Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
Хто, коли, одначе, це довів, що суспільство, у якому найвище ставляться інтереси нації, не може бути громадянським? Хто? Насправді підстав для протиставлень нема тут аніякогісіньких – усе це тільки вигадки, що почасти є доморощеними, а ще більше інспірованими відомого сорту зарубіжними, так скажу, всечеловеками, які не проти України, але проти України української. Чому скажіть, шановні, громадянське начало конче мусить суперечити національному і навпаки? Що – може, у Франції вони суперечать одне одному, чи в Італії, чи в Норвегії? І тим більше є підстав для цього запитання, що переважаючий і переважаючий масив нашого народу, десь 80%, є моноетнічним, а саме – українським, що етнічно чистих країн у сучасному світі просто не існує.
І тут знову як не повернутися до отого якби ми вчились так, як треба. У даному випадкові – якби вчились цивілізованого, державницького ставлення до духовно-освітньої сфери (спершу про неї поговоримо), розуміння її істинної ваги.
Я вже наводив приклади, які засвідчують, що є на чому і є в кого вчитися. І в інших країн, деякі з яких просто на наших очах нас випереджають, і з деяких сторінок таки власної ж історії.
Варто згадати коротку добу Української Народної Республіки, коли була проголошена необхідність, як то читаємо в одному з документів, "побудови своєї, нової і по формі, і по духові школи", було розгорнуто "рух за рідну школу і освіту". Не можна не звернути увагу: вже в квітні 1917 року відбувається Перший Всеукраїнський учительський з’їзд, одна з ухвал якого вимагала дезросійщення освіти та того, "щоб всі ті особи, що займали досі відповідальні посади і тільки перешкоджали справі народної освіти, були увільнені од місць і замінені другими". У серпні того ж 1917 року – Другий Всеукраїнський учительський з’їзд, який наголосив, що українська національна школа – то "не тільки ідеальне гасло, а конкретна психологічна, педагогічна і соціально-політична вимога". Генеральний Секретар освіти І. Стешенко активно впроваджує у життя постанову про всенародне навчання. Як гриби після дощу, масово відкриваються українські школи. Масово видаються українські підручники. Масово запроваджується як навчальна дисципліна українознавство (а які бої з приводу українознавства маємо сьогодні, дарма, що порівняно з добою УНР потреба в ньому не тільки не зменшилася, а навпаки – зросла!). Масово удосконалюють українську мову вчителі на різних курсах. Інтенсивно здійснюється демократизація управління освітою. І все те – під покликом: для нової держави – нова, українська освіта.
У наших часах, у перших роках незалежності, також були намагання енергійно розбудовувати українську освіту, відповідно спрямовуючи діяльність освітянського міністерства. Та скільки гальм супроти цього виставила сама ж новопроголошена держава! Аж до звинувачень у тому, що те, що впроваджувалося у міносвіті, – то "націоналізм на державному рівні" (див. статтю під такою назвою О. Мороза в органі Верховної Ради – журналі "Віче", №3 за 1994-й рік). Відомо, чим те у 1994 році закінчилося: енергію національного відродження освіти, зрештою, було пригашено, як здійснено було і відповідну кадрову чистку в управлінні цією галуззю.
Ось я згадував про всеукраїнські освітянські з’їзди в добу УНР, метою яких було привернення загальнонаціональної уваги до освіти. З цією ж метою відбувався і Всеукраїнський з’їзд педагогічних працівників наприкінці 1992 року, що прийняв "Державну Національну Програму "Освіта. Україна ХХІ ст.". Одначе з якими неймовірними труднощами вибивалася ця змога провести один-єдиний за всі ці вже вісім років подібний захід! Усе казали нам тоді: не на часі… Фактично ж це означало вилучення освіти зі сфери стратегії і тактики нововідродженої держави. І хіба не є те однією з найважливіших причин того, що маємо ми таку державу, яку маємо?
Можна, до речі, підійти до проблеми, про яку наразі мовлю, і зовсім з несподіваного боку, а саме: є сенс вчитися так, як треба, розуміння ваги тієї ж освіти не тільки у демократичних, а й навіть у найстрахітливіших тоталітарних режимів. Хіба не може слугувати тут наукою хоча б відоме твердження, що німецький райх створено було німецьким вчителем? Це ж канцлером Бісмарком було сказано: дайте мені зо дві тисячі добрих вчителів, і я вам за кілька років зроблю нову Німеччину.
Розуміння цього вже в нацистській формі успадкував і гітлеризм. Чудово усвідомлюючи райхобудівне значення освіти, він пильнував її та повсякчасно підтримував і досить швидко, навіть запаморочливо швидко досягнув своєї мети. Метою ж, як відомо, було виховання так званих гітлерюнгів, нашпигованих німецьким шовінізмом, презирством і ненавистю до інших народів – так званих унтерменшів, до числа яких, як знаємо, було віднесено й українців.
Чудово розумів вагу освіти й виховання також комуністичний режим. Відповідно спрямовувану й зорієнтовану освіту він розцінював як найнеобхідніший важіль у побудові т. зв. пролетарської держави та як знаряддя комуністичного виховання суспільства. Пригадаймо, як швидко, ще у вирі подій 1917–1919-го рр., сформували більшовики обов’язковий для цілої країни виховний ідеал, як наполегливо і методично заповзялися вони втовкмачувати у голови червоний патріотизм, як одразу ж по приходові до влади зробили ставку на молодь, на її відповідне виховання та відповідну освіту. Я сказав би, що на пристосування освіти до потреб тоталітарної, антилюдяної системи більшовики не шкодували ні зусиль, ні коштів. Коли, скажімо, було засновано Академію педагогічних наук СРСР? У розпалі війни, в 1943 році, а вже наступного, 1944 року, в ній було десь з тисячу працівників. Сталінська імперія стікала кров’ю, тож заснування АПН як органу ЦК ВКП(б) у керуванні вихованням та навчанням радянської молоді розцінювалося режимом як один із засобів самопорятунку…
Зумисне наводжу ці приклади, які стосуються неприйнятних для нас режимів, оскільки маю сподівання, що коли не досягає своєї мети позитив, то, може, хоч цей негатив переконає. У тому, нарешті, переконає, що розрахунок збудувати більш-менш міцну державу без посиленої уваги до освіти, до культури – то просто фікція.
Якою є сьогодні ця увага? І хто, оглядаючи духовно-освітню сферу, здатен не чути сумний, часом аж розпачливий акомпанемент, що супроводжує її існування, – акомпанемент байдужості до неї, жебрацтва та руйнації?
Фінансування у ці галузі? Але, всупереч законові про освіту, замість 10% від внутрішнього валового продукту в державний бюджет 1996 року було закладено на освіту 4,97%, на 1997-й – 4,2%, а на 1998-й – 4,17%. За потреби видатків на освіту в 1998 році не менше 10 млрд. грн. було передбачено в бюджеті 4,2 млрд. грн., а це означало, що до розрахункової потреби лише на зарплату освітянам не вистачало 34% . І вже зовсім не було заплановано в бюджеті коштів на погашення боргів у зарплаті та стипендіях за 1996-1997 рр. Становили ж вони тільки в установах міністерства освіти 250 млн. грн. Видатки ж на освіту на 1999-й рік затверджено в сумі трохи більше, як 1,8 млрд. грн.
До речі, названо тут планові обсяги фінансування. А реальні? А насправді? Насправді, вони менші.
Заробітна платня у цих галузях? Ось офіційні дані з газети "Голос України" від 28 травня 1997 року. За середньої заробітньої плати в Україні у квітні того року 146,75 гривень та за середньої зарплати у промисловості 164 гривні працівник культури та мистецтва одержує в нас відповідно 92 та 97 гривень. Чи є ті, що одержують менше? Є. Це – працівники сфери громадського харчування (66%). А хто одержує більше? Більше одержують усі інші, причому найбільше – 310 гривень – службовці банківських організацій та працівники сфери фінансово-кредитово-страхувальної (297 гривень). Годі й казати, що подібний розрив – близько трьохсот і близько дев’яноста гривень – нічим не можна виправдати, як цілковито алогічним є те, що навіть найвищої кваліфікації фахівець, приміром, доцент, професор, дістає сьогодні десь утричі менше, аніж діставав ще кілька років тому. Це загалом одна з гримас суспільства, у якому живемо: обернена ситуація, за якої особа з освітою незрідка одержує менше, ніж особа без освіти.
Інша річ – чи й цю мізерію одержує? Як мовиться, не завжди і не регулярно, а розмір заборгованості держави просто приголомшує.
Доречно тут навести спогад про те, якої позиції з приводу задавнено-хронічних невиплат, як і загалом з приводу фінансування культурно-освітньої сфери, дотримувався Олесь Гончар.
Був 1991-й рік. Як керівник (спільно з Р. Воронкою) організаційного комітету, що підготував перші на цей час підручники з національним змістом – буквар Материнка та чотири читанки, я перебував тоді, пригадую, у стані відчаю: де знайти папір на ці видання? Здавалося, всі шляхи апробовано, щось придумати було вже неможливо. І тут хвалиться Олесь Гончар, що завтра він іде на засідання Ради з Національної Безпеки. Трохи смішно мені це згадувати, але, зачувши це, я нараз прохопився: " Олесю Терентійовичу, а, може, буде вам нагода якось сказати і про ці підручники?" – "Та ну, що ви,– відмахнувся він, – це ж – не до діла, це ж – Рада з Національної Безпеки!"
І раптом наступного дня телефонує, радісно каже, що про підручники він таки сказав. "Причому, – каже, – я так сказав, що може й ніколи ще так не говорив". А сказав Олесь Гончар так: "Тут зібралося багато генералів. Я не генерал, лише сержант запасу, але я говоритиму також про речі стратегічної ваги." І Олесь Терентійович розповів про те, як вже й сніданку не дають дитині в школі, і як вже навіть підручника, букваря для неї неможливо видати.
Слухав це тодішній прем’єр-міністр Віталій Масол і зреагував на Гончареве прохання так: "Нема паперу, де його взяти?" "І ось тут, – розповідав Олесь Гончар, – я й вибухнув". "Слухайте, – сказав він, – ви – прем’єр-міністр, а я лише письменник, і це ви запитуєте в мене, де взяти папір? То якщо ви наполягаєте, я скажу: закрийте кордони, щоб наше національне добро не вивозилося за безцінь, приборкайте крадійську пошесть, зрештою, продайте танк, корабель продайте, але підручники для дітей мусять бути видані".
Підтримав тоді Олеся Гончара у його вибухові тодішній Президент Леонід Кравчук – невдовзі папір було знайдено, підручники вийшли друком…
До чого цей спомин? А лишень до того, що держава не має права не знаходити кошти на те, що є найнеобхіднішим.
