Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

І з жахом побачив, що високо, високо в небі кружляють шуліки. Малесенькі, неймовірно малесенькі. Та він добре знав їх лет – над смітником за багдадськими бойнями отак вони плавали по колу у височині від сходу до заходу сонця. Алі не витримав І заволав з жахом:

— О му'алліме! Є звістка!

Він кричав, а руки його гатили щосили в барабан і він ані на мить не збився з ритму.

На крик хлопця руббан вискочив з ляди і в одну мить підбіг до хлопця.

— Не галасуй! Що за звістка?!!

— О му'алліме! П'ять шулік кружляють угорі. Он подивись – на п'ядь від сонця на захід!

— Тихше! Мовчи! – зашепотів суворо руббан.– Не привертай увагу хлопців! Вони все одно не побачать, у них не такий зір, як у тебе!.. Але всі показяться, а до берега ще далеко! Найменше це п'ять трьохгодинних переходів при повному вітрилі. Ми ж потроху осідаємо, втрачаємо хід. Іди проспись у кормовім трюмі – там не так смердить –вітер сюди все зносить. І мовчи! Я наказую! Не спокушай людей. Завтра вранці, якщо Аллах допоможе, будемо в Калікуті… Гей, хлопці!!! – заволав капітан до веслярів.– Заспіваймо нашу йєменську корабельну!

Руббан перехопив калатала в Алі і заспівав високим-превисоким голосом пісню, під яку єменські матроси тягнуть линви, переносять вантажі і гребуть, заходячи у вузькі затоки.

Коли Алі заліз у кормовий затишок, йому назустріч підвівся чаклун з насупленим, похмурим обличчям. Почервонілі очі зиркнули на Алі недобре, та він нічого не сказав і мовчки виліз на смердючу палубу.

Засинаючи під паками з якимось начинням, Алі почув, що в ритм веселої пісні, стукіт барабана ще додався пронизливо-гунявий свист сопілки. "Значить, чаклун приходить до тями…" – подумав Алі і заснув.

Поки він спав, йому нічого не снилось.

Сонце сідало, коли Алі прокинувся. А прокинувся він, бо запахло чудесним запахом моханського бадьорого зілля.

Алі прокинувся і миттю сів.

Поруч стояв руббан, виймав із паки зерна і сипав їх у мідний невеличкий казанок.

— О му'алліме! Я готовий барабанити. Втома минула!

— От і гаразд! Іди допомагай слов'янину чистити коней! Завтра вже нам їх продавати… Якщо Аллах допоможе! А про шулік мовчи! Що б не помітив, що б не побачив, спочатку скажи мені і тільки тихо. Це мій наказ!

— Добре, о му'алліме!

Алі прожогом кинувся повз смердючі велетенські паки з кінським стервом, проскочив повз чаклуна барабанщика, прослизнув під руками водоносів, що з одноманітністю колеса-норії3 виливали з трюму воду за борт.

У сутінках трюму, зігнувшись навпіл, бродив по коліна у воді слов'янин.

— Що шукаєш? – спитав у нього Алі.– Що згубив?

— Дірка загубилась! Десь тут є дірка. Її треба знайти. Інакше смерть.

— Дірки немає! Скрізь щілини! Зінджі ніяк не можуть усі шви заліпити між дошками.

— Є таємна тріщина! Зінджі не теслярі! Вони вправні нурці. А треба знайти таємну щілину… Вона десь коло щогли. Трохи збоку. Я не можу так пірнати, як зінджі. Якби міг – знайшов би щілину. Вона праворуч кореня щогли!

— Ти добре знаєш?

— Я дерево знаю краще всіх вас! Мій дід башти з дерева рубав, удвічі вищі вашої щогли!

— Тоді я знайду – я пірнаю добре!

Алі, не роздумуючи ні хвилі, забувши про наказ руббана, роздягся. Обгорнув срамоту замизканим поясом і лишив на шиї ножа у саморобних піхвах.

