Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Це ж бо ми, нагадую, обираємо, ми голосуємо, як і самі, кожен індивідуально, робимо для себе вибір – чи тихо плакатися у камзельку, спостерігаючи нинішню руїну, та корупцію, та безсоромний грабіж, та розгул антиукраїнства, чи все ж таки не мовчати там, де мовчати не годиться, іти проти обивательської, пристосувальницької течії. "Не запобігати треба і не канючити щось у наших бездуховних, черствих чиновників, – пише Н. Зіневич з Києва, – а виставляти тверді вимоги і крок за кроком домагатися хоч часом і невеликих перемог. Ніхто бо нам, українцям, не дасть навіть на своїй землі ніяких переваг, скільки ми не говорили б".
Все правильно, п. Зіневич: нам треба якомога скорше ставати масово свідомою та вимогливою щодо того, що має нам належати, українською нацією – у цьому наш рятунок. Інакше – "та сміються ж з України стороннії люде", і ми можемо почути те, наприклад, що доводиться вислуховувати від одного її російського знайомого сумчанці Л. Овчаренко (про це її лист): "Ну и дебильное племя! Получили такую возможность и упираются, как ослы!" Чи не мусять нас присоромлювати подібні висловлювання!
Констатуючи це, я особливо апелював би наразі до освітян. Як слушно зауважує Л. Шевело зі Львова (вона авторка шести поетичних книжок), "більшість вчителів стурбована матеріальними статками, вчасним одержанням заробітньої платні, але вважає, що школа не повинна втручатися в суспільне життя, тому вони і стоять осторонь від суспільних і національних процесів, не дуже охоче вступають у контакти навіть з письменниками. Вчителі ж, за бажання, мають великий вплив на громадськість і надто на батьків своїх вихованців".
Ваша правда, пані Лідіє, і я тільки зауважив би, що способів зреалізування громадянської активності того ж освітянина є безліч. Це і прилучення до діяльності очолюваного мною Всеукраїнського педагогічного Товариства ім. Гр.Ващенка, яке і створене з метою розвитку, утвердження та захисту засад національної освіти в Україні. (Лише трьох ентузіастів достатньо для того, щоб організувати первинний осередок товариства, який слід зареєструвати в обласній організації). Це і Конгрес Української Інтелігенції, ідею з’яви якого спровокувала моя доповідь на Президії Спілки письменників України 19 вересня 1995 р. і який має свої структури в усіх областях України. Це і "Просвіта", що відзначила вже своє 130-річчя і яка в справу національного самоусвідомлення українців вписала безліч золотих сторінок.
Втім, з приводу "Просвіти" у мене також напрошується "іншокраїнний" відступ. Організації на взір її з’являються не у всіх народів, а лише тих, які потрапили в історичну біду. Тривалий час перебували в історичній біді, наприклад, вже згадані хорвати – під чужоземним ярмом упродовж століть, під повсякчасною загрозою винародовлення, національного занику. Та ось у ХІХ ст. народжується просвітницька національно-культурна організація "Матіца хрватска". І що ж? – здебільшого саме вона розбудила хорватів, освітила їх світлом національних знань, сформувала їх у сповнену відчуття власної гідності потужну на сьогодні націю, що її я близько пізнав у часі, коли вже багато років тому читав студентам-хорватам курс української культури в Загребському університеті.
Здавалося б, на сьогодні, коли хорвати вибороли свою державність, не повіривши, до речі, сербам, буцімто вони з ними один народ, який "розрізано по-живому" (дарма, що різниця в мові сербів та хорватів значно менша, аніж у говірці, скажімо, галичан і наддніпрянців), "Матіца хрватска" вже сповнила свою історичну, національну місію, могла б вже й сходити зі кону. Одначе не тільки хорватські інтелектуали, але й державці знають: вона потрібна для національного просвічування нових поколінь хорватів, і тому увага держави до цієї організації величезна. "Матіца хрватска", можна сказати, один із синонімів самої Хорватії, вона має урядову й загальнонародну підтримку та любов.
Власне, з подібною націєвиховавчою метою було створено у Львові в 1868 році й "Просвіту", численні організації якої у часі революції 1905–1907 рр., а потім – з 1917 року поширилися і на Східну Україну (всього їх було у 1921 році до п’яти тисяч). Привертає увагу, що організаторами й керівниками східноукраїнських "Просвіт" були найвидатніші діячі української культури. Так, у Києві головою "Просвіти" у 1906–1909 рр. був Б. Грінченко. Пліч-о-пліч з ним – як голова артистичної комісії – працювала Леся Українка. У Чернігові керував "Просвітою" М. Коцюбинський, у Катеринославі – Д. Яворницький, в Одесі – М. Комаров, у Миколаєві – М. Аркас, у Полтаві спрямовував її діяльність Панас Мирний. І т. д. Кожен з них міг би підписатися під словами Б. Грінченка: "Просвіта мас задля (…) безправних народів є питанням перворядної ваги, а в деякі історичні моменти питанням, що може переважувати всі інші, забирати всі сили, які зостаються після задоволення неминучих вимагань нашого фізичного існування". Власне, це та ж думка, яку М. Драгоманов формулював так: "З якого боку не приступай до наших національних і громадських справ, а все виходить, що нема в нас справи важнішої, як просвіта народна".
