Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
У тому числі, зрозуміло, і на вчасну виплату нелегко заробленого. Нині невиплати найбільшою мірою стосуються тих працівників культурно-освітньої сфери, які перебувають на місцевому бюджеті. То ж нехай, шановні, будуть на нашому озброєнні і ось ці контраргументи незабутнього Олеся Гончара.
3. Адаптація чи руйнація?
Докладніше про "акомпанемент".
Пише вчителька N. з м. Хмельницька: "Як далі жити, як розуміти ситуацію, в якій ми опинилися, де взяти сили голодному, беззахисному вчителеві? У нас є власні діти, які дивляться на щоденне наше життя і вже ні в що не вірять".
Ну, правда, друзі, – не всі вчителі у нас голодні, непомірних узагальнень не робитиму, але як водночас не сконстантувати: це – типовий лист, хіба що варійований в інших кореспонденціях. Тобто – не якесь це нарочите нагнітання, а щонайнатуральніша реальність. Надто ж вражає у цьому листі фраза про те, що йому, вчителеві, вже не вірять власні діти. А йому ж треба домагатися, аби повірили і всі ті, кого він вчить, а йому ж ще і те треба, щоб і самого себе уберегти від зневіри. Тільки – з яких же це сил, з яких внутрішніх ресурсів, якщо вони вже вичерпані в багатьох чи вже вичерпуються?
В іншому листі скорочена вчителька, яка підписалася Наталка Т. з Вінницької області, ставить запитання: "Чи є в світі хоч одна при здоровому глузді нація, яка економила б на власному мізку? Звільнений чорний африканський континент починав з того, що посилав до нас своїх дітей навчатися. Незалежна ж Україна починає з "чорних" педрад. То чи при здоровому глузді вона?".
Як пише Наталка Т., такі чорні педради (назва за аналогією з відомим романом П. Куліша) прокотилися подекуди по цілій Україні, і означають вони ніщо інше, як закриття шкіл у сільській місцевості. Це, іронізує дописувачка, – активні методи фінансової економії, до яких вдається влада. А є ж і методи пасивні– наприклад, скорочення ставок завучів, педагогів— організаторів гурткової, позакласної роботи, створення класів – "комплектів". На лихо, ці "пасивні" методи не дають державі достатньої економії, тож і знаходять подекуди вихід у тому, щоб "із п’яти-шести сільських "кущових" шкіл залишити одну"…
Таких листів багато. Особливо ж вражає лист, який деякий час тому надійшов з батьківщини Тараса Шевченка – його рідних Моринців. Це – з тієї школи, яка розташована за п’ятдесят кроків від хати, де народився Т. Шевченко, до якої приїздять тисячі екскурсантів і з України, і з-за кордону, яку, як мовиться, бачить увесь світ. І болісно читати те, про що написали вчителі В. Задніпряний, В. Данильченко, Л. Дорошенко та ін.: "Наша Тарасова школа опинилася на узбіччі державних інтересів. Старе приміщення, в якому нині працюємо, в аварійному стані, а нове вже шість років, як не збудують (…) Нас постійно лихоманить скорочення штатів, укрупнення класів, корективи у шкільних програмах та довготривале очікування зарплати". І далі: "З давніх-давен освітян називали цвітом нації. А хто ми, освітяни, тепер? Ми пасерби у своїй державі, у своєму районі. Місцеві органи влади глухі до наших прохань і вимог. Доведені до відчаю, наші вчителі готові страйкувати".
Хіба не з самого Шевченкового серця вирвався цей зойк!
Або вчителі Кудринецької середньої школи Борщівського району Тернопільської області В. Марчук, Р. Чепіль, Г. Федорчук та ін. : "Працюємо десятий місяць без заробітньої плати, не маємо за що купити хліба (…) Нам погрожують вимкнути електроенергію. Отже, констатуємо: розтоптана і знищена наша вчительська гідність". Або лист з Київської області від голови профкому Владиславської середньої школи Миронівського району О. Реви, у якому ставляться запитання: "А як ми виглядаємо в очах дітей, коли вони бачать наше жалюгідне становище? Що ж нам робити? Від кого чекати допомоги, захисту?"
