Полтава - Євген Павлович Гребінка

 

Гребінка Є. П.

 

 

ПОЛТАВА

 

 

Оцінка історичних подій та особистості Івана Мазепи в поемі не є об’єктивною. На думку багатьох сучасних українських дослідників, постать українського гетьмана Івана Мазепи у поемі зображено надто тенденційно.

 

ПОЭМА А. С. ПУШКИНА

 

Вольный перевод на малороссийский язык

 

 

 

Посвящается

Александру Сергеевичу Пушкину

 

 

 

ПЕСНЬ ПЕРВАЯ

 

 

Багатий дуже Кочубей: 1

Його ланам кінця немає,

Його отара скрізь гуляє

В зеленім лузі без людей;

А луг аж стогне під волами,

Під кіньми гарними й вівцями.

Багацько у його добра,

Атласу, хутра і срібла,

На видноті і під замками.

Та пишний Кочубей не тим,

Не довгогривими конями,

Не батьківськими хуторами,

Не злотом, бачите, яким

Його щогод дарує Крим -

Дочкою гарною своєю 2

Ти забагатів, Кочубею!

 

Та й правди нічого ховать,

Нігде нема Марусі рівні,

Вона мов квітка та дубрівна,

Що тілько стала розцвітать;

Тополя буцім на могилі,

Гінкий та гнучий стан премилий;

Як шум, біліє вся вона;

Кругом дівоцького чола,

Мов хмари, коси бовваніють,

Як маківочка - рот красіє,

Очиці - як зірки блищать.

Вродливая! Ні втять ні взять.

 

Та не одною ліпотою

Маруся звісна стала всім;

А більше розумом своїм,

Вітливим серцем і цнотою.

Зате моторних женихів

Свати товчуться у порога,

Та щось вінця, мов кайданів,

Лякається моя небога;

Всім молодим - гарбуз як тут,

Аж ось свати гетьмана йдуть. 3

 

Старий він, спітканий війною,

Годами, працею, смутою;

Що ж? Дух Мазепи закипів,

І - знову гетьман полюбив!

Хоч він до пелеха сідого

Із парубіки молодого

Не перескочив - пережив.

Не сарна під байрак втікає,

Орла почувши на спині;

По сіням панна походжає

І жде, що скажуть: так чи ні.

 

Ось вийшла мати і з сльозами,

Приголубливими словами,

За руку взявши, каже їй:

«Бридкий, мерзенний, глянь, поганець!

Чи можна? Ні, паскудний ланець!

Гріха ти не збудуєш, злий!

Тобі б, як то ведеться віком,

Хрещенициним батьком буть…

Його чорти у пеклі ждуть;

Він хоче буть їй чоловіком!..»

Маруся задрижала, з рук

Спустилась хустка шовковая,

Поблідши, ніби неживая,

Упала дівка на рундук.

 

Хоч одійшла вона, да знова

Зімкнула очі; ні півслова

Не каже; батько, мати тут

Біля її усе возились;

Хрестились, плакали, молились.

Вони того, сердешні, ждуть,

Щоб їй на серці легше стало,

Щоб дитятко хоч закуняло.

Не тут було; два цілих дня

Все мовчки хлипала вона,

Нічого ні пила, ні їла,

Опріч людей собі ходила;

Тинялась утінка, як гич

Од вітру гнеться при дорозі;

Було смутнесенько небозі,

Все рюмала, на третю ніч

Лиха годинонька настала:

Її світлиця спустковала.

 

Ніхто не знав, коли вона

Під нічку сплиснула з двора;

І тільки мов козацький гомін

Ту ніч в саду рибалка чув,

Та вранці слід на лузі був,

Що по росі скакали коні.

Не тілько парубоцький чорний,

Закручований ус моторний

Чарує молодих дівчат;

А деколи й старого взгляд,

Що дивиться, мов сич з-під стріхи,

Давно забувши жарти й сміхи,

Знаходить не дівчину - клад.

 

Не знаю, як робилось теє;

А швидко і до Кочубея

Такая звісточка дойшла,

Що, позабувши бога й сором,

Його дочка в гетьманський хором

Як полюбовниця ввійшла.

Що тут робить? І батько й мати

Соромляються вийти з хати,

Не слухають, що каже люд.

Да як хрещених обмануть?

Тогді усім, бач, стало явно,

Чого збентежила так марно

Вона веселость літ своїх;

Чого тихенько все здихала

Й на залицяння молодих,

Забаскаличившись, мовчала.

Чого в беседі за столом

Вона все слухала гетьмана,

Коли горілка шумовала

І чарка повнилась вином.

Чого все пісні ті співала,

Що він колись компоновав,

Коли його ніхто не знав,

Коли його ще доля спала.

Чого, мов парубок, вона

Любила військо, і коня,

І гук, і галас барабана,

Як тільки в чистий степ з двора

Блисне бунчук і булава

Ясновельможного гетьмана.

 

Нівроку, має Кочубей

Худібчину; мов і в людей,

В його приятелів багато;

Йому нічого, сидя в хаті,

В Пілтаві смуток заплодить,

Він здужа гетьману-злодію,

Сріблохвильовастому змію,

У серце ніж загородить,

Він здужа, здужа… да не теє

Лежить на думці Кочубея!..

 

За білого царя Петра… 4

(Колись давно робилось дуже)

Він був розумний, гарний, дужий,

Шмигляв - в шатро і з-під шатра -

За тридев’ять земель в чужбині:

Дививсь на дивовижі там

І те заводив в Московщині,

Що льготою було людям.

Попавсь небіжчик в анацію,

Як швед крутив, бач, веремію,

В Москву слав військо звідусіль.

Поки не вивчивсь воювати

Петро, та й дав поганцям знати!

Оддяковав за хліб, за сіль.

Вершляг хоч шклянку розбиває,

Та штуку з криці вигинає.

 

Карл, 5 постягавши німців силу,

Ішов війною на Москву,

Змітавши москалів дружини,

Як вихор пил жене з долини

І на облозі