З погляду всіх цих діячів, найвідповідальнішою місією просвіти було готувати народ до національної і державної волі. Тож невипадково і царський, і комуно-радянський режими боялися "Просвіти", як чуми. Її було заборонено царатом у 1909 році, а в Галичині російською окупаційною армією – у 1914 році. На підрадянських просторах, де "Просвіта" діяли також на Кубані, Зеленому Клині і в багатьох інших точках, більшовизм зліквідував її на початку 1922 року. З нещадного винищення "Просвіт", до яких іноді записувалися цілими селами, почалося "визволення" Галичини совєтською армією у 1939 році.. Ліквідація "Просвіт", які подекуди ожили в роки другої світової війни, супроводила витіснення з України коричневого окупанта у 1943–1944 рр. Колонізатори нищили "Просвіту", а разом з нею і справу Б. Грінченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського… І лише за межами України, де організації "Просвіти" з’явилися на всіх континентах, на яких тільки жили українці, їх неможливо було винищити.
І так тривало аж до передодня скону СРСР, коли в 1989 році , в тому числі й за моєю участю,"Просвіта" – спершу як Товариство української мови ім. Т. Шевченка – знову відродилася.
Зовсім зрозуміло, чому у "Просвіти" такий тернистий шлях та чому в імпер-шовіністів така зненависть до неї: "Просвіта" і була, й лишається одним зі способів нагромадження своїх сил українством, нарощування його національно-державницьких потенцій, сказав би я, засобом і національної оборони, й національного наступу. Тому лютою ворожістю до неї всілякі недруги українства пройняті й сьогодні. Не чуємо хіба, який рейвах знімають депутати – "няньки й дядьки атєчества чужого", як тільки мова заходить у парламенті бодай про наймізерніший бюджетний рядок під розроблені "Просвітою" державницькі програми, найважливішою з-поміж яких є програма "Українська мова"? Не чуємо про фізичні розправи над активістами "Просвіти", про зневажливе, в ліпшім разі – поблажливе ставлення до неї керівників влади у тих точках України, де зросійщення насаджується найуспішніше?
Тобто організація, найвищою метою якої є міцна, потужна Українська держава, нинішньою державою далеко не обласкана, і в цьому й полягає принципова відмінність становища "Просвіти" в сучасній Україні від становища тієї ж "Матіци хрватскої" у Хорватії. І то лишається тільки сподіватися, що через якийсь час у нас таки буде влада, яка змінить нинішню неафішовану опозиційність до "Просвіти" на повну підтримку її прагнень, на державницьке спирання на її можливості. Простори ж для докладання зусиль цією організацією достоту безмежні, оскільки стан просвіченості нашого народу далекий ще від бажаного. Зважмо: шарпають його в різні боки різні політичні сили, вбивають у голови, що у всьому його бідуванні винна незалежність, і національної заблуклості межи нашим людом ще повно, і відірваність від рідної мови лишається масовою. І все це треба людям пояснювати, повсюдно потрібне просвітницьке слово, і цілковито не мають рації ті патріоти, від яких нерідко чуєш (та і в своїх листах до мене дехто про це пише): мовляв, куди дивиться "Просвіта", чим займається? Не сперечаюсь: діяльність "Просвіти", до Центрального Правління якої я входжу з часу її відродження, може і повинна бути і резонанснішою, і результативнішою. Та прикро, одначе, помиляється той, хто вважає, що от, мовляв, "Просвіта", поза ним самим, мусить навести порядок у тих чи інших справах національно-культурного будівництва. Ні, не так це мусить бути, друзі, адже "Просвіта" – це і є ми з вами, це є позиція буквально кожного, кому болять національні болі. Тому, прагнучи бути конкретною, діяльною "Просвітою" насамперед самому, треба долучатися до її роботи, йти з ініціативою до місцевої організації, підштовхувати її керівництво, якщо воно мало діяльне.
Або й така порівняно недавня форма зорганізування громадської активності, як Рада з питань впровадження і захисту Конституції України, що її з ініціативи відомого академіка П. Кононенка створили Міжнародна асоціація "Україна і світове українство", Всеукраїнське педагогічне Товариство ім. Гр. Ващенка, Спілка викладачів вищої школи і науковців України та Українська Спілка освітян. Не є ця Рада ні прокабмінівською, ні пропрезидентською, оскільки найвищі керівники приходять і відходять, одначе хай у чомусь і недосконала Коституція, що узаконює, утверджує незалежність України як держави, це – документ, який нас захищатиме лише у тому разі, коли ми захищатимемо його. І як тут не згадати незліченні факти ігнорування Конституції, її перекручувань, дискредитувань, ба навіть відкритої або прихованої війни з нею.
Зрештою, діє у нас сьогодні в Україні і ряд українськи зорієнтованих партій та блоків, одначе суть, звичайно, не у фізичному прилученні до котроїсь з них – суть саме в активній громадянській, національній позиції кожного, хто солідаризується з тим, про що я веду свої бесіди.
Ось, скажімо, переді мною – ряд листів, у яких йдеться про невиплату вчителям заробітньої платні. Й одразу ж у мене запитання: а чи цікавилися на місцях їх автори тим, чим досить пильно і досить мужньо зацікавився тижневик Освіта, до речі, друкований орган Всеукраїнського педагогічного Товариства ім.