Усе це – індивідуальні або невелико-групові листи. Та масово з’являються і звернення колективні, як-от, наприклад, від 245-х батьків учнів з м. Богуслава, що на Київщині, які звернулися до Президента, Кабінету Міністрів, депутатів Верховної Ради з приводу безвиході, що в неї потрапила освіта. "Ми розуміємо, в якому становищі опинився народ України, але ми не розуміємо тих людей, які стоять біля керма країни. Наші діти – майбутнє держави. Яким воно буде, коли на межі другого й третього тисячоліть ми йдемо не вперед, а назад?! Ми багато чого вчимося у закордону. Але чи й там наповнюваність класів сягає 35 осіб? ". Або ось ситуація, у якій перебувають освітяни Заліщицького району Тернопільської області: "Ми не живемо, а існуємо. Не одержуємо заробітню плату ще від липня (нині березень 1998-го року), не розрахувалися з нами ще й за 1996-й рік"…
Тепер вже 1999-й рік, та педагогічним працівникам у ряді регіонів України усе ще не розвиднюється. Так, у січні 1999 р. продовжували страйкувати 1,5 тисячі вчителів на Тернопільщині (там склалась особливо гостра ситуація), Кіровоградщині, Херсонщині, Івано-Франківщині та в Криму, а загальна сума заборгованості держави освітянам сягла майже півмільярда гривень.
Можна було б оперувати й листами, які надходять від працівників закладів культури, особливо бібліотекарів, завідуючих клубами, керівників гуртковою роботою. Тональність їх – одна і та ж, і кожен з них похмуро увиразнює той дійсний стан, в якому опинилася культурно-освітня сфера. Так, замість передбачених Законом про культуру видатків на культуру в сумі, що має дорівнювати 6, 6% від валового продукту, реально їй було виділено у 1998 р. лише 0, 3%, але навіть ці мізерні кошти було під кінець року урізано.
Не менш тривожні процеси характеризують і науку. "Раніше передові академічні інститути, – пише у "Шляхові перемоги" ( 8. У. 1997 р.) А. Підгірний, – на наших очах перетворюються в порожні символи національної української науки, особовий склад яких широко вливається у ряди базарно-ринкових лоточників, у програмістів— консультантів торгово-посередницьких фірм, а ті, кому поталанило, поповнюють ряди кафедр та науково-дослідних центрів за рубежем /…/ За останніми даними, вже понад 65% працюючих спеціалістів вищої кваліфікації, переважно докторів та кандидатів наук, спеціалістів у галузі фундаментальних та – частково – прикладних наук, полишило своє основне місце праці або ж числиться співробітниками академічних інститутів лише формально і перебуває основний час або в бізнес— секторі, або за рубежем"…
Вдумуєшся у всі ці констатації – і хіба що подив викликають бравурні заяви керівництва Національної Академії наук про те, що все, мовляв, нормально, що час нарікань та плакань вже минув (скінчився у науці час "плачу Ярославни", як висловився Президент НАН"у Б. Патон), що українська наука вже адаптувалася до нових умов.
А що ж насправді – адаптація чи все-таки жахлива своїми наслідками руйнація? З однієї бо лише системи НАН"у виїхало за останні роки за кордон 3,5 тис. науковців (в цілому по Україні – понад 6 тис., з них докторів наук – 2 тис.), а всього з 1991 по 1998 рік вона скоротилася на 39,5 тис. осіб або на 45,3%. Причому особливо є трагічним те, що масово змінюють або Батьківщину, або й самий свій фах перспективні молоді вчені. Скільки їх, запитує С. Вересень ("Шлях перемоги", 24. IV. 1997 р.), звеличує сьогодні і підсилює чужі держави! Відома щодо цього і статистика: з-поміж великої кількості вчених та винахідників, що їх за останні роки втратила Україна, 40% підживлює своїм інтелектом Росію, 36% – Сполучені Штати Америки і Канаду, 24% – Західну Європу та Австралію.
