Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

Голуби випурхнули і металися в темряві, чіпляючи час від часу Алі крилами.

Весь дикий гуркіт, свист і тріск ще доповнювався якимось дрижанням. Воно йшло ніби із середини,– наче з води, мовби з дна океану-моря, із глибини. Таке бувало на кінських ристалищах під Багдадом на ярмарку. Вершників ще не видно, а тільки хмарка куряви над обрієм. Та якщо прикласти голову де землі, то земля вже стугоніла від кінського чвалу. Отакий чвал, отаке стугоніння зараз долинало в корабель і з глибин води. Тільки в сотні разів сильніше, ніж на кінських перегонах.

Алі позакладало вуха, і він тілом відчував неймовірне тремтіння усього корабля й води за дерев'яними стінами.

Нараз йому повідкладало вуха, мов хто відняв би від його вух могутні долоні, що перед тим стискали голову.

І він аж присів – так йому вдарило у вуха дике гоготіння вітру. Таке, що свистіло у всіх снастях, співало кожною щілинкою, завивало кожною діркою. Проникало в трюм, мов дудіння у величезну сопілку. Тонкі струмені вітру проривалися крізь палубу до трюму і наче батогом вдаряли по живому.

Тепер Алі чув, як несамовитим голосом, схожим на голос божевільного, кричав папуга, зрештою видершись з-за пазухи слов'янина.

Вітер за якісь миті розвіяв, провітрив увесь трюм. Надув його свіжим, вогким повітрям. Вивіяв, висмоктав задушливий дух кінської сечі, солодкого поту і кізяків.

І в трюмі запахло йодистою морською водою.

Алі відчув, що все повітря ніби насичиш якимось туманом, ніби в повітрі завис прохолодний водяний пил. Хлопець облизав губи і відчув, що вони геть солоні.

По тому, як тремтіли борти корабля, в'язані й шиті з кількох шарів справжнього тикового дерева, дощок, Алі відчув, що корабель починає мчати, летіти все швидше й швидше.

То вгору рвався, то вниз опускався ніс корабля.

І Алі то падав назад, на коней, спиною, то зависав над кінськими спинами, над слов'янином та його горластим папугою. Зрозумів – вітер переносив корабель через величезні хвилі…

Що там робилося нагорі, чи хтось там був ще на палубі живий? Чи вже всіх позносило вітром у воду?

Потім корабель почало крутити і кидати з боку на бік.

Нараз вітер наче підняв корабель над хвилями. І корабель ніби завис у повітрі. Затим почав падати, падати. Довго-предовго.

Алі відчув, як у грудях зробилася порожнеча, і серце наче збирається вискочити через горло.

Неймовірне падіння у чорний колодязь, нарешті скінчилось. І корабель, носом і днищем, з такою силою врізався у воду, що Алі в очах застрибали зелені кружала від удару в п'яти. Та руки просто відривало від тулуба, бо він схопився за линви, чимось било по ногах, по череву, по спині чимось сікло, мов батожжям. Поруч нього, десь наче в череві коня, булькало і вирувало, ніби зашипіло в казані. Іржання якогось другого коня перебивалося дзюрчанням рідини. В трюмі поплив солодко-кислий сморід блювотини.

Та його зразу ж прогнало протягом.

Кричав слов'янин:

— Конає третій кінь! Лізь до нього!

— Підійди ти! Я не пролізу звідсіля. Там лямки пообривало…

Слов'янин щось ще йому закричав, та в цей час з такою силою гупнуло, що Алі здалось, ніби його вдарили долонями щосили по вухах. Крізь щілини блимнуло червоним.

Засмерділо смаленим лоєм, ядучою сіркою. Знов почувся тріск, і щось завалилося на палубу.

Алі здогадався, що то зламалась щогла. І зразу ж гухнуло громом над самим рабом-слов'янином.

Крізь щілини тонкими голками полетіли червоні промені. В їх примарному світлі Алі встиг вздріти – слов'янин осідає біля основи щогли.

Тепер Алі знов заклало вуха, та ще й стисло скроні болем від ядучого смороду, що всмоктало вітром у трюм.

Потім палуба затрусилася від ударів. То згори вдарив дощ, і не струмені, і не градини величезні, а ринули суцільні потоки води. Ніби падав з неба неосяжний водоспад.

Вода вдарила по вітрильнику, по палубі, і аж відчув Алі, як вона притисла судно до хвиль.

Замість іаленого вітру крізь найменші щілини в палубі тепер вривалися гострі цівки води.

Наче корабель спинився, захитався на місці. Тільки хвилі то піднімали його на дику височину, то спускали в якусь безконечну яму.

