Полтава - Євген Павлович Гребінка

За гору, ген по той бік річки;

Ущухнув гомін, дав бог нічку,

Надворі тихо все було.

Зірки в горах мигають, сяють,

Вода як чисте скло стоїть,

Із хмари місяць випливає:

Усе мов золото блищить.

Білоцерківка, сад гетьманський,

Будинок старосвітський, панський,

І річка повная води.

Ніщо нігде не зашастує,

Осика листом не жартує,

В будинці ж є зате смути:

Там шепчуть тихими речами,

Там у світлиці, за замками,

В залізах Кочубей сидить

І в небо сумно він глядить.

Уранці смерть, не мав він страху,

Бо смерть для праведних покій.

Та мовчки як іти на плаху,

Мов у різницях віл на бій,

Іти на смерть за праве діло,

За те, що має ворог власть;

Вести приятеля в напасть,

Нести на муку честь і тіло!

Як він скалитиметься сміло,

Махне, і жаба цицьки дасть!..

І здумав Кочубей Пілтаву,

Сім’ю веселу, й козаків,

І пісні дочки, й першу славу,

Бесіду зимніх вечорів,

І те село, де він родився,

Будинок батьківський, старий,

Де він добро любить зучився,

Де після праці мав покій.

Тепера треба все оставить!

За що? Про що?

А клямка стук;

Забрязкотіло щось замками.

«Оце, мабуть, ізнов для мук

Іде Мазепа з наймитами».

Раз лусь замок: холодний піт,

У другий раз: сипнуло жаром.

«Ні, може, то з христовим даром

Іде до мене чесний піп».

Ось двері скрип; сусіль до його,

Місь панотця з хрестом святого,

Худенький, у очу дрібний,

Полигач бісів, Орлик 22 злий.

Назустріч Кочубей мовляє:

«Мене ти знову мучить маєш!»

Орлик

Не все казав, ти ще кажи.

Кочубей

Ізгинь, маро, геть, пріч біжи,

Покинь мене.

Орлик

Однеє діло

Нам зараз треба показать.

Кочубей

Що показать? І так насилу

Я сам на себе набрехать

Зумів, що ви мені казали,

Чого ж ви знову забажали?

Орлик

Ми знаємо, із давніх літ

У тебе є клади зариті;

Тепер ти оставляєш світ,

Скажи ж, твої де гроші скриті?

Кочубей

Так! Мав і не один я клад,

Та ви зуміли одібрать;

Один - як кров мою смоктали,

Навік од мене одтягали;

Той клад був честь; другий була

Дочка, од вас же не втекла;

Зазнаю я ту ніч прокляту,

Як осоромляли ви хату.

А третій клад в душі сидить,

Він мусить з богом говорить…

То вічне безголов’є кату.

Орлик

Покинь невісь-що городить,

Старий, та дурень, глянь на небо,

Отам ти будеш завтра жить,

Кажи, де гроші, те нам треба.

Чого ж замовчав?

Кочубей

Наймит злий!

Роби що хоч, та згинь швидчій.

Дай хоч лягти у домовину,

Навіки очі дай закрить;

Тогді бери мою дитину,

Іди із нею скарб лічить,

Біжіть кривавими руками

Ламать комори із льохами,

Беріть і злото, і срібло.

Дочка вам схованки покаже,

Где, як лежить моє добро,

Вона все зна і вам розкаже.

Орлик

Сховав де гроші, покажи!

Не хочеш? Гроші де, скажи?

Ти швидко заспіваєш, враже!

Кажи, де схоронив ти клад?

Мовчиш? Га? Що? Ану лиш, кат!

І кат прийшов…

Лиха година!

А де ж Мазепа, песький син,

Де він, поганая личина?

Балака про себе один,

На ліжку сидячи Марусі.

Мов гад його кусає душу,

А в голові нечисте все

Невісь-як розумом мутує:

«Хоч так, хоч сяк, а треба се,

Хай ворог до чортів мандрує!

Та як Марусенька знесе,

Коли про смерть отця почує?

А більше нічого вилять,

В мішку не заховаєш шила.

Мені тебе хоч жалко, мила,

Біди не можна одволать.

Уранці завтра в Україні

Всі, від старого до дитини,

Про смерть судді загомонять…

Зробить хто хоче певне діло

Й не затопити душу й тіло,

До себе жінки не мани,

Бо зроду-звіку не чували,

Щоб коли-небудь у ярмі

Хоч би возили, хоч орали

Укупі віл і козеня!»

А місяць блись із-за вікна.

Мазепа гульк: Маруся спала.

«Як тихо, гарно спить вона,

Бо ще про лихо не пізнала;

А завтра!» - І паскудний гад

Від єї очі відвертає,

Встає, з світлиці виповзає

І шамотить у темний сад.

Давно вже сонечко зайшло

За гору, ген по той бік річки;

Ущухнув гомін, дав бог нічку,

Надворі тихо все було.

Мазепа вибився із моці,

В душі ж Мазепи щось страшне,

Зла думка думку злу жене;

Йому здається - зірки ночі,

Мов бога праведного очі,

На його карою глядять,

Й тополі, ростучи уряд,

Тиняючися головами,

Про його дещо шепотять

Недовідомими речами.

І літня ніч йому душна,

Буцім підземная тюрма.

Помалу небо занімалось,

І край його почервонів;

Все ворушилось, все рушалось,

І ліс, і степ заблискотів;

Уже й пташки защебетали,

Година вранішня настала,

Хрещений люд загомонів.

Маруся ранком ще куняла.

Крізь сон вона не розібрала,

А чула - не одна була:

Її за ногу щось будило,

Вона очиці підвела

І знов, зажмурившись, закрила,

Бо світ зовсім їх засновав.

Спросонок дівка потягнулась,

Додолу з неї килим спав.

«Се ти, Мазепо?» - і жахнулась:

Другу їй мову хтось казав.

Розкрила карі оченята,

Здається перед нею мати!

«Хто се такий?»

Мати