Слов'янин не встиг йому нічого й сказати, як Алі вже видерся на палубу і з розгону перестрибнув через борт.

Ноги рівною струною – руки вгору – і зайшов у зелені теплі хвилі мов стріла – без плюскоту, без бризок – тільки бульбашки, лоскочучи йому лице, понеслися від його ніг угору. Він відкрив очі. Вода защипала, та сльози змили палення в повіках, і він побачив, як повз нього поволі сунеться опукле черево вітрильника.

Та що це – нагорі корабель як корабель, а тут все в якихось кущах водоростей, що ганчірками звисають з дощок. Ось видно законопачені мастикою шви між дошками. Добра робота зінджів! Нічого не скажеш. Алі вхопився кінцями пальців за дошку і, колючи об щось долоні, почав по вузлах канатів, якими були шиті дошки, по дошках, мов по щаблях драбини, спускатися вниз до самого центру днища. Він перевернувся вгору черевом, догори ногами, і ліз-ліз по крутому череву вітрильника. Чого тільки не було на вибілених жирним мастилом-фарбою дошках. Водорості, ракушки з гостріши лезами-скойками, якісь водорості, мов надбиті горобині яйця, звідкіля визирали якісь вусики. Межи жмутками водоростей шмигали прозорі рачки з предовгими очицями-стеблами, то визирали, то кудись ховалися краби з ворсистими ногами-веслами.

Алі відчував, що повітря йому поки що вистачає. Та примірився, де ж він знаходиться, і зрозумів, що скоріш ближче до стерна, аніж до щогли.

Алі добувся до киля і, хапаючись за нього обома руками й ногами, почав посуватися до форштевня. Тепер він обмацував кожний виступ і не поспішав.

Він і не думав випливати на поверхню, коли пальці лівиці провалились у довгу і тонку щілину. Хитра була щілина – навкісна. На стику дощок тонесенька – тільки на товщину худющих пальців Алі. Обережно провів по всій довжині щілини – добрих ліктів два з половиною. Тепер час нагору – дихання вже не вистачає…

Перша думка майнула блискавкою – випірнути зразу. Та згадав – а якщо під весла потрапить?!

Алі поспішив по килю до корми, щоб не потрапити під весла.

Ось у зеленім склистім коливанні темна дошка стерна. Алі відпустив руки від киля, щосили відштовхнувся ногами від черева корабля і поспішив на поверхню. Випірнув далеко за кормою.

Який же гарний був корабель звідсіля з води, знизу! Зруйнованих кормових кают не видно, пенька щогли теж. Смугасто помальована корма, біле вітрило,– все золотилося під променями опадаючого золотого сонця і відбивалось примхливими золотими й червоно– вохристими плямами на хвилях.

Алі помилувався досхочу кораблем, віддихався і почав наздоганяти вітрильник. Він поплив швидко і легко, бо ж вода сама викидала його, підштовхувала до руху! Це не каламутна вода правічного Тігру і не багниста гижа протоків Шатт-ель-Арабу, що тягне тебе на дно!

Проте корабель не наближався до нього.

Тоді він ще зробив ривок! Плив швидко, не дивлячись уже на корабель, а опустивши лице у воду і щосили працюючи руками й ногами. Коли ж, за його розрахунками, він мав би вже подолати половину відстані до корабля і підвів голову, то побачив, що корабель ледь – ледь наблизився до нього. Тоді Алі ще піддав швидкості і через якийсь час знов підняв голову, щоб подивитись, чи наздоганяє від дхау? Дхау, золотосяйний, розправивши гостре крило – вітрило, схилившись на один бік на звороті, міняючи курс, віддалявся від хлопця.

Жах перехопив дихання плавця. Він рвонувся якомога швидше з води, змахнув руками і закричав. Та замість крику лише щось пропискотів. І ледь не захлинувся, занурюючись у хвилі після підскоку.

