Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
(У перефразуванні до України мусимо казати: "Ми мали свою державність – Київську Русь, добу Хмельниччини – до Росії, ми маємо її і будемо мати й після Росії"). А на запитання: "Монархія чи республіка?" – Ф. Палацький відповідав одним словом: "Чехія".
Отак би й нам, до речі, відповідати при визначенні орієнтирів нашого розвитку: Україна, Україна над усе, і надто у зв’язку з ситуацією, коли нас судомно затягують у т. зв. "славянские союзы". Як шамани, нам повторюють і повторюють стосовно росіян, українців та білорусів: мовляв, це – один народ, який по-живому розрізано, один корінь, і мова, власне, одна, і загалом – всі ми слов’яни… Слов’яни, звісно, хоча, гадаю, історична наука ще тільки невігласові та шовіністові не довела, що українське державне життя існувало у нас ще тоді, коли ані Росії, ані Москви і в природі не було (Росія, зауважував О. Гончар, – це молодша дочка України, але у ставленні до неї, на жаль, дочка хижа, жадібна, загребуща). Те ж і щодо мови – якщо вона, з погляду "объединителей" , "одна", то чому ж чимало росіян, які живуть в Україні, хто не хоче, а хто й не в спромозі її вивчити? Чули ж, як раз-у-раз зізнаються: я по-украински понимаю, но общаться не могу? А заговоріть літературною українською мовою з корінним росіянином – рязанцем чи вологодцем, – вашої мови він і загалом не зрозуміє, хіба що невелику частку.
Сиріч – і народи насправді ми різні, і ментальність, і мови у нас різні. І то тільки запеклі українофоби на взір А. Базилюка, "старосты Конгресса Русских организаций Украины" (див. його передмову до виданої у 1998 р. Донецьким "обществом книголюбов" – чи бачите, яку лектуру люблять книголюби? – україноненависницької брошури князя О. Волконського "Историческая правда и украинофильская пропаганда") , не втомлюючись, доводять, що теза, згідно з якою росіяни й українці – два різні народи, то тільки "базовый миф" для "украинского сепаратизма". А що ж до належності українців, як і чехів, поляків, болгар, до слов’янства, то дай нам, Боже, усім глибинно засвоїти істину, на якій наполягав інший відомий чеський будитель – Карел Гавлічек-Боровський: "Я насамперед чех, а потім слов’янин" . Так і ми, братове, мусимо триматися: я спершу українець, а потім слов’янин…
Між іншим, як глибоко розумів К.Гавлічек-Боровський потребу державної незалежності України! Ніби сьогодні, а не всередині ХІХ ст. ним сказано: "Доки не буде спокутана кривда, заподіяна українцям (російським імперіалізмом, звичайно. – А.П.), доти неможливе ані порозуміння між слов’янами, ані мир у Європі".
Чехи своїх будителів вчасно почули, і то ми, українці, можемо лише печалитись, що наших належно не було почуто та не всі їх, на жаль, чують і сьогодні. А результат у Чехії такий: розжевріла, спалахнула, пойняла найширшу суспільність національна ідея – і вже швидко почала міцніти ця країна у часи мудрого й далекоглядного Президента Масарика, який взяв під свою опіку у 20-х роках й українську еміграцію, і вже віднайшла вона в собі сили здійснити в 1968 році Празьку весну, хоча й розчавлену тоді радянськими танками, і вже в наших часах прийняла закон про люстрацію, тобто про недопущення до влади тоталітарно— комуністичної номенклатури, і вже рвучко пішла вперед.
Що ж стосується мови, то вона не просто додалася до інших чеських здобутків, – її відродження і стало важливою підоймою досягнення цих здобутків: у мові бо найперше і сконденсована національна ідея, у ній – дух нації. У всякому разі, ніхто ні з чехів, ні з іноземців не дивується, що в чеській літературній мові все максимально базується на народній основі, що в ній до мінімуму зведено питому частку інтернаціоналізмів. Хтось не сприймає в українській мові "слухавку" або "летовище". Але гляньмо в чеській мові (подаю нашими літерами): не "газета", а "новіни", не "театр", а "дивадло" (від "дивитися"), не "п’єса", а "чіногра", не "волейбол", а "отбієна" (наша "відбиванка"), не "квадрат", а "чверець" (чотирикутник), не "партер", а "приземє" (те, що при землі) і т. п. І повторюю – ні для кого це не є дивно, ніхто не посміхається, і вся Прага, і вся Чехія, давно вже скинувшись чужоземщини, говорять своєю, найкращою для них у світі, наймилішою чеською мовою, і говорять так саме вільно, так невимушено і природньо, як природньо людина дихає повітрям. Це ж я міг би проілюструвати і на прикладі хорватської мови, національними барвами якої захопився свого часу.
Ну ось такий наразі виходить у мене чеський крен, увочевидь обернений до риторичного запитання: чому ж бо нам і не вчитися так, як треба, у таких вартих всілякої поваги сусідів, як чехи?
До речі, згадано було прийнятий у цій країні закон про люстрації. Не закликаю конче його продублювати, тим більше, що ми вже згаяли для цього час, а час той – слушний, зручний, просто непростимо не використаний (ще раз згадаймо наш "національний" принцип: "Якби ж то знаття!") – то був 1991-й рік. Отже, дублювати у даній ситуації, мабуть, запізно (позаздрімо тут не тільки чехам, а й узбекам). Та водночас – як можемо миритися з ситуацією, за якої керує нами в установах та закладах різного рівня ще значна частина ідеологічних динозаврів, що генетично закорінена в тоталітарній добі. І це вони, з невиправно викрученими на північ шиями та головами, чужі українській ідеї, чужі українській мові й українському духові, чужі, а то й причаєно ворожі до українства, до України, – вони здатні змобілізувати наш люд на будівництво повносилої України?
