоку в кукурудзі, смішний, розтріпаний і безрадний, ніби вкопаний, стоїть і не дихає великий, твердий Іван. Піт спливає з того засмаглого чола, засихають потріскані уста, залізно стискаються його величезні і шорсткі п’ястуки.
Для нього зараз нема ні неба, ні землі, ні гамору юрби. Он з-за кущів, ніби повільні краплини води, зриваються й падають стогони, і кожний з них вибирає найдошкульніше місце в нап'ятій душі цієї людини.
А день тягнеться довго і вперто. Над клунями, городами і садом з радісними спалахами викриків вертко шугають ластівки. Над Каневом б’ють гармати. За кожним ударом земля шарпко здригається.
Кінець першого тому
Примітки
[1] Тузен, тузін — дюжина, дванадцять.
[2] Зарва — урвище, круча.
[3] Озерце лиманка (від лиман) — озерце на лимані.
[4] Погарок — предмет вивчення.
[5] Інспірувати — навіювати, надихати.
[6] Еляборат — виріб.
[7] Спінки— запонки на манжетах рукавів сорочки.
[8] Залізко — праска.
[9] Корець— центнер.
[10] Чемерка — старовинний чоловічий одяг.
[11] Торністр — солдатський наплечник.
[12] Кальоші — галоші.
[13] Сильвета — силует, образ.
[14] Консеквенція — послідовність; тут — висновки, уроки.
[15] Респект — повага, пошана.
[16] Негліже — ранкове домашнє плаття, халат.
[17] Куверти — пивні кухлі, бокали.
[18] Газардну — азартну.
[19] Семряга, семиряга, семеряга — верхній селянський одяг із домашнього грубого нефарбованого сукна.
[20] Ткніє — брунькується, пробивається.
[21] Балабони — дзвіночки.
[22] Дщері — дочки (старослов.).
[23] Пуделко — шкатулка, коробочка.
[24] Інтенція — намір, ціль.
[25] Дискретний — обережний, делікатний. оглядний.
[26] Вальори — переваги, вартості.
[27] Ґринджоли — сани.
[28] Скорc — загнутий кінець полоза саней.
[29] Шарлах — фарба яскраво-червоного кольору.
[30] Інкорпоре — тут: у значенні особисто.
[31] Праліни, праліне — суміш цукру з подрібненими ядрами горіхів, тут — ласощі.
[32] Перманенція — постійність, безперервність.
[33] Ц. к. — цісарсько-королівської (австрійської) армії.
[34] Велян — фата.
[35] Ґоушпан — буршпан, вічнозелені кущики із листочками, як у міот
[36] Іспанка — дуже важка форма грипу.
[37] Ході — так називали китайців, які брали участь у бойових діях на території
[38] Консеквентний — послідовний.
[39] Пурис — чванько, задавака.
