Полтава - Євген Павлович Гребінка

Він став Петрові ворог злий,

Не мав він страху за плечима;

Блискотючи кругом очима,

Обзирює козацький стрій.

Скрізь сяя вістка полетіла.

Україна заклекотіла:

«Мазепа москалю змінив,

Він став тепер полигач вражий».

Негарная зійшла зоря -

Зоря кривава.

Хто розкаже

Всю злість правдивую царя?

Гетьмана увесь люд кепкує,

Його обличчя кат шматує, 24

А душу у церквах кленуть;

На раді кожний коверзує

Гетьмана іншого добуть.

Від річки, кажуть, Єнісея

Увесь рід Іскри й Кочубея

Назад якмога привезли.

Додому їх Петро вертає,

Сріблом і злотом обсипає.

Відтіль, з тієї ж пак землі,

І Палія притеребили; 25

Він не любив, крий боже милий!

Як не любив Мазепи він,

Як дуже на його сварився.

На шибениці не один

Моторний парень опинився:

Ізгинув Чечель, 26 мов блоха,

Да і вельможного, бач, пана,

Із Запорожжя отамана,

Щось доля не була плоха. 27

Коханець військової слави,

Синьокаптанковатий швед

Надвинув на степи Пілтави;

Петро туди ж повів перед.

Насупротив вони постали,

Як треба, військо вгамовали,

Все під мушкетом ні белмес.

І бачить Карл зовсім не теє,

Тут не рушеннє військовеє,

Не нар[в]ських бачить неотес; 28

Тут військо все було одбірне

В строю, і пішеє, і кінне,

Штиків блискучих цілий ліс.

І він сказав: «Ось завтра вранці

Я вам, москалики, поганці,

Цибульки піднесу під ніс».

Ніч світ обкутала собою;

Москаль і швед уже хропе.

Ген під палаткою одною

Щось то шушука, то гуде.

Мазепа

Послухай, Орлик, ні, я бачу,

Що тута добре обмиливсь!

Зробив без глузду, на удачу,

Із Карлом рано подруживсь;

Він хлопець нібито проворний,

До різанини геть моторний,

Регочеться против гармат;

Та не йому, мені здається,

Петра посмикать доведеться,

Петро - йому не панібрат.

Карл приндиться да упирує,

На долю все свою кладе,

Про Нарву тільки і товкує.

Не знаю, як нам припаде,

Соромляюсь, та що робити!

Здурів і я, на старі літа

Кругом себе оцирклював.

Орлик

А я б не так оце казав;

Підождемо кінця ми ділу,

Як поскубем цареву силу,

Дамо замир’є москалю.

Мазепа

Ні, пізно вже тепер царю

Зо мною, братику, мириться,

Не те в душі моїй сидить,

Давно мій дух на його злиться

І серце ниє і кипить.

Вночі - Азов як воювали 29 -

З царем у ставці ми гуляли,

З його бояр тут дехто був,

Я не до шмиги щось белькнув:

Злякались гості, обомліли,

Цар з серця чарку упустив

І за оції уси білі

Мене - чи чуєш - ухопив!

Замовчав я, зігнувши спину,

У грудях злість мою здавив;

Її, мов мати ту дитину,

До сього часу доносив.

Тепер нехай собі літає,

Її не треба хоронить!

Я знаю, як Петро бажає,

Щоб знов мене за ус водить.

Та ще побачим, хто здолає,

Кому тікать. Коли б зоря!..

Сказав і очі зачиняє

Ізрадник білого царя.

Дав госпідь світ, настав день білий;

Блиснула на траві роса.

Ревуть гармати; дим пресивий

Геть-геть пішов під небеса.

Повки ряди свої зімкнули,

Стрільці шатирять по терну;

Черкають ядра, свищуть кулі;

З штиків збудовано стіну.

Ізвикши змалку побивати,

Знай, лізуть шведи на гармати;

Мов вихор конниця летить, -

Піхота швендяє за нею.

Все поле як огнем горить,

Не чуть нічого за різнею,

Скрізь гвалт, зик, галас, скрізь гримить,

Аж ось - куди нам лучче стало!

То там, то там втікає враг:

У суточки дав Розен 30 драла,

Іздавсь сердега Шліппенбах; 31

Синьокаптанників здавили,

Багацько склизло їх значків.

Сам бог дав москалеві сили,

І їх царя і праве діло

Святий з небес благословив.

Меж військом моцно щось гукає -

Почули реч царя Петра:

«За діло з богом!» - Із шатра

Він сам з боярством виходжає,

Мов матка з роєм вилітає.

Цареві підвели коня,

Він сів; кінь огирем гарцює,

Стриба, навзаводи басує,

Кача в середину огня.

Уже обіди; сонце гріє;

Ущухла трохи гуркотня.

Не де козак зачервоніє!..

Нема ні диму, ні огня.

Агу! Все поле заревіло…

Скрізь обізвалося «ура!»,

Повки побачили Петра.

За ним бояри копотіли,

Чоло Москви один в один:

І Шереметєв 32 благородний,

І Брюс, 33 і Боур, 34 і Рєпнін. 35

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ген перед шведами своїми

Карл із носилок виглядав;

Він лупав, мов сова, очима

І щось пильненько сумовав.

Не залюбив небіжчик кулі,

Його що вранці підоцькнули!

Рукою мовчки він кивнув

І на Петра повки пужнув.

Зійшлося військо знов на полі;

Тріщать, бряжчать шаблюки голі,

Грім із гармат заклекотів,

З гвинтівок кулі засви[с]тіли;

Заржали коні, захропіли.

Уруч схопилися повки,

Москаль, і швед, і козаки;

Як дрова, народ так кришили;

Шпигали під боки штики,

Меж людом ядра заскакали,

Від крові люд[сь]кої шкварчали,

Кругом ревіло та гуло.

Прямеє пекло там було!