Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Якби було інакше, то чи й могла б з’явитися на світ бодай сумнозвісна постанова Кабінету Міністрів за номером 1033 (цей зловісний номер назве сьогодні з пам’яті кожен освітянин, а ще недавно хіба знав він номери урядових документів?), яка силкується – і то вже вкотре! – латати державний бюджет саме за рахунок традиційно найтерплячіших та найзастраханіших, тобто за рахунок освітян? Фактично вона санкціонувала процес масових звільнень педагогів, в тому числі і з вищої школи, відкрила шлях до того, що не вдалося довершити в добу "геніальної" хрущовської ідеї про так звані неперспективні села з їх малокомплектними школами.
І це хтось вірив би, що існуватиме село, коли не існуватиме школа? Не усвідомлює, що немає школи – нема й села? І це щось засвоєно з уроків недавніх ще часів? Такий на практиці сенс заходів щодо зростання наповнюваності класів (хоча б і до 45 /!/ учнів), збільшення педагогічного навантаження.
Часто погукують: виживай, освіто, сама на себе вчися заробляти! А водночас не то зароблені кошти, а й навіть благодійні пожертви на освіту віднедавна обкладаються драконівським податком. Заклинають: "Духовної кризи в нас нема!", а насправді – хіба те, про що мовиться, не є винищуванням, не є вирубуванням самих підвалин національної духовності?
До речі, саме в цій найбільш принциповій точці очолюване мною Всеукраїнське педагогічне Товариство ім. Григорія Ващенка не може не мати посутньої незгоди і з позицією міністерства освіти. Так, це правда, власної каси міністерство не має, і, власне, саме воно постійно перебуває у принизливій ролі прохача, котрий з простягнутою рукою навідує кабмінівські та мінфінівські кабінети: мовляв, дайте на освіту… І все ж йдеться саме про незгоду, оскільки, піднявшись на сходинку елементарної самоповаги, міністерство мусило б взяти на себе роль бодай морального захисника інтересів наших освітян, обстоювача щонайжиттєвіших потреб галузі, діючи за принципом: ліпше будь-що, аніж безчестя, аніж зневага з боку педагогічної громадськості.
Натомість бачимо інше: орган, що мусив би стояти на сторожі інтересів галузі, сам (так виходить) підкидає варіанти, де б ще можна було скубнути освіту, де ще можна увірвати. І вже, власне, по тому, власне, з подачі цього органу, й з’являються вбивчі для освіти документи.
Не може не шокувати, як можуть навіть обговорюватися у найвищому освітянському штабі такі речі, як, наприклад, скорочення кількох десятків тисяч вчительських ставок за рахунок збільшення наповнюваності класів (усього, як прозвучало одного разу на колегії міністерства, це могло б дати економію в 30 тисяч ставок). Або – відміна поділу на групи у вищих навчальних закладах для виконання практичних і лабораторних робіт. Або – зведення учнів кількох різних класів до однієї класної кімнати. Дебати довкола зловісних цих прожектів будь-де можливі, та чи в міносвіті?
Ось стверджують, що ту ж постанову №1033 міністерство освіти не візувало. Але хіба не передував їй наказ по міністерству № 266 від 9.08. 1996 р., за яким з планів загальносвітніх шкіл виключено години на додаткові заняття і консультації, зменшено курси за вибором і факультативи. (До речі, зверніть увагу, що саме виявилося масово скороченим на місцях з вибіркового компоненту, – українознавство). Так саме був і документ про зростання наповнюваності класів, про педагогічне навантаження у вищій школі. І навіть якщо все це – наслідок "викручування рук", то як не сконстатувати: хрускоту суглобів ніхто не чув.
Є, гадаю, шанс і є ще, можливо, якийсь час, аби відповідні структури задумалися над цими речами, а поки що, як можемо не дійти щонайпершого висновку: найосновніше, що нам треба зреформувати в освіті, це – зреформувати саме ставлення держави до освіти. Адже з якого боку не підходь, на сьогодні воно нецивілізоване, неуцьке, часто розбійницьке. Із таким ставленням до освіти повноцінну Українську державу ми не збудуємо й у світове та європейське товариства не увійдемо.
Не зайве, до речі, нагадати, що в 1983 році американські вчені підготували для Конгресу цієї країни доповідь під назвою Нація в небезпеці, необхідність реформи освіти, де забили найбільшу тривогу з приводу відставання освіти. І небезрезультатно: вже через два роки, в 1985-му, витрати на освіту склали 12% національного доходу США, у той час, як складали у 50-х рр. лише 4%.
Звичайно, маса проблем в освіті у Сполучених Штатах Америки існує і сьогодні, і то далеко не все варто нам звідти запозичувати, як далеко не все варто охаювати в нашій системі освіти. Але ось саму формулу висловленої свого часу в тій країні найбільшої тривоги, а саме: "нація в небезпеці" – прикласти до наших сьогоденних українських обставин просто таки вкрай необхідно. Освіта в небезпеці, нація в небезпеці, держава в небезпеці… Маємо ситуацію, коли для зупинення антидуховного безуму державі слід вживати вже екстраординарних заходів.
