Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Ти ж пам'ятаєш?

– Пам'ятаю. Він гайнув осюди, в кущі. А тут гладенько, наче ніхто не ступав. Ми отут пробігли, наші сліди, бачиш, є. А його нема. Дивно.

– Отож-бо й воно, що дивно.

– З одного боку, Дармовис каже, півблока двістікілограмового однією рукою пересунув. А з другого – по землі ходить, слідів не лишаючи, наче привид.

– Я ж і кажу…

– Ти думаєш, він був у підземеллі?

– А де ж?

– Але там же замкнено. Ми ж дивилися.

– Замкнено, – Женя зітхнув. – І все-таки… Мені здається, він там був.

– Ну, може, підійшов, побачив, що замкнено, і повернувся.

– А може, у нього ключ є…

– Ключ у сільраді, ти ж знаєш.

– Ключ і викрасти можна.

– Ну це ти вже нафантазував таке… Що він – злодій?

– А чого він од нас утік?

– Та не схожий він на злодія.

– А темні окуляри?

Вони ще довго тинялися біля склепу, висуваючи різні припущення й домисли, аж поки не захотіли їсти. Тоді подалися до баби Секлети.

Наминаючи запахущий бабин борщ зі старим салом, хлопці весь час задумливо перезиралися і раз у раз багатозначно похитували головами. Таємничий Нолик не давав їм спокою.

Баба помітила їхні перезирання й усміхнулася:

– Що, хлопці, знову якась придибенція сталася?

Женя глянув на Вітасика. "Від баби Секлети, здається, можна не ховатися", – промовляв його погляд. Вітасик ствердно кивнув.

– Бабусю, а що б ви подумали про людину, яка не залишає слідів? – спитав Женя.

– Як це? – не зрозуміла баба. – А отак. Ходить по багнюці – і жодного сліду.

– По воді, яко по суху… Було таке. Ходив так Ісус Христос. Син Божий. Господь-Бог наш.

– Ні. На Христа він не схожий, – сказав Женя.

– Абсолютно, – підтвердив Вітасик.

– У спортивному костюмі.

– У темних окулярах.

– А де ви його бачили?

– Та біля склепу на кладовищі.

– Де хід у підземелля монастиря.

– А-а… – протягнула баба Секлета. – Тоді не дивно. Те місце привиди полюбляють. От вони слідів ніколи не залишають. Це точно. Колись, коли я ще дівкою була, і мені там із привидом здибатися довелося. Йшла на побачення з Василем… Гарний був хлопець, справжній сокіл, царство йому небесне, – баба перехрестилася, – кучерявий, стрункий, високий, у війну загинув на фронті. Так от, кажу, йшла на побачення з Василем, а побачилася з привидом волохатим, хай Бог милує… Сутеніло, зорі вже на небі засвітилися. Підходжу, а з-за склепу раптом – я-ак шуроне!.. Волохате, бридке, очі горять…Я мало не вмерла з переляку. Незчулася, як і вдома опинилася. Як бігла, не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, як на перелазі перечепилася і носом заорала. А Василь понад дві години чекав, ніякого привида не бачив і образився, думав, що я його обдурила, не прийшла. Так ми й посварилися… Не повірив він мені… – баба зітхнула й замовкла, поринувши у свої спогади.

…Але й на привида Нолик не був схожий.

Розділ V

Святий Гавриїл

Леонід Сергійович Підшивалов та Аркадій Маркович Любашевський були з цілком порядних, інтелігентних родин. Обидва закінчили політехнічний інститут і вже три роки працювали інженерами. Правда, блискучої кар'єри поки що не зробили, але кар'єра – то жінка примхлива, і сподобатися їй не так просто. Звичайно, деяким щастить одразу. Так, як, наприклад, Олександру Петровичу Федоряці, який невдовзіпісля закінчення того ж таки політехнічного поїхав на три роки у Марокко і повернувся з машиною, грошима та іншими ра-достями цивілізованого світу, які викликають таку заздрість у сучасної молоді.

