Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій

Нашу націю роз'єднали на українців і "украинцев". Українській мові підрізали крила і поламали ноги. Вона не має сил конкурувати у ринкових умовах з мовою, що змусила її, наче наймичку, блукати попід тином власної хати". А далі – майже слізливі благання-заклинання на тему "подати руку україномовній пресі у тяжкий для неї час", а саме: надати податкові пільги, застосувати ліцензійні важелі і т. ін. Подібних звернень було безліч, а відповідь була?

То що маємо внаслідок своїх ілюзій, самоомани, історичного невідання, все отого ж "якби ж знаття!"? А маємо поки що не справжню Україну, до якої так поривалися і на яку так сподівалися, а, на жаль, усе ще Україну навпаки (така назва моєї брошури, що вийшла у Детройті в 1995 році) – і то навпаки у багатьох і багатьох виявах.

Ось деякі прикмети цієї України.

Це – все ще злиденна, жебрацька Україна. (Не утвердилися ми економічно, і я далі поясню, чому й не могли належно утвердитися).

Це – держава, на величезній частині території якої духовно-культурне українство витісняється, ущемлюється, зневажається, незрідка переслідується.

Це – країна, де урядово-виконавський бал переважаючою мірою справляють вірні слуги й сини колишньої метрополії, персони, проросійськи навчені й зорієнтовані, зчаста із зоологічною ненавистю до українського національного відродження.

Це – країна, де шовініст-обруситель не тільки не відчуває жодних державних стримувань чи упокорень, а й звільняє українців з праці за їхню відданість своїй державі, за патріотизм, а то й віддає наказ про масове побиття, покалічення українців, як то було 18 липня 1995 року на Софіївському майдані в Києві, коли було бито там, як і у відомому випадкові з народним депутатом Павлом Мовчаном у парламенті, саму Україну, саму Українську державу, саму українську ідею, саму українську віру, саму українську мову, – все, власне, що об’єднується словом "українство". І хто спростує, що то був цинізм, поглум з боку не окремих службових осіб – буднікових і т. ін., а саме з боку, може, і нечуваної в історії модифікації держави – саме з боку України навпаки?

Я сказав: може, й нечуваної… Додам: і унікальної. Бо то ж справді унікальна та держава, яка підтримує те, що її розхитує, руйнує, і навпаки – бере під підозру, знешкоджує те, що її зміцнює, посилює.

Унікальна, наприклад, держава ( хоча чого там! – розтлінна московськими пахолками Білорусь з її успіхами у лукашенкізації зовсім по сусідству, поряд!), яка замість брати на щит свого творення національну ідею, голосами своїх верховників дилетантськи лише примірюється до неї, твердячи, що, мовляв, і не підходить, і треба пошукати, і треба доповнити, і таке інше, й таке інше ( і всі ці обережні коментарі – лишень дипломатична форма відкидання, заперечення національної ідеї – не більше).

Унікальна держава, яка не надає державної підтримки своїй же державній мові. Складається навіть враження, що якби Верховна Рада колишньої УРСР не проголосила у 89-му році державності української мови, то незалежна "Україна навпаки", точніше Верховна Рада з її Моісеєнками, Симоненками, Вітренками, Марченками чи їм подібними цього просто не зробила б.

Унікальна держава, в якій вільно почуваються усілякі відверто антиукраїнські, антидержавні "гражданские конгрессы", "интернациональные движения", інші проімперські, проросійські, прокомуністичні об'єднання.

Унікальна і в тому ця держава, що вона проголошує рівність як тих релігійних конфесій, що працюють на зміцнення саме Української держави, так і тих, що її розхитують, нищать, знову тягнуть до московського ярма.

Нарешті, ще й тим унікальна ця держава, що навіть до пашпорта нового зразка, тобі, якщо ти цього й не хочеш, силоміць зроблять записи мовою іншої держави – либонь, щоб не забував ти про своє "єдінство" та " родство" із нею. (Хто хоче вдумуватися, яке то є приниження, який глум!).

І ще немало інших прикмет України навпаки можна називати. Напрошуються самоочевидні висновки з приводу недопустимості, згубності нехтування національно-духовною, ідеологічною сферою, що ми, на жаль, спостерігаємо у країні на кожному кроці. Та ж тільки в тому і трагедія, що дехто навіть з наших національно-демократичних лідерів ще і сьогодні не вигукує отого знаменитого: "Якби ж то знаття!".

Ось деякий час тому був я на одному зібранні, де один з промовців цілком резонно наполягав на внесенні до порядку денного питань національно-культурної, освітньої ситуації. Головуючий враз його обірвав: "Зачекайте, зачекайте! Нам треба спершу економіку витягнути. Сьогодні головне – втручання у приватизацію, а тоді вже й до питань освіти, культури доберемося. Зачекайте!"

О, як це прозвучало разюче подібно до того, що я почув після свого виступу на Форумі 1991 року, про який згадував! Скільки втрачено вже нами в національно-духовній сфері з того часу! І ось знову – "зачекайте"…

Скільки чекати? Може, доти, доки й сама ця сфера не буде зведена нанівець, доки її повністю не підкорять шовіністи і комуно-реваншисти? Припустимо, витягнемо економіку, припустимо, здійснимо приватизацію. Але невже це для незалежної зросійщеної України? Ні, я такої не хочу. І мільйони інших українців такої не хочуть.