Не бракує, на жаль, людей, в тому числі й з-поміж освітян, котрі, переживаючи трагізм нинішньої ситуації, повертають голови назад, навіть тужать за часами, коли повсюдно аж лящало: радянська система освіти – найдемократичніша, найгуманніша, найкраща в світі… Одначе що це – тужити за часами дикого автократизму? За часами, коли цвіт українського вчительства, як і всього народу, був розстріляний та засланий на Колиму й на Соловки? За часами, коли вчитель і загалом культурно-освітній працівник яко гвинтик тоталітарної системи мусив обслуговувати її, бігаючи (агітатор і пропагандист!) з газеткою у руках, що містила чергову партійну постанову, чи то на колгоспний тік, чи в заводський цех? За часами, коли, як писав Олександр Довженко, "ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія – це паспорт на загибель"?
Довірмося великому авторитетові О. Довженка та прислухаймося, що записав він у своїй найсокровеннішій книзі – в щоденнику – про оту, мовляв, "найкращу радянську систему освіти". І записав він це у грізні воєнні роки, а саме 28 червня 1942 р.
"Перше, що треба зразу ж після війни категорично змінити, це всю систему шкільного і дошкільного виховання. Треба переглянути і перетрусити її зверху донизу.
Треба категорично перебудувати становище і роль учителя у суспільстві і в школі. У нас учитель у загоні. Жалюгідне становище учителя матеріальне і морально-правове, і хибна система виховання – ось причина перша і найголовніша всіх труднощів, що їх несемо ми зараз. Ось причина наших перебільшених утрат, хаосу, слабкодухості та іншого, словом, всякого того, що робить нашу перемогу багато-багато дорожчою, аніж це могло бути.
Прибитий, неінтелігентний учитель – це величезне зло нашого народу. Безправний, нешанований, брудний, малоосвічений учитель і такий же малорозумний Наркомос з усім його авгієвим апаратом не може забезпечити державі гарну молодь, якими б високими і досконалими не були тези прагнень компартіі.
Народний учитель, учитель народу – серце і сумління села, зразок і предмет наслідування для дитини, достойний, чистий, авторитетний, ушанований батьками, – нема, нема у нас такого народного учителя. Ми зробили з нього безправного попихача будь-якого голови колгоспу, будь-якого дядька. І потонула молодь у неуцтві, у безхарактерності, слабкодухості, безвідповідальності і нехлюйстві.
Скучно, і трудно, і сумно від нашої невихованості".
Скучно, і трудно, і сумно… Ще раз кажу: оцінюючи спадок радянської доби у педагогіці й освіті, довірмося О. Довженку. Він бо саме у вчителеві, отому безвольному гвинтикові радянської системи, вбачав "головного де-факто винуватця наших невдач" на початку війни і був переконаний, що не помиляється в цьому висновкові , навіть мав намір написати про потребу реформування освіти Сталіну.
Авторитет О. Довженка хай зайвий раз потвердить: шляхів виходу освіти та культури з найглибшої нинішньої кризи позаду, у минулому не існує, і, не очорнюючи поспіль все, чим ми жили раніше, спрямовувати свої погляди нам треба уперед.
4. Першоумова національного одужання
Відгукуючись на мої попередні бесіди, Ф. Грозов з Миколаїва висловлює щире побажання : "Дай, Боже, щоб нарешті вас почули". Цю ж думку варіює і багато інших моїх дописувачів, що дружно відгукнулися з усіх теренів держави. Як сумно констатує В. Молостов з м. Вінниці, "ніби є в нас держава, але мало хто любить її і поважає. Є в нас герб, якого багато хто не сприймає. Є прапор, якого немало хто не помічає. Є гімн, слова якого майже ніхто не знає. Є мова, яку багато хто вважає просто непотрібною. Мені просто страшно стає, коли на книжковому прилавку бачу лише одну – дві книжки нашою мовою, хоч за Союзу українських видань було значно більше. Мені страшно включати місцеве недержавне радіо, бо говорить воно по-російському. Я не хочу дивитися місцеві телевізійні канали, бо на 75–80% вони також російські. Хто, пане професоре, веде цю антиукраїнську атаку? Хто так безборонно знищує усе, що нагадує про Україну як державу? З кого питати, що росіяни, які насаджують нам двомовність, більше почувають себе вдома в Україні, аніж ми, українці? Ви ведете свої передачі, але чи вас почують?".
Заглиблююся у зміст подібних листів, проймаюся найбільшими болями за сьогодення України, які їх сповнюють, і промовляю: "Дай, Боже, щоб нас почули" – почули українців у державі.
Чи не парадокс – подібне побажання? О ні – гірка реальність. І що втішливого відповім я своїм кореспондентам? Хіба що звернуся до них так: і мене, і вас неодмінно почують, друзі, одначе за умови – тоді, коли в нас буде український Президент, тоді, коли в нас буде український Уряд, тоді, коли в нас буде український Парламент, та ще тоді, коли всі ці гілки влади за першоджерело, і першостимул, і найвищу мету матимуть одне: Україну.
О, яка то є ще велика дистанція межи тим, про що мріється, і тим, що є насправді! Окрім того, що названі гілки влади важко назвати українськими, вони ще й діють за принципом лебедя, рака та щуки. І як же розривається внаслідок цього, як знемагає від фізичного та духовного болю держава! Мусив би кермувати діями можновладців один щонайвеличніший, щонайсвятіший інтерес – Україна.
