Полтава - Євген Павлович Гребінка

Тогді Украйна мурмотала,

Мов літом бджіл на сонці рій.

Вона до себе Карла ждала, 6

Щоб волю дав скоріше їй.

Кругом гетьмана обзивався

Негарний гвалт: пора! пора!

А все, здавалось, оставався

Мазепа вірним до Петра.

Буцім не чуючи нічого,

Гетьман ні на що не дививсь,

Цуравсь умисне од усього,

З бенкетами тощо водивсь.

«Що ж гетьман! - парубки гукали.

Чого він жде, старий Йовтух?

Годи та праця зопсовали

У його отаманський дух.

Чого жіночою рукою

Іще він носить булаву?

Тепер ушкварить би війною

На ту ненависну Москву!

Коли б старий наш Дорошенко 7

І Самойло́вич молодий 8

Або Палій 9 і Гордієнко 10

Із козаками стали в стрій,

Тогді в снігу, в лихій годині, 11

В Москві не дохли б козаки…»

І скрізь по селам України

Рушали сотні і повки.

Хто зійде в річку, як покриє

Ізверху крига річку ту?

Хто з вас, підлизи, темноту,

Лукавого хто врозуміє

Єхидковату простоту?

Чим серце у кого поганше,

Тим з виду він буває краще.

Плохенький, буцім ягненя,

Мазепа з дідусем товкує

О старосвітських гарних днях;

Із безталанним сам жалкує;

З бурлаками собі міркує

Про волю, се то те плете;

Дівчатам меле про кохання

Із молодим про залицяння,

З дурним розумну річ веде.

Давно у пазусі під боком

Мазепа гадину зогрів, 12

Та Кочубей орлячим оком

Ту злість гадючу прослідив.

«Я сором свій і сором жінки

Не [заховаю] меж людей, -

Скрегоча, каже Кочубей, -

Я не займу твої будинки,

Тюрму Марусеньки моєй;

Ти не спечешся на пожарі,

Втечеш і шабельной [ти] кари,

Тобі се трохи; ні, в Москві,

Як в’юн в’ючись в кліщах московських, 13

В гарячій пливучи крові,

Іскорчившись од мук бісовських,

Ти проклянеш той день і час,

Коли дочку хрестив у нас,

І беседу, де повну чашу

Тобі я з честі наливав,

І ніч, як голуб’ятко наше

Старий шульпіка заклював!»

Колись то врем’ячко бувало,

Вони братецьки мов жили;

Укупі їли хліб чимало

Або й вареную пили.

Колись і на полі скакали

Їх коні поруч на невір;

Дня не було, щоб не вітали

Вони один другого двір.

Балакаючи з Кочубеєм,

Тогді гетьман не постерігсь;

Бач, закидав на те, на сеє,

Та в дурні нівідсіль постригсь.

Тепер одно суддя кохає,

Бажа умисне одного:

Дочку од лиха одволає

І ворога свого здолає

Або іздохне од його.

Він, злість у серці затаївши,

Прикинувсь, буцім забував

Свою біду; і дочку гірше

Перед народом кепковав.

Але промеж рідні шукав

Собі товаришів вірніших.

І жінці нишком розказав,

Що на гетьмана він доносить.

(Мабуть, самий нечистий просить

Жінок до діла вербовать.)

Ні їсти не дає, ні спать,

Все шепче жінка Кочубею,

Домовиком за ним літа,

Щоб листи слав він до Петра,

Гарчить з докукою своєю:

«Мабуть, не зробиш? Забожись!» -

«Ну, добре, тільки відступись!»

І він кленеться перед нею.

Помірковали, погадали,

Зробили все, як добре знали,

Скомпоновали лист Петру, 14

Лист на гетьмана препоганий,

І Іскра, Кочубей і пані,

Що знали, все мостили тут.

Та хто ж яснішому цареві,

Московському государеві,

Папір сей вірно донесе?

Вродилось на біду усе:

Був найкращий меж козаками

Один ще молодий козак;

І сей з другими парубками

Гарбуз ізхрумав неборак.

Марусеньку кохав він дуже,

Про його все було байдуже,

Але про милую гадав

І в думках ніченьки не спав.

Блукав щодня або край річки,

Або ховався у порічки,

Щоб подивиться, як вона

З господи куди-небудь йшла.

Коли ж меж людом про Марусю

Негарний поговір літав,

Не переміг свою він душу,

Про єї мовчки жалковав,

А все кохать не перестав.

Ім’я пресучого гетьмана,

Мов жид якесь ім’я Гамана, 15

Кусавши чорний ус, ворчав.

Хто місяцем та по зорі

Закато скаче на коні?

Чий кінь, мов крим[сь]кий хірт піджарий,

Степом так швидко, прудко парить?

Козак в Московщину летить;

Козак не їсть, не п’є, не спить

Ні в чистім полі, ні в дуброві,

Ні на дубу, ні на поромі.

Як скло, шаблюка так блищить,

Капшук у пазусі бряжчить;

Не спотикавшись, кінь порскливий

Біжить, пуска по вітру гриву.

Забавка шабля молодцю,

Дукатів треба ж, бач, гонцю;

Коня собі в підмогу має,

Та шапці грошей не складає.

Радніший він за єї дать

Коня, дукати і булат;

Її б оддав хіба б, як куля

Його з коня навзнич зіпхнула.

Чого ж за шапку він крепить?

Бо в шапці тій папір лежить,

Папір на лютого гетьмана

Царю од Кочубея-пана.

Гетьман хуртовини не чує,

По-своєму усе мудрує.

Якийсь то старець, то чернець

Щовечір лізуть у дворець

І там всю ніч, мов розбишаки

Або у вівчаря собаки,

До світа білого гарчать.

Недобре щось вони товкують,

Землею рідною торгують,

Торгують богом і царем

З невірним шведським королем.

Поганці, наймити гетьмана,

Від річки Ворскли до Лимана

Пускають меж народ ману;

Заворушились запорожці,