Олександр Петрович Федоряка був на два роки старший за Підшивалова та Любашевського, і різниця між ними була два курси, але в інституті вони приятелювали, оскільки грали в одній інститутській баскетбольній команді. І для Підшивалова і Любашевського Федоряка був Сашуня, а для нього Підшивалов був Льосик, а Люба шевський – Деголль. Не хотілося б ображати пам'ять видатного француза, але факт залишався фактом – ніхто з приятелів не називав Любашевського інакше як Деголль. Він і справді був схожий на французького генерала – такий же високий і з таким же видатним носом.

Повернувшись із Марокко, Сашуня випадково зустрівся на вулиці з Льосиком і Деголлем, запросив їх до себе і, звичайно ж, похвалився своїми закордонними надбаннями. І ця зустріч стала початком відновлення старих інститутських зв'язків. Всі троє були ще не одруженими, парубкували, і квартира Сашуні стала місцем товариських вечірок і гульбищ. Мама Сашуні, яка мешкала разом із ним, подовгу була відсутня (їздила у Миргород до дочки няньчити малу онуку), і молодим людям ніхто не заважав. Заводіякою у компанії був Льосик. Веселий, компанійський, він завжди вигадував щось незвичайне, якісь розіграші й містифікації. І коли він запропонував Деголлю за допомогою пластиліну зробити відбиток ключів Сашуні, підробити їх і залізти у квартиру, Деголль був певен, що це чергова містифікація. Правда, Льосик потім запевняв, що й сам він спершу думав лише розіграти Сашуню. Та коли "операція" була вдало проведена, користолюбство охопило друзів із такою силою, що вони забули про розіграш. "Ми ж не все взяли, тільки часточку, машина йому лишилася, гроші, Сашуня не пропаде, – заспокоювали вони себе. – До того ж він такий лопух – ніколи не догадається".

Та Сашуня виявився не таким лопухом, як вони думали. Він одразу запідозрив своїх приятелів і заявив у міліцію. Міліція встановила за ними нагляд і досить швидко накрила їхні спроби реалізувати апаратуру через знайомих у ломбарді. Льосик викручувався вигадливо й майстерно, виявляючи справжній талант містифікатора. Він доводив, що все було задумано виключно як розіграш і останній акт комедії мав відбутися саме у ломбарді, куди вони нібито збиралися привести Сашуню. Але Деголль розколовся одразу…

Зважаючи на те, що інженери були "неофіти", не притягалися раніше до судової відповідальності, а також на прохання потерпілого, який уже пожалів своїх приятелів, капітан Горба-тюк вирішив не ув'язнювати підслідних, не брати їх під варту, а обмежитися підпискою про невиїзд.

– Просто не знаю, що й робити, – казав капітанові Сашуня. – Я б уже й забрав свою заяву, але… якби була певність, що вони ніколи більше не робитимуть такого. Адже безкарність розбещує, породжує цинізм. Тепер я думаю, що того листа в інституті таки вони мені написали.

– Якого листа? – спитав капітан.

– Та… – махнув Сашуня рукою. – Не хочеться згадувати.

– Все-таки… Раз уже сказали…

– Був я закоханий в одну студентку. Гарна дівчина. І Льосик у неї був закоханий, і Деголль, по-моєму. Та й не тільки вони, багато хлопців… Красуня була. Вона нікому не надавала переваги, але до мене ставилася, може, прихильніше, ніж до інших. І от одержую я якось листа, що вона… одне слово, бруд різний, помиї… І підпис "Святий Гавриїл".

– Святий Гавриїл? – перепитав капітан.

– А є така старовинна пісня київських студентів… російською мовою… про те, як студенти вночі гуляють, бенкетують, розважаються…

А Владимир святой с колокольни большой

На народ свой глядит, улыбается.