Не подивуємося цьому непатріотизмові, якщо порівняємо: у 1994 році витрати на одного науковця у Сполучених Штатах Америки і в Японії становили 150 тисяч доларів, у Франції – 120 тисяч доларів, в Україні ж … 0,7 (!) тисяч доларів. Якщо ж простежити фінансування української науки у відсотках від внутрішнього валового продукту, то "динаміка" обвалу тут така: 1985 рік – 3%; 1991 – 1,7; 1996 – 0,7; 1997 – 0,48; 1998 – 0,3%… Як слушно констатує той же С. Вересень, маємо тут справу "з міною сповільненої дії, що закладена під нашу національну перспективу", з однією із загроз самій національній безпеці України.
Звернення, листи, апеляції до влади, вияснення фатальних наслідків, якими загрожує ситуація, що склалася… Трагізм у тому полягає, що все це – не поодинокі голоси, а хоча поки що ще й терплячий, одначе наростаючий протест нашої інтелігенції. І як не зауважити тут, що, з-поміж інших, протест, скажімо, освітян є особливо небезпечним, особливо страхітливим, адже в руках освітян – саме майбутнє нашої держави, і це від них найперше залежить громадянська якість покоління, яке вступає чи невдовзі вступить у життя.
А був же, і ще не так давно, час, коли (як-от у 1993-1994 роках) ми навіть знаходили слова певної втіхи: мовляв, інші галузі руйнуються, занепадають, а от освіта тримається, її вдається боронити. Правда, відчувалося і тоді, що все те висить на волосинці, непевне, дуже нетривке. І ось нині ці тривожні передчуття повною мірою справдилися: волосинка враз обірвалася – і пішов обвал, причому темпи руйнування просто приголомшують своєю навальністю та мірою катастрофічності. Духовно-освітню сферу захопив на наших очах руйнівний циклон, який ще не відійшов і досі і ще не знати, коли відступить.
Наслідки цього циклону очевидні, бачимо їх у кожному місті та селі. Працівник культури, науковець, освітянин опинилися у вкрай принизливому становищі.
І тут знову і знову вчувається мені стереотипна, обкатана відповідь: мовляв, ну що зробиш? – нема коштів… І я не сумніваюся, що це – правда, хоча точно знаю, що нема їх у натурі, але не в резервах, і то, звісно, не моє завдання підказувати, де їх взяти, аби освіта, наука, культура підтримувалися б хоч частково на цивілізованому рівні.
І все ж від кількох запитань з цього приводу утриматися важко. Нема коштів – а що вже перестали справлятися за копійки в інші країни наш метал, худоба, інші національні багатства? Що – вже справедливо вирішене питання про транзитні перевезення територією України? І питання так званих боргів вже вирішене, і не раз порушуване питання про потребу запровадження одновідсоткового податку на розвиток освіти вже зреалізоване? І вже розв’язана, як слід, та проблема, що якщо держава не в змозі допомогти, то нехай би своєю податковою системою вона хоча б не заважала навчальним та культурним закладам самих себе підтримувати у спосіб різних підробітків? Вже не кажу про заслін крадійству, мафіозності, який держава, нарешті, мусить виставити.
Та, здається, і до цього роду підказок, як і до тих скриків, що їх чути по всій Україні, і до їхніх фатальних наслідків, що заявили про себе вже сьогодні, владні структури лишаються незворушними.
Що – може, ми чули про загальноурядовий шок з того приводу, що близько півтисячі шкіл в Україні загалом вчасно не розпочали 1996/97 навчальний рік, а 1 вересня 1998 року не пролунав шкільний дзвоник у 476 школах? Може, потрактовуються як явище загальнодержавної, загальнонаціональної небезпеки перманентні освітянські страйки, які відколи вже не припиняються? Чи, може, то вже набутий синдром, загартований імунітет цієї незворушності?
Мабуть, що так.
