Полтава - Євген Павлович Гребінка

Гудуть станиці на Дону. 16

В Очакові, 17 землі турецькій,

Зібралась щось не по-братецьки

Песиголовців череда;

В Москві король воює шведський,

Гогоче кримськая орда.

Як же, псяюха, він злякався,

Коли над ним ушкварив грім;

Коли йому з Москви прислався

Папір з доносом тим самим,

Що на його відсіль послали.

Боярство із Москви писало

Ласкавий до його привіт,

Таким-сяким його вітало

(Бо вовка за ягнятко мало) -

Такий і був, і буде світ!

Сам цар Петро, вельможний, білий,

Муштруючи великі сили

Насупротив німецьких військ,

В смуті не розібрав доноса

І нахвалявсь утерти носа

І вибить з невгомонних віск.

Облившись теплими сльозами

(Хоч, мабуть, тер попід очами),

Мазепа лист царю писав

І так йому слебезовав:

«То бачить світ і госпідь знає,

Що я гетьманом двадцять літ;

Цареве все, що я не маю!

І я - тепер нікчемний дід -

Коверзовав би ще про зраду?

Глянь, що не вимудрує зло!

Нащо мені бентежить славу?

Хіба ж не я то Станіславу 18

Відказ одрізав наголо?

Хіба ж не я поклонів хана

І цареградського султана

І чуть, і бачить не хотів?

Не жалуючи праці й крові

Із одної к царю любові,

Щораз попереду повків

Кришив паскудних ворогів.

Хіба ж не я?.. Та що й казати!

Тепер же, йон, його я мати,

На мене навели туман!

Чого я не чував ізроду!

Мабуть, із пальця смокчуть воду

І Кочубей, і Іскра-пан: 19

Я з ними жив, як із братами!..»

І з прикидливими сльозами

Бажає смерті їх гетьман!

Чого ти хочеш, песький сину?

Чого єси ти забажав?

Ти кочубейськую дитину

Хіба давно як обнімав?

Маруся! Бідная Маруся!

Ох, страшно, вимовить боюся,

Коли б пізнала те, кого

Вона до серця прихиляє!

Про те вся Україна знає,

Одна не знаєш ти того.

Мазепа дуже щось смутний;

Стоїть Маруся біля його.

Він не балакає нічого,

Звичайно кажуть: сам не свій.

Хоч що вона його й питає,

Він буцімто недочуває.

Мовчанка їй надопекла,

Їй дуже, дуже жалко стало,

Небога щиро заридала

І так казати почала:

Маруся

Чогось ти не з добра сумуєш,

Од мене утікаєш ти;

Мабуть, погане щось мудруєш,

Мабуть… не любиш сироти!

Ох, серденько недобре чує,

І день, і ніченьку болить;

Не знаю, що воно віщує,

А щось мене не веселить.

Дарма, що в ту… ти знаєш… нічку,

Як, погасивши в хаті свічку,

Божився вік мене любить;

Тогді… як стала я твоєю,

Як розріднилася з ріднею,

Ти мусив без мене не жить;

Тепер зовсім не теє діло…

Мабуть, тобі я надоїла;

Ти день-денички в стороні,

Зізнався з Дульською 20 якоюсь.

Ну, од чого ж, скажи мені,

Ніколи ти передо мною

Про Дульську слова не сказав?

Мазепа

Воно! Я й перше угадав!

Оце ти, серденько, ревнива.

З якого б, навіжений, дива

Я за дівчатами гасав?

Хіба ж оцій сідій чуприні

Дотепно кланяться дівчині?

Не знаєш добре ти мене!

Минеться од дівчат охота,

Як в голові сидить робота

Та всяка думка шию гне…

А ти із діла злидні робиш.

Маруся

Ти околесицю городиш!

Не хочу, вспражки розкажи.

Мазепа

Ну, слухай, серце, годі, годі!

Да що почуєш, то мовчи:

Давно ми заварили діло,

Тепер воно кипить у нас;

Година гарная наспіла,

Прокалатає швидко час.

Давно без батьківської слави

Ми, як воли, в ярмі жили,

У подданстві або Варшави,

Або великої Москви.

Возиться годі з москалями,

Украйні царством буть пора: 21

І я моїми козаками

Шпурну на моцного Петра!

Москаль жахнеться перед нами,

І, може… буду я царем…

З собою заодно я маю

І Карла з польським королем,

Княгиня Дульськая отая,

Та старець той, та єзуїт

Од їх до мене листи носять.

Ну, є за що мене журить?

Отак жінки щодня голосять,

А розпитай - сама не зна,

Чого сталиться навісна!

Маруся

Ти будеш цар на Україні!

Як гарно на сідій чуприні

Засяє золотий вінець!..

Мазепа

Та почекай, ще не конець,

Бог вісь про те, що далі буде.

Маруся

Тебе всі поважають люде,

На смерть за тебе кожний рад,

Ти кращий будеш цар од миру,

Тебе жде царство…

Мазепа

А як кат?

Маруся

Піду з тобою під сокиру…

Мазепа

Марусе, рибонько моя,

Марусе, ти мене кохаєш?

Маруся

Хто, я?

Мазепа

Еге.

Маруся

Хіба не знаєш!

Мазепа

Дорожчий хто тобі, чи я,

Чи батько?

Маруся

Годі, серце миле!

Мазепа

Що, якби люди присудили,

Щоб кого-небудь з нас убили,

А ти б обом була суддя;

Кого б пустила ти на муку?

За ким би вспражки потягла,

За батьком чи за мною руку?

Маруся

Геть угамуйся, глянь на себе,

Який страшний ти і блідний!

І в пекло я піду за тебе.

Мазепа

Не забувай, що кажеш ти!