Морозів хутір - Самчук Улас

Товаришка Клєчко просить важливого гостя потурбуватись і відвідати її скромне приватне мешкання. що знаходиться всього кілька десятків кроків звідсіль. Як не погодитись! Зубов весь щастя. Не йдуть, а їдуть, і вже не машиною, а тачанкою. Темно. Заїжджають до якогось селянського двору, заходять до хати. Світять. Тепле, притульне гніздо, з безліччю, під саму стелю, подушок. Клєчко розпускає свої чари повним ходом, просить гостя роздягатися, почувати себе зовсім, як дома… Ось тут альбом, може переглянути — вона тільки вийде на хвилину і відразу назад. Зубов, розуміється, не силує себе вагатися, роздягнувся, розстебнувся, відложив зброю і ліг на ліжко в блаженному очікуванні чарівної товаришки. Не довго чекав — вбігла розсміяна, прекрасна, вже переодягнута. — Олександре Івановичу! Встаньте — поговоримо. Він вагається. — Встаньте, встаньте! — дуже кокетливо. Олександр Іванович встав. — Прошу сісти! — Сів. — Олександре Івановичу! А скажіть, будь ласка, як це сталося, що ви тут і чому це вас післано збирати у нас зерно?

— Вам цікаво? — питає Зубов, півжартом, але з ноткою здивовання.

— Навіть дуже, — каже чарівна Клєчко.

— Аз яких-таких мотивів? — питає той у свою чергу.

— З дуже простих, — каже Клєчко — Я повстанка Маруся! Це був, кажу вам, сюрприз! — Ах, от як! — викрикнув Зубов.

— То значить, ви… Маруся?

— От як бачите, — ствердила дуже спокійно "партрайвиконкомша".

— Пікантно, — каже Зубов і пробує встати.

— Не турбуйтесь, будь ласка, вставати… Ніякі ваші рухи не принесуть вам полегші!

— І не пробую. Раз ми дійшли до цього місця так гладко, можна надіятися, що я в досвідчених руках, — каже Зубов і, як зазначила Маруся, при цих словах помітно почав бліднути. І, мабуть, мав на це причини, бо Маруся почала з ним цікавий діалог з безліччю питань, на які товариш Зубов мусив досить докладно відповісти. У висліді в руках Марусі опинився весь план хлібозаготівель, всі таємні накази, всі прізвища провідних комісарів. На закінчення Маруся йому сказала: — Олександре Івановичу! Якщо ваші зізнання виявляться правдою, вас випустять живим, але якщо хоч одно з них не буде точним, — затямте собі — ми потрапимо спустити вам штани з тієї матерії, в якій ви родились на цей невеселий світ. Надіюсь — мене зрозуміли?

— Цілком, — відповів Зубов, — і не роблю собі ніяких ілюзій. Ви взяли мене першим вашим словом, а мушу вам сказати, що все-таки, як не кажіть, — я терта рибина, і вмирати за таку, як ви, жінку сто разів почесніше, ніж за всі істини Маркса.

— Бачу, що ви мужчина, — сказала Маруся, — і як все піде гаразд, по певному часі ви дістанете волю.

— Даремно. Я буду розстріляний все одно, бо як мене не розстріляє чека, то я сам пущу собі в лоб кулю.

— Даремний песимізм.

— Не сказав би, що це песимізм. Скорше розпука.

— Що вас оступачено?

— Ні. Що не зможу нікому сказати, що я знав одну жінку, варту цієї назви.

І Маруся після казала: — Він мені в цей момент направду подобався. Від нього віяло щирістю. Міцний, як з криці, мужчина, здоровий, ясні, чисті очі, і я не втерпіла: — Ах, — кажу, — коли б ви та не були у нас заразою, а справжнім мужем. Прекрасне м’ясо! А він, каналія, визивно сміється, і тільки, каже Маруся, побоялась вона гріха та своїх хлопців, що стояли під кожним вікном на чатах, а то б я, каже, того ворога перше, ніж пустити його "в расход", випробувала і з інших боків. А до всього він розлігся і каже: — Без вас, Марусю, життя моє не буде нічого варте! І дивно-предивно, як може хто відповісти! Що між тими людьми переважало. Боже, чи чортове. І от, Мар’яно, що ти скажеш на це. — питала Татяна, а Мар’яна слухала її, повна захоплення.

