Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій

На практиці ж раз-по-раз спостерігаємо множинність протилежних інтересів – егоїстичних, користолюбних, кланових, корпоративних – яких завгодно. Мав би найвище ставитися пріорітет – побудова української Української держави на взір того, як чеською державою є Чехія, польською – Польща, російською – Росія (попри те, що лише одних українців нараховують в останній десь до десяти мільйонів). На ділі ж – послідовне відкидання курсу на побудову національної держави.

І ось запитання: чому? Чи то від боязнини когось образити, прогнівити? Чи то від прагнення перевершити всю-всю можливу в світі демократію? Чи то від елементарного нерозуміння того, що національне суспільство і громадянське насправді не є розведеними на різні береги, як і нерозуміння того, що національне відродження України – то не забаганка, не один з можливих шляхів нашого розвитку, як і не рух назад, до того, що було. Це – першооснова виходу України зі стану, в якому вона перебуває, першоумова, щоб мала вона майбутнє.

Чому це так, переконливо аргументує у своєму листі до мене львівський науковець О. Мацюга. Як пише він, будь-яку систему, в т. ч. й таку живу систему, як суспільство, творять зв’язки між її елементами. Чим більше видів і форм зв’язку, тим міцнішою, стабільнішою є і вся система. Зв’язків же цих з усіх, що нам відомі, найбільше має саме нація. Чому? Тому, що окрім об’єднання, скажімо, спільними економічними інтересами, вона інтегрована ще й спільністю культури, мови, особливостями національного менталітету, що додає нації тієї додаткової стабільності, якої будь-яка інша модифікація живої системи категорії "суспільство" просто не може мати. У сучасному світі це добре розуміють: невпинно збільшується кількість держав, а всілякі "економічні" чи колоніальні державні утворення зникають, як сніг на сонці, оскільки в них і відсутні оті додаткові інтеграційні зв’язки, що роблять живу систему "нація" найстабільнішою формою розвитку суспільства.

Так, у сучасному світі це розуміють. У нас же, схоже, взятий курс на ігнорування згаданих додаткових інтеграційних зв’язків, а, отже, й на послаблення інтегрованості, стабільності нашої суспільної системи в цілому. Хіба не з цього і походить значна частина негараздів, що їх переживає Україна? Спостерігається бо нерозумна й недалекоглядна заохота поступового спрощення зв’язків між елементами нашої суспільної системи, де в уявленні більшості державних мужів домінувати мусить одне: спільність економічних інтересів. Так, це важливо, але ж це форма ледь не найпростішого зв’язку, зупинятися на якій рівнозначне деградації людської спільноти, оскільки насправді з нього вона лише розпочинається. Зрештою, іронізує О. Мацюга, "колонія бактерій також об’єднана певними спільними інтересами"…

Недооцінювання можливостей такого ефективного і дієвого інструменту самоорганізації живої системи, як нація, помітне у нас на кожному кроці., і надто у ставленні до належного утвердження в державі української культури і мови, що є – невіглас цього не розуміє – інтеграційним чинником найвищого порядку. Тому замість зцементування нації спостерігаємо, за О. Мацюгою, розшарування нашої суспільної системи на різні групи, клани, регіональні соціальні утворення, (ще, додам, на масиви україномовного та російськомовного населення), які хоча усе ще й інтегровані в одну систему, одначе зримо набувають ознак несумісності, а це вже – небезпека сукупній інтегрованості суспільства. Не можна не погодитися з моїм кореспондентом: переважаючою мірою відбувається це тому, що не є належно інтегрованою в живу систему "українська нація" найвища владна еліта (радше псевдоеліта) держави, яка відзначається тим, що витворює свою подобу і з-поміж підлеглих собі по цілій країні. У питанні необхідності відродження найважливіших інтеграційних чинників живої системи "нація" звідки й розуміти їй істину: "Так саме як про людину, яка одужала від тяжкої форми амнезії, не можна сказати, що повернулась вона в минуле (насправді – повернулась до самої себе), так і жива система, яка відновить свою культуру, теж повернеться до самої себе, до своїх витоків, основи, спершись на яку, можна думати про майбутнє".

О, я добре знаю, яким терміном доповнив би всі ці міркування та роз’яснення видатний український поет Євген Маланюк. Він неодмінно вжив би своє містке позначення: малоросійство – як назву хвороби, що, переконував він, насамперед і найбільшим чином "вразила верству, що мала б виконувати ролю мозкового центру нації". У 1991 році Державну Україну проголошено, одначе де ж вони, оті не вражені цією хворобою державні мужі, що наполегливо та послідовно зживали б її і в масштабах усього суспільства? Де ті, які розуміли б: розкол України на україномовну та російськомовну – то розкол не на два різновиди однієї системи, а на дві різні живі системи, одна з яких прагне знову поглинути іншу, котра щойно домоглася незалежності? Яку з них належить рішуче підтримувати, на боці якої уся можлива національна й історична правда? Риторичні це питання, а звинувачувати, друзі, за існуючий стан справ належить нам самих себе: поки що ми ще не зуміли покликати до влади державних мужів , що були б беззастережно інтегровані саме в українство, і в цьому й полягає головна причина того, що в нас (під гаслами "громадянське суспільство", "політична нація" і т. п.) будується неукраїнська Україна, держава, де триває національний, політичний та економічний занепад.

Я достеменно також знаю, що сказав би з приводу вигаданого протиставлення національного і громадянського суспільства, наприклад, Президент Чеської Республіки Вацлав Гавел, який побував у нас з офіційним візитом. Ну, щонайменше він хіба подивувався б зі самої можливості розводити це в різні боки. Зміцнюючи бо національну Чехію, хіба водночас не зміцнюють у цій країні і громадянську Чехію?

Як мовиться, дай Боже, щоб українці в своєму рівні національної свідомості, національної самоповаги якомога скорше дорівнялися до тих же чехів. Та і таких верховників, як Вацлав Гавел, для котрих поза їхньою країною, поза її національними інтересами нічого більшого не існує, – таких верховників також, Боже, поскорше у нас зрости.

До речі, чи й задумувалися наші найвищепосадовці, що в тому і полягає одна з головних причин тотальної неповаги нинішнього суспільства до влади, що воно, суспільство, не відчуває у її діях отого всепроймаючого, усесильного, уседолаючого стрижня: все – в інтересах України, все – задля зміцнення української національної ідеї, Україна, її державне випростання – над усе! О, якби вона була наявна, оця найповніша перейнятість святим, чистим національним патріотизмом! Тоді, я запевняю, враз були б віднайдені швидкодіючі, ефективні засоби для приборкання мафіозних, фінансово-кримінальних структур, що знемогли вже Україну, враз прояснилося б, яку ж таки плату, обчислену не тільки в спосіб дипломатичної математики, а й у спосіб дотримання елементарної національної самоповаги, належить брати і за транзит товарів нашою територією, і за аренду Севастополя з його гаванями, і т. д.

Я навіть сказав би, що відсутність у багатьох державних мужів перейнятості національно-державницькою ідеєю – то і є найголовніша причина нинішньої нашої слабкості. Північний же наш сусід, якому вельми муляє Україна, цю нашу слабкість чудово відчуває. Тому-то й диктує, тому й зневажає, тому і здійснює усілякий економічно-політичний тиск. Як ось й у зв’язку з транспортуванням в Україну через територію Росії туркменського газу. Тривалий час брат загалом цього не дозволяв, та ось, нарешті, благоволив заборону зняти. Одначе скільки зверхності й поблажливості в отому раз-по-раз підкреслюваному "мы пошли на уступки", а водночас – в акцентуваннях, які то величезні суми заборгували ми Росії (її борги Україні, звісно, і не згадуються, а ощасливлені великодушністю сусіда малороси з керівництва державою про це – ні пари у вуст). І скільки грубих натяків, які пов’язують цей дозвіл на транзит з прилежным послушанием України сьогодні і в майбутньому! Мовляв, краник— то у нас…

Що – ображатися на сусіда за таку його поведінку? Я думаю – не варто. Усе бо нормально – все так, як споконвіків і заведено в людському суспільстві: слабкому, який має усі шанси стати сильним, але ним не стає, не співчувають, а, як правило, топчуться по ньому, зневажають.

Оце бо і є те найважливіше, що нам необхідно: ставати сильними, відчувати себе сильними, бажати бути сильними і, в першу чергу, сильними національною волею, національним духом. Буде це все – інше докладатиметься, в тому числі й економічний добробут. Натомість у нас на кожнім кроці – малоросійська боязливість. Її символи – і чорноморський флот (ах, як по-братски поділили!), і нафтовий термінал в Одесі (відірватися від російської труби для малороса – всеодно, що відірватися від пуповини), й острах утверджувати українську мову.

До речі, я згадував Чехію. Чи всі знають, що свого часу, ще в першій половині ХІХ ст., ця країна була настільки понімеченою, що в її столиці Празі чеською мовою розмовляло лише кілька десятків інтелігентів? І ось, на грані вже загибелі країни, розгортають свою діяльність так звані младочехи – знамениті чеські будителі. Від Франтішека Палацького почули чехи слова: "Нація з усією сумою її духовних потреб та інтересів є не менш священною для нас, ніж забезпечення прав людини". (Ось, до речі, відколи, ще з середини ХІХ ст., існують, як дізнаємося з цього вельми актуального й нині формулювання, спекуляції довкола прав людини, що в них вправляються у нас сьогодні різні українофоби – ті, котрі аніяк не хочуть визнати, що права окремого національного індивіду не можуть бути забезпечені, якщо грубо порушені права нації в цілому, в т. ч. і право на повноту утвердження національної мови. Запитаймо бо: чи забезпечені права окремої української людини у затоптаному брутальним зросійщенням Донбасі, у видушуваному стосовно об’явів національного життя Харкові, в багатьох інших точках України?) . І ще від Ф. Палацького, який вселяв у чехів віру в їхню національну неперебутність, вони почули: "Ми, чехи, були тут до Австрії, ми будемо тут і після Австрії" .