Все тремтіло, гул від наближення всеохоплюючого чвалу, мовби тисячі тисяч тисячів скакунів мчали по хвилях.

Від того вода і все насичувалось тим неймовірним відчуттям зрушення, здвигу, двигтіння.

Ось двигтіння підкорило собі і корабель, впало на нього згори. Воно вже не наближалось, воно було тут. Алі відчув, як у нього не вистачає дихання. Як забиває йому все всередині. Як відкриваються самі собою вуста.

Він намагався вдихнути, набрати повні легені повітря. Але повітря не заходило в дихалки, стояло перед його вустами стіною. Здавалось, невидима сила витягла з нього нутрощі.

Щось сталося з кораблем. Корабель трусонуло, як тоді, коли вдарила блискавка. Алі відчув, ніби щось луснуло, щось тріснуло над його головою. Боляче цвьохнула по плечах і по тімені линва. Він подивився вгору – якась неймовірна, невидима сила вже наполовину вирвала, висмоктала з дірки над трюмом і над лядою волов'ячі шкури, так ретельно припасовані руббаном і його хлопцями.

І волов'ячі шкіри кудись летять. За шкірами пурхнула клітка, голуби і чаєчка. Все вгору й угору, до самих зірок, зникають з його очей.

Коли корабель припинив свій біг і його почало просто колисати на велетенських хвилях, він навіть не крутився, а тихо собі дрейфував за хвилями.

Бо, здавалося, постійний і невпевнений мусон перестав віяти. І над Арабським морем запанував штиль.

Алі відчув не слабість, а дивне полегшення і наче якесь просвітлення, прояснення в голові. Змучене, зболіле тіло з кожною миттю почало наповнюватись все більшою й більшою бадьорістю.

Крізь звільнені отвори в трюм падало навкісне проміння ясного місяця. І Алі зауважив, що кут тіні зовсім не зманився від тої миті, коли йому довелося спуститись до коней. А в темряві трюму під час бурі йому здавалось, ніби вже давно минула ніч і надходить світанок. Тільки раніше місяць була з правого борту. А тепер він світив від лівого. Значить, корабель розвернуло кормою по курсу.

Алі тільки тепер усвідомив, що стоїть по коліна у воді й на воді коливається всяке сміття, дерев'яне начиння та кавуни.

Алі покликав слов'янина. У відповідь з-за основи зламаної щогли почувся його стогін.

Затинаючись, боячись впасти у брудну воду, Алі пробрався повз наляканих коней до слов'янина. Раб по шию лежав у смердючій воді. А папуга, мокрий, страшний, як п'яне видіння, сидів у нього на голові. Алі з усіх сил почав торсати слов'янина за плече боячись, що вода ось-ось заллє рота слов'янину.

Той застогнав і роздер повіки. Почав поволі підійматись.

— Це ти, хлопчику? Що трапилося зі мною?

— У щоглу потрапила блискавка!..

Раптом папуга стріпонув мокрими, брудними крилами, забризкавши лице хлопцеві.

— Тю на тебе, ібліс! – злостиво лайнувся хлопець.

Почувши його слона, папуга ще раз стріпонув обмоклим пір'ям і закричав якесь слово мовою раба. Те слово, як чарівна паличка, подіяло на приголомшеного слов'янина. Він, набравши повні груди повітря, вмить піднявся на повен зріст. З нього чуріла брудна вода. На горі почулось якесь камишіння, і в проймі ляди з'явилося потворне обличчя. Все геть обсмалене. Зі жмаками обгорілого волосся. Без однієї брови, друга стирчала наперед. Ця носата бридка подоба, з носом кривим, ніби дзьоб папуги, прохрипіло голосом му'алліма:

— Ви тут живі?

Алі спитав у цієї потвори, більше схожої на якогось пекельного ібліса, аніж на їхнього капітана:

— Поклянись Аллахом, що ти людина, а не ібліс!

Обсмалена голова роздратовано крикнула голосом му'алліма:

— Присягаюсь розлученням і тим, що відпущу своїх рабів, що це я! Шайтани б забрали твою дурну голову!

— Ні, ти скажи бесмелу! – вів своє Алі, все ще не вірячи, що оця потвора – їхній руббан.

— Ну добре,– згодився зрештою руббан,– дурню божий…– І проказав спокійним голосом бесмелу,– Що там у вас?

— Слов'янин сильно вдарився… і, здається, напився гижі…

— А ти?

— Мені просто страшно було… Дуже. І ще – я один раз літав над кіньми. Отоді, коли корабель закрутило і потягло вгору… Ну, ще біда, му'алліме,.. Двоє коней наче б мали сконати – блювали. І вода прибