Морозів хутір - Самчук Улас

Це ті саме, в яких недавно гостювали знайомі з Петрограду. Це їх "ґарадской дом", а їх маєток — п’ятнадцять верстов відси, на селі. Всі переконані, що там буде все перевернуте догори ногами. Будинок зовсім завмер, і звідти не чути ні одного звуку.

І сталась несподіванка. Ревізія не пішла до будинку. Двоє шукачів відразу побігло до заднього двору і по короткому часі повернулися з якимсь саквояжем. — Таваріщі! Пара абєдать! — сказав один з них, всі всілися до своїх санок і від’їхали.

Це викликало безліч здогадів. Ніхто нічого певного не може сказати, але пізніше виявилось: Куніцина — солідна, тяжкувата пані — з поспіху і переляку зібрала всі свої цінні речі до саквояжу, а їх набралось чимало, і не знайшла нічого кращого, як вийти на задній балкон і все те викинути до куща бозу…

У сутерені того самого будинку жив знаний п’яниця, швець Заруба зі своєю не менш знаною Мотею, що свого часу була в Куніциних покоївкою. Заруби й Куніцини мали поважні конфлікти, і коли злощасний саквояж летів з балкону до куща, Мотя мала нагоду спостерігати це знизу і негайно збагнула, що час її помсти настав. Вона нетерпеливо чекала саней з конячкою, і коли ті під’їхали, вона виставила з вікна свою голову, покликала "товариша" і старанно шепнула: — Підіть отуди за будинок і пошукайте в крайньому кущі бозу.

"Товариш" негайно вислухав Мотю, пішов, пошукав і рішив, що "пара абєдать".

Нагла обідова перерва не принесла зміни. Недоревізовані чекали своєї черги. На вулиці зовсім мало людей, а ті, що появляються — появляються нагло і так само нагло зникають. Навіть мітинг значно змалів, хоч і далі говорив апостол "аслєпітєльной правди", а люди на це казали: — Вони вам не втомляться. Хочете — не хочете, а їм байдуже. Це такі. У них, бачте, все добровільно, а спробуй тільки не послухати! Растрєл — і годі! Це такі!

А на площі в той час кілька десятків голосів кричали "ура".

У Лоханських "обідова перерва" робить позитивне враження. Ольга негайно звільняється від свого обріза, надягає своє звичайне, сіре убрання, і поки добряча Марія Олександрівна з допомогою Ганни збирає з помосту вивернуту свою гардеробу, а Микола Степанович ставить на місце томи медицинської енциклопедії, Ольга вбігає на одній нозі, крутиться вихором і заявляє: — Я йду до Морозів.

— Як то йдеш? — падає гостре, підкреслене здивовання Марії Олександрівни, а поки Микола Степанович знаходить перше слово, потрібне в таких наглих випадках, дочка вже висить у нього на товстій шиї і в бороду сиплються швидкі поцілунки. — Я, мамо, мушу там бути! Там Мар’яна! Ми нічого не знаємо! Я йду!

— Здуріла! Дівчина зовсім здуріла. Та ж вечір! Та ж глянь, що діється! Та ж на мосту, напевно. варта! Та ж яка холоднеча!

— Мамусь! Золота! Мовчи! Я хочу! Я мушу! Мушу, мушу, мушу, мушу! — і це триває так довго, аж поки Микола Степанович нарешті знаходить потрібне слово, яке звучить: — Та хай собі йде!

Цього зовсім досить. Ольга зривається з місця і біжить до своєї кімнати. Там уже все готове. Пальто, теплий шалик, муфта, кальоші, шапочка. Все? Ще раз глянула в дзеркало. Вдоволена — від того усміхнулась, і в неї раптом вирвалось: — Андрію!

В коридорі її ще раз чіпає мама. Дарма. Вона її заціловує, батька також, нічого не чує, не бачить і виривається на вулицю.

Боже, скільки страчено часу, скоро стемніє. Оглянулась направо, наліво, чи не трапиться щось, що нагадало б візника. Даремно. А мама мала повну рацію. Вогкий і недобрий вітер, той самий, що в такий час, особливо в полях та на лугах, свавільно ґрасує, зриває сніг і творить хуртовину. Вулиця зовсім, зовсім порожня, тільки при вході до ярмаркової площі пристрасно лопотить на вітрі червоне полотнище, з якого можна вичути розпачливий крик: "Да здравствуєт рабочє-крєстьянская власть"!

Ольга нахилилася вперед, стиснула міцно уста і швидко, швидко, майже бігом, подалась до Дніпра.

II

— Я цілком холоднокровно сприймаю все, що тепер діється, і не хочу з приводу того дивуватися — казав Водяний за столом на хуторі, який господарі застали в найкращому порядку. Всі за столом, і всі вечеряють. Ніякого весілля, а звичайна вечеря. Надходить вечір, і пориви західного вітру затьмарюють простір над лугом.

— Це цілком закономірно і логічно, — продовжує той самий голос. — Коли нема жадного спротиву, все піде своїм порядком. Революція розгортається, большевизм входить у смак, його армії врізаються глибше і глибше в простір, і я не можу відмовити їм належного, коли тих кілька інтелігентів дають собі раду із зграєю голозадих кретинів. Ви тільки дивіться на ту морду, що оглядала наші руки. Весь спухлий, очі між двома сливами. Все це від п’янства, безсонних ночей, диму і холоду. Такі пройдуть світ і ніде не зупиняться. На них не вплине ніякий клімат і ніяка людська сльоза. Він вам кидає одверто в очі брехню і каже "правда"! І спробуйте йому заперечити!

Вони, наприклад, прекрасно знають. що їх такими, якими вони є, ніхто не хоче. І тому вони діють брехнею. Вони настирливо лізуть. Це ті, що шукають "правди" страхом, підступом, облудою, нарешті — смертю. І, здавалось би, — навіщо їм це потрібне? Раз вони мають рацію — навіщо стільки жаху? Але саме тому, що вони того жаху потребують, як зброї, вони себе заперечують. І треба знати одно: з цими людьми ніхто й ніколи не дійде до миру. Вони не знають миру. Вони знають повну смерть або перемогу!

Всі за столом мовчали, Андрій та Іван шукають потрібні думки на додаток, бо в засаді всі згодні. Іванові хочеться тільки щось сказати, чого він не може висловити повно.

— І що ж, по-вашому, з ними робити? — каже спокійно Іван.

— З ними треба битись! Битись зброєю! Кулаками, шаблею, гарматою, їх треба бити — так, як б’ють вони!

— Ми інші люди, — каже Іван. — Є люди, що так само переконані, як і вони, а різниця між ними лиш та, що перші шукають помсти, а другі любові. Це було завжди. Я добре знаю ту їх "правду". Це — спазматична, гірка й лайлива правда. Це — розлита жовч світу. Я вичуваю, що тепер від них нема спасіння. На це потрібно часу, спокійної, тяглої сили душі, бо силу тіла мають вони.

— Це вимагає операції, — твердо каже Водяний.

— Де маєте хірурга? Наскільки я розумію — ми не маємо ніякої ідеї. Люди нашого наставлення не думали творити теорії, вони творили життя. Нас поставили на суд за те, що ми не хотіли ходити, кричати "ура", робити демонстрації, розбивати трони, скидати корони. Ми сиділи на землі, орали її, сіяли хліб, хліб збирали н віддавали. І ми зовсім не думали, що робимо щось погане. І також зовсім не думали, що хтось десь там, може, наші сини чи брати, по містах, університетах, по фабриках цілі десятиліття писали на нас обвинувачення. Вони сказали, що ми багаті, а поруч нас є бідні. Вони сказали, що ми здобули своє багатство неправдою. Вони сказали, що це наше багатство треба від нас відібрати і віддати тим, що не мають. Чи ж не спокуслива така "правда"? А ми про це зовсім нічого не знали, а сьогодні нас тягнуть на суд і хочуть карати. І ми не знаємо, як боронитись. Ті, що бороняться, це лише дуже прихапцем пошита програма. І її для нас не стане.

Іван говорив спокійно і навіть, здавалося, байдуже. Водяний натомість горів. Його лице зраджувало напруження й рішучість. Андрій сидів напроти і уважно слідкував за обома. Старий куняв. Мар’яна виразно задивлена на Водяного, їй подобається кожне його слово.

А потім прокинувся старий, і виявилось, що він усе старанно слухав.

— Миколо Івановичу! Нашого полку ще не створено. Але не бійтесь, він ще буде. Тепер ґрасує те, що має для цього ноги. А прийде пора і на голову.

І після цього старий встав, сказав усім добраніч і подибав до своєї комірки.

Всі вичувають потребу відпочинку. Довга, непроспана, напружена ніч, повний тривоги день. Тому всі почали розходитись.

Андрій після першої в його житті пригоди такого роду якось раптом замовк. Він відчув, що затратив у тому льоху свою юначу, дуже плекану безпосередність. Стоячи в тій безмежно тісній, а одначе безмежно широкій і глибокій темноті, він задумався, і та задума не сходить з його чола. Вперше збагнув яскраво це дуже виразне слово "темнота" і пригадав собі багато образних висловів на це поняття, а між ними такий — "і розіб’є тьму неволі".

Він, наприклад, не сперечається ані з Водяним, ані з Іваном, бо кожний з них має рацію; натомість думає, що з цього дня він мусить почати якусь нову, живу і наочну роботу, щоб усі ці суперечки перестали бути допущеною теорією, а перейшли вони, бодай в далекому майбутньому, в таку практику, що включатиме теперішню суть речі. Він думає, що цьому людському типові можна помогти тільки заміною деяких складників його психіки. А це може статися не тепер і не шляхом революції. Ця революція може тільки припинити природний зріст, бо забере багато тієї найкращої крові народу. Андрій власне у полоні таких думок.

Цілий хутір, незважаючи на все, пережив нечувану катастрофу. Жалюгідно виглядав центр цього царства — кухня. Зложені в ній гори поживи, що були призначені для незчисленних гостей, були невикористані. Цариця цього царства, невтомна Омелянчиха, була розбита вщент. Вперше на своєму житті вона програла поле бою і відчула, що корона її помітно похитнулася. Вона, наприклад, довідавшись, що "все пропало", що ніяких гостей не буде, вперше на своєму житті махнула на все рукою, не взялася ставити всього на своє місце, а, відкачавши рукави і розпустивши жінок, лягла — і то навіть не на ліжко, а на застелений килимом тапчан, підложивши під струджену свою голову тільки свій сухий кулак.

Те саме зробив і Григор, і така резиґнація вказувала, що ті люди були чимось поранені. Вони, так би мовити, нагнівались на життя і хотіли так на ньому помститись.

Мар’яна ввійшла до спальні свого чоловіка позбавленою всіх істотних проявів такого важливого моменту її життя. Увійшла, вичула і пізнала. Окинула поглядом все, що тут було. На стінах густо висять картини, стоїть одно старе, міцне, дубове ліжко, прикрите чистою, білою прикривкою, стіл старанно прибраний. До вікон входить передвечірня холодна і шорстка темнота.

Пізніше ввійшов Іван, і вони опинились на самоті. Не вперше вони були самі, але тепер це було те інше, якась грань вичувалася між тим, що було, і тим, що бути має.