— І це правда?

— Розуміється, правда.

— І чим те скінчилося?

— Йде ліквідація пунктів.

— І думаєш, Зубов буде випущений.

— Напевно. Я тільки цікава, що він буде робити, коли, скажімо, по тижневі вернеться до Москви.

— Думаєш, він вернеться. А цікаво! Винятково цікаво. А де Микола. — дещо притишеним голосом спитала Мар’яна, і зір її деякий час впирався в обличчя Тані. Та спокійно казала: — О! Він буває в різних місцях. Навіть, там, на Заході, у Петлюри.

— А як з тобою?

— Що зо мною… Зараз іду до Івана, і ми рішимо. Я вже маю рішення.

— Ідеш до нього? — ще дискретніше спитала Мар’яна.

— Іду до Києва, до Петра. Звідти їду до Сибіру. Розумієш?

Мар’яна спокійно сказала: — Розумію, Таню.

IV

За два тижні Таня лишила хутір. Спокійно, без зайвого гамору. Поїхала на станцію до Миронівки, нічого зайвого не брала, ніхто її не проводив. Старий мовчав, мов граніт, Іван уникав розмови і був понурий, Андрій напередодні півночі проговорив з сестрою, прощаючись, міцно її цілував… Мар’яна тихо плакала, особливо напередодні, звечора, Василько дивився на всіх, не розумів, що діється, питав Таню, чого вона їде до Києва.

Реквізиції дещо притихли. З’явилася надія, і люди знов почали рухатись. Наближалась рання, нерівна весна. З потеплінням Андрій має знов вертатись до Черкас, Василько вже пішов до Канева і мешкав у Лоханських.

Був великий піст з несподівано теплим першим тижнем, зі сніговіями, вогкими, рвучими вітрами. Старий ходив до Ліпляви говіти. Туди і назад — це добрий шматок дороги, старий ходив поволі, багато думав, а вдома часто брався за свої улюблені книги.

Напередодні від’їзду Андрія Іван був у млині, — тут недалеко, сім верстов над Дніпром, у Білого.

З заходу насувалися великі чорні хмари, швидко ставало темно, на хуторі тихо, безлюдно, порожньо. Вікно Андрія рівно світилося, на столі стояла мала лампа під зеленим абажуром, Андрій сидить, похилений над столом і готується до іспитів.

Раптом скрипнули двері, і на порозі з’явилась Мар’яна.

— Можна, Андрію? — чує він голос.

Не повертаючись, Андрій відриває стомлені очі від книжки.

— Заходь, — каже спокійно з глибини кімнати, не повертається і не дивиться назад. Мар’яна легко, нечутно перебігла простір від дверей до столу, легко, граючись, закрила долонями очі Андрієві.

— Мар’яно, — сказав все ще спокійно Андрій і намагався повернути голову.

— Андрію, — вирвалось у неї пошепки, вона нахилилась над ним, обняла голову і почала палко його цілувати. Андрій виразно відчув биття її серця.

Андрій був збентежений, швидко повернувся, випростався і взяв її обидві руки. Вони тремтіли і були холодні, Мар’яна тягнулась до нього, хвилювалась, невиразно щось шептала.

— Що з тобою? — збентежено казав Андрій і хотів боронитись.

— Люблю…. тебе, — ледве чутно вирвалось у неї.

— … Я знаю… знаю. Але я так мучусь, і ти мене зрозумій! Андрій пустив її руки, відступив, Мар’яна сіла на м’який старий стілець, схилила голову у великій відданій покорі. Андрій схвильовано ходив по кімнаті, відчинив двері і глянув у коридор. Темно, тихо і порожньо. В їдальні годинник вибив сьому годину. О дев ятій має вернутися з вечірні батько.