Привид же такої України вже може бачити кожен з нас. Тільки не кожен здатен болем кожного свого нерва озватися на Шевченкове:

За що боролись ми з ляхами?

За що ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?

Даймо, нарешті, однозначну відповідь на ці запитання поета: за українську Україну, у якій неущемлено почувалися б усі національні меншини, але цілковито розкуто, вільно, саме як господарі держави, як корінний народ, почувалися б українці зі своєю мовою, культурою, національною освітою. Нема бо нам чого уривати для себе (доки, доки уриватимемо?) того духовного повітря, лише яким і можемо на повні груди дихати, – у дарованому нам Богом і природою просторі час нам улаштувати своє життя так, як то бажається українському духові.

От і щодо духовності. Україна не конче така вже недоріка, щоб могла вийти до економічного прогресу, лише послуговуючись не своєю мовою, не своєю освітою, не своєю ідеологією.

А загалом – чи є хоч частка правди, слушності в отому протиставленні: спершу це (економіка), потім інше – ідеологія, освіта, мова? Я впевнений – немає. Всі складові нашого державотворення не мислимі без сильної, наскрізної національної ідеї. В тому числі не тільки культура, освіта, політика, а й сама вона, та, на яку всі молимося, – економіка. Впевнений: окрилювала б її від самого початку наполегливо, уміло, тактовно спропагована національна ідея, – такого економічного й духовного занепаду ми не мали б, і, може, і приватизацію, що про неї так багато мовиться, вже встигли б завершити, причому проводили б її не в грабіжницький, як то спостерігаємо нині, а в цивілізований спосіб.

Поки ж що не помічаємо належної державної волі – твердої, чіткої, послідовної, цілеспрямованої, поки ж що щодо національно-культурної, освітньої сфери чуємо одне: "зачекайте, зачекайте", дарма що, принаймні у ряді регіонів України, чекати вже, як кажуть, нікуди.

Згадується одне з зібрань у Києві ( на тему, як вижити культурі, як бодай проіснувати) керівників творчих спілок України – письменників, художників, композиторів, архітекторів, театральних діячів. Був на тому зібранні міністр культури, був відповідальний керівник з адміністрації Президента. І ось з вуст ведучого, знаного нашого композитора М. Степаненка прозвучало: у виступі Президента на урочистому засіданні з нагоди річниці Конституції (а виступ цей тривав сорок хвилин) навіть саме слово культура не було згадане ні разу. Запримічене це, як бачите, не пройшло повз увагу, і який же то печальний, який антикультурний симптом! Звісно, хотілося б вірити: Президент щось міг би й недогледіти, але є ж у нього цілий штат осіб, які і готують ці промови, й аналізують, і змінюють, і доповнюють, і перечитують… І це вже просто страшно – ніхто з тієї свити навіть не помітив відсутності духовно-культурного акценту в програмовій доповіді Президента, або якщо хтось і помітив, то не вважав за необхідне хоча найменшою згадкою до доповіді увести. Який ще доказ безкультурності владного чиновництва тут потрібний!

І водночас хіба це не є ще одним свідченням, що наші можновладці таки всерйоз вважають за можливе домогтися бодай якихось зрушень в економіці без участі культури? Фальшиве, потворно абероване уявлення, і як же то печально, що розповсюджується воно по цілій країні з київських верхів!

До цього, власне, і привертали увагу керівники творчих спілок, хоча, зізнаюся, траплялися моменти, коли я просто потерпав за напрямок розмови: хтось, користуючись з присутності урядовців, волів відстоювати якийсь конкретний театр, хтось говорив про фонд зарплати, хтось висловлював ревнощі з приводу фінансової уваги до фестивалю "Червона рута" і т. д. Та найприкріше вразила мене спроба декого повести розмову про культуру, як кажуть, поза політикою і загалом поза ширшими, маштабними речами. І то добре, що на це вчасно звернув увагу народний артист А.Мокренко, а Голова Спілки письменників Ю. Мушкетик узагальнив ще й так: як може вирішуватися у нас культурна політика в Україні, коли наявні в нас гілки влади ніяк межи собою не узгоджуються, – те, що приймається Президентом чи Кабінетом Міністрів, губить Верховна Рада, і навпаки. Якої, справді, завдає це шкоди і яке це свідчення кричущої безкультурності правлячої верхівки! Де вже й говорити про наявність у державі культурної політики!

Про антикультурний настрій Верховної Ради говорив, до речі, Л. Танюк, який зазначив, що в ставленні і нардепів, і деяких інших владних структур до питань духовності, до митців, освітян наявний елемент не так економіки, як елементарної помсти. У яких випадках ця жадоба саме помсти відчувається? У тих, наприклад, коли мова заходить про фінансову підтримку української книжки. Отоді-то в безкультурного чиновника й наливається кров’ю обличчя, і з гнівом він вигукує:"Ух, эти писатели! это они всех взбудоражили, разных организаций насоздавали – и их поддерживать?!"

Красномовне, що й казати, свідчення того, на якому рівні "інтелекту" розв’язуються у державі питання культурно-духовного життя! І як ти не підходь, як не обходь, а питання ці конче впираються таки в політику – в загальну політику держави, у те, якою мірою вона є українською.