5. Куди дивиться "Просвіта"?
Хтось зіронізував: влада – це дерево, а члени владної верхівки – горобці, які сидять на цьому дереві. Ось хтось, наприклад, Президент, кидає на віття камінця. Панікуючи, горобці здіймаються у повітря, та невдовзі знову сідають на те ж саме дерево. Ну, може, вже не кожен на своє місце: хтось на вищу, хтось на нижчу гілку, однак знаходять собі місце на дереві – при владі – всі.
Що ж, і в цьому полягає одна з наших бід – зачароване номенклатурне коло по-справжньому у нас ще не розірване, переконаних українських патріотів при владі украй мало.
Звідси і безкарність стосовно дій, які відверто паплюжать Українську державу. Хто бо каратиме, коли для багатьох тих, кому належить це робити, Україна – то в ліпшому разі поетичний символ, а не сенс життя?
Пригадаймо бодай заклики нардепа Моісєєнка з’їхатися на День Конституції до президентського палацу в Києві, і оточити його, і стояти доти, доки він буде "не очищений" і від Президента, і від його команди, і доки курс не буде змінено у напрямку підключення до союзу Білорусії з Москвою, до СССР… Цинічні, оголтіло-брутальні підбурювання, розтиражовані на всю державу з трибуни Верховної Ради. Мета їх не прихована нітрохи – зміна державного конституційного ладу.
Звичайно, що в будь-якій країні, яка себе шанує та береже, це моментально було б покарано у кримінальному порядку. А в нашій д-у-у-же демократичній державі? Ті, кому найперше належало б обуритися, як мовиться, лише втерли лице, мовчки проковтнули. І це є на користь зміцнення авторитету влади? Оця м’якушечність, невольовитість не помічається мільйонами наших громадян?
Або й інший приклад з подій останнього часу. На засіданні Ради при Президентові з питань мовної політики, до якої я також належу, обговорюється проект Державної програми "Українська мова". Все, як кажуть, виважене, може, аж занадто виважене в цьому потрібному документові; жодних дискримінацій жодній з мов національних меншин. Та ось раз-по-раз схоплюється непомірно екзальтована пані (ні, не пані, а ґоспожа, оскільки представляє "Русское собрание") – і так майже істерично волає про "ущемление прав человека", про те, що, що, мовляв, "прикажете делать русским", яким і так вже нема життя від "українізації", що ледь не вся Рада гуртом, і довго, і, здається, безнадійно її заспокоює. А дехто з промовців благає: "Ми просимо зрозуміти нас, українців"…
Просимо зрозуміти… Що зрозуміти? Те, що ми, українці, на світі є? Те, що ми маємо право на повнокровне національне життя? Те, що ми маємо право на свою мову, на свою державу? Оце ж бо в цьому "просимо" і виявляється щонайяскравіше той комплекс малоросійства, що не дозволяє нам належно розігнутися. Інші – дотримуються принципу, сформульованого нашим поетом, та, очевидно, не для нас, – "щоб жить, ні в кого права не питаю"; ми ж – питаємо: а чи можна і нам жити?..
Ось і в даному конкретному випадкові – просимо нас зрозуміти. Симптоматично прозвучало це у кабмінівській залі! І все те тому, що державність нашої мови зостається і по сьогодні лише продекларованою та що заявлення рішучої, твердої, саме владної позиції у цьому питанні з боку Президента й Уряду ми ще не чули. Була б вона наявна, ця безбоязна позиція, було б бодай один раз, але чітко всім роз’яснено, що означає державність мови, і , я впевнений, цинічно брутальних спекуляцій на цю тему в суспільстві враз поменшало б, а твердість позиції була б швидко і "перевареною", і засвоєною. Я навіть припускаю, що й ті, котрі фінансують чи то "Конгресс русских организаций Украины" чи "Русское собрание" (а фінансування ж треба відробляти – якщо випадає, то і в істеричний спосіб), завваживши тверду позицію української влади, задумалися б, у свою чергу, над тим, а чи й варто щось вкладати у малоперспективну або й зовсім безнадійну справу.
Отак, шановні, на кожному кроці – воля, воля, воля в українському державотворенні. Особиста воля Президента, особиста воля прем’єр-міністра, кожного високопосадовця, котрому не зайве завжди нагадувати, що нерішучість, як мовлять росіяни, наказуема, що вона розтягує у гуму те, що піддається значно скоршому розв’язуванню. Та воднораз я тут застережу, що все залежить і від особистої волі кожного без винятку свідомого українського громадянина. Покликання влади – бути на висоті інтересів нації, задавати тон у всьому, що її зміцнює. Але й стосовно кожної людини – хіба то позиція – обстоювати свою непричетність до того, що діється у державі, все і всього сподіватися лише від владного Олімпу? Та, зрештою, якість того Олімпу величезною мірою і залежить від самих нас: ми станемо рішучішими – і він діятиме рішучіше, ми виявлятимемо в конкретних діях патріотизм – і він буде патріотичніший.