Коли Андрій вернувся назад до кімнати і зачинив двері, він вичув виразно, як все навкруги наситилося жагою і звабою. Повітря наповнилось сильним, хвилюючим згаром, що, здавалось, помітно для зору виходить з тієї тихої істоти, що сиділа, мов чорний ангел зі згорненими крилами, і дивилась у німій і безмежній покорі кудись під ноги Андрія. Щось сильне, сильніше, ніж розум, сумління і честь, гостро і невблаганно тлумило ясність свідомості.

У передпокої рипнули двері, з кухні хтось увійшов, Мар’яна швидко звелася на ноги, і все розвіялось.

Це була Омелянчиха. Лист для Мар’яни Миколаївни. Мар’яна мовчки, швидко взяла лист і пішла до своєї кімнати. Це писав з млина Іван — щоб вона не боялась, що дуже завізно, що він забариться цілу ніч і ранком прибуде. Мар’яна піднесла до уст писульку, повернула погляд до ікон — і очі її відразу залилися сльозами. Це сталося так несподівано, їй здавалося, що невидима Божа рука простягається від тихого образа, що образ Марії німим поглядом щось їй каже.

— Сохрани мене, Мати Бога! Поможи!

В будинку далі було тихо, темно і порожньо. Андрій уже не міг працювати. Думав і шукав опертя. Невже він такий слабий, залишений волею, що не дасть собі ради зі шматком гріха? Він уже майже мужчина — двадцять років, міцний, мужній і рослий.

А все-таки страшна, дітклива, повна уявних бажань, незбагнутих прагнень молодість! Дуже, дуже молоде і свіже обличчя, темні очі, такі чисті і прозорі, волосся пружно-живе, густе і хвилясте. І це прекрасне тіло, в якому постійно творились містерії великого життя, яке боролося з великою правдою, положеною рукою творіння на грані пізнання добра і зла.

І аж прийшов з вечірні батько, а в їдальні розсвітили маленьку лампку, бо треба заощаджувати нафту, — напруження трохи спало, стало все ясніше і легше. Принесли пісну вечерю — кислі огірки з соняшниковою олією, картопля "в мундирах" і чай з білими сухарями.

З легким шелестом увійшла Мар’яна в чорній шовковій сукні, сіла насупроти Андрія, дивилась на нього через стіл. Він уникав того впертого зору і підтягав під стілець свої ноги.

Старий спокійно сидів, оббирав сам картоплю, поволі їв і так само поволі оповідав, що "в селі валить народ іспанка", що минулого дня було дев’ять похоронів. — Нещастя завжди ходить разом, — казав поважно старий.

— Ніколи у нас ніхто не чув ніякої іспанки. Народ, як не кажіть, забув добро. Хай там кажуть, що кажуть, а Божа сила діє. Учені люди, а часом навіть і ви, хлопці. кажете — природа, природа. А я вірю, що природа мусіла з чогось постати. І коли Бог ліпив нас з глини, то мусів ту глину вже мати. Це тільки вздор і спротив, і небажання жити по-людськи. І от уже ми покарані, бо нікому іншому ми не шкодимо, як самі собі, коли топчемо добре і потрібне, а заповіти Бога ясно кажуть: люби ближнього свого, як себе самого. Найвища правда, і оминути її не можна.

— Я ось зустрів, — казав далі старий, — отам на перехресті Афогена Васильовича. Каже бідака, що в нього забрали все, що з золота. Але що, каже, мені те золото, ті персні, ті дрібнички, навіть коли це й пам’ятка. Що, каже, мені це все, коли я своїми очима бачу, як ті нерозумні руйнують віру в жизнь. Мене, говорить, покликав молодий хлопчина і каже не викладати далі історії. Чули ви щось таке? Не треба вже історії, минулого. Забудьмо все, що було, а жиймо цим ось бідним днем і мріймо про те, що буде завтра серед нас рай.

А не знають бідні, що рай — це небо, а земля — земля.