Випірнув і, не маючи ніякої надії наздогнати вітрильник, сам не знаючи чому, все ж поспішив за судном.

Він плив і плив, рівно, розмірено рухаючи руками й ногами. І не відривав погляду від золотого вітрила. Корабель все віддалявся і віддалявся. 3 часом Алі став його бачити тільки тоді, коли хвиля підносила його на своєму гребені.

Ось раптом корабель пропав за гребенем передньої хвилі.

Алі продовжував плисти в тому напрямку, в якому зник корабель.

Він не піднімав очей від води, тільки дивився на свої руки.

Ось унизу в глибині якісь рибки пройшли темними стрілами. Алі не став далі дивитись у глибину темряви. Він перевернувся на спину і поплив голічерева. Над ним було дивне синє небо без жодної хмарки, і у височині десь там, вгорі, вгорі пропливали поперек тому напрямку, що корабель, мчали по небу п'ять червоних, вогняних хрестиків – розпластаних у вільному леті чайок. "Не може цього бути! Дурниця! Це омана! До повної темряви не більше, ні, не більше години! Чайка денна птаха! Вона за годину – за півтори до заходу сонця спускається у гнізда! Це мені все ввижається – тоді тут до берега не більше години лету чайки! Значить, якби поплисти за чайками, то тоді й без корабля я б приплив десь після півночі до землі. Може, спробувати поплисти? А раптом біля берега акули?!"

Алі від жаху здригнувся, перевернувся і подививсь уперед. Побачив, що корабель до нього значно наблизився. І на кораблі спущено вітрило.

Тут хлопця підняло на гребінь хвилі і йому від щастя аж запаморочилось у голові, залило гарячим груди. Переборюючи вітер і хвилі, до нього хтось плив, та ще й тягнув за собою надутий повітрям міх.

На кормі з'юрмилися люди.

Коли плавець наблизився, то Алі із здивуванням і острахом побачив, що надутого міха тягне оманець – ісмаїліт-відступник. Алі стишив рухи. Та оманець закричав щосили, бачачи вагання Алі;

— Поспішай, поспішай! Нас чекають! Обох, обох!!!

З допомогою оманця Алі швидко подолав відстань до вітрильника, який хоч і спустив вітрило, і без весел, а все ж дрейфував під напруженими струменями пів-денно-західного мусону.

На кормі не було нікого з матросів і зінджів-нурців. Вони зараз всі з шаленим завзяттям вичерпували воду з трюму. Тільки руббан, чаклун, слов'янин та стерновий допомогли вилізти з води врятованому хлопцю і відступнику-ісмаіліту.

Через плече в слов'янина був перекинутий лук і за поясом ззаду стирчали запхнуті стріли.

Алі вмить скумекав – це слов'янин узяв зброю, щоб пристрелити оманця, коли щось трапиться з Алі.

Руббан вхопив за плечі знесиленого хлопця і щосили трусонув, так що Алі аж щоку прикусив до крові.

— Відповідай!– волав він.– Що там знайшов?!! Раб каже– ти пірнув, щоб віднайти головну тріщину!! Знайшов?!! – ревів капітан.

— Від правого боку киля, коло дошки, вузька і вглиб розширяється навкіс…

— Довжина?!!

— Два з половиною моїх лікті.

— Можеш ще впірнути і віднайти?

— Можу… Нехай зінджі готують мичку й мастику. Я зараз віддихаюсь.

Алі сів на палубу і закрив очі. Так він сидів кілька хвилин. Тим часом руббан розлюченим, громовим голосом віддавав команди. І коли хлопець віддихався трохи та звівся на ноги, все було готове до лагодження. А вітрило вже розпустили. І корабель, щоправда без весел, знов рушив своїм курсом.

Алі перев'язали по попереку тонкою і преміцною джутовою линвою, й він разом із зінджами-нурцями стрибнув за борт.

Скільки часу минуло, а під водою вже наставали сутінки – чорний морок підступав з глибини майже під самісіньке днище вітрильника.