Он и сам бы не прочь провести с ними ночь,

Но на старости лет не решается…

Через тумбу-тумбу раз,

Через тумбу-тумбу два,

Через тумбу-тумбу три – спотыкается…

Ну, а потім усе-таки одважився. І тоді… є там такі слова:

А святой Гавриил Богу в рай доложил

О проделках святого Владимира:

Что он курит и пьет, на начальство плюет

И еще кое-чем занимается…

Ну, і ми між собою донощиків називали Святими Гавриїлами… А потім підкинули такого ж листа їй. І Льосик, і Деголль ходили й показували – і в них такі листи виявилися. На принтері, однаковісінькі. І ще в декого. Брудна історія. І пустили чутку, що це начебто я написав. А я тепер думаю, що це таки вони…

"Святий Гавриїл"… "Тринадцятий Апостол" – однотипні підписи", – подумав капітан Горбатюк.

Льосик не під вартою, написати міг запросто. Для чого? Хто його зна. Але такий вигадливий містифікатор і цинік навряд чи сидітиме зараз склавши руки. Щось намагатиметься робити.

Невже Святий Гавриїл і Тринадцятий Апостол – одна й та сама особа?

Розділ VI

Троянда. Полковник Силенко і зек Гординя. Сліди Нолика

– До вечора ми ще встигнемо з'їздити й повернутися, – сказав Женя. – Якщо вийдемо зараз же.

– Давай, – погодився Вітасик.

Хлопці вирішили відвідати Шурика Дармовиса і серйозно поговорити з ним про Нолика. А може, вдасться навіть зустрітися з самим Ноликом. Чогось же він там, на дачах, вештався. Може, він там у когось гостює. А може, й живе десь там, на дачі, з батьками.

Колись Троянда була невеличким хутором, де мешкало півтора десятка людей. Тепер тут розпросторилися дачні сади, що тяглися вздовж річки на два кілометри, – ціле місто з вулицями, площами, з кіосками, крамницями і навіть кінотеатром.

Знайти Першу Дачну, 75 виявилося справою не дуже важкою. Хоча йти від станції довелося далеченько.

Дача Дармовисів була цегляною, триповерховою – унизу гараж, над ним кімнати зі скляною верандою, а вище – мансарда з балкончиком. І сад навколо дачі буяв густою зеленню – доглянутий, родючий.

Але Шурика не було видно. Вони погукали – ніхто не відповів. Самі заходити на територію не наважились.

– Вам кого? – почули вони з сусідньої дачі. З-за кущів виткнулась засмагла лиса голова з сивою стернею на скронях. – Дармовиси тут живуть? – спитав Женя.

– Тут.

– А Шурик де? Не знаєте?

– Мабуть, на річку пішов. А бабуся у магазин.

Тільки тепер хлопці побачили, що лисий досить старий. Спершу він здався молодшим. Товста шия його була помережана глибокими зморшками.

– А ви звідки? Щось я вас тут не бачив… – пильно глянув на них дідусь. – У гості приїхали?

– Ага, – кивнув Женя.

– Ми з Шуриком в одному класі вчимося, – сказав Вітасик.

– Тепер ясно, – хитнув головою дідусь. – А то тут різна публіка вештається. Іноді дивись, щось із двору і… той… пошкандибало.

– Ні-ні, не бійтесь, ми… – сказав Женя.

– А я не боюсь! – мовив дідусь таким тоном, наче хотів сказати: "Хай мене краще бояться!"

– Ходімо на річку, – штовхнув ліктем Женю Вітасик.

– Вибачайте, – сказав Женя дідусеві, і вони пішли до річки.

– Якийсь він дивний, цей дідуган, – сказав Вітасик, коли вони одійшли віддачі. – Правда?

– Ага. Дивився так, наче свердлив очима.

– І очі такі якісь…

– Наче ми злодії…

На річці Шурика хлопці теж не побачили. Шукаючи, пішли вздовж берега. Під кущем сидів із трьома вудочками худющий, засмаглий аж начорно бородатий дідусь.

Коли вони підійшли, на одній із вудочок клюнуло, дідусь підсік і витягнув краснопірку.

– О! Те що треба, – мовив дідусь сам до себе, знімаючи рибину з гачка. – А ти йди гуляй.

З цими словами він витягнув з авоськи, зануреної у воду, великого карася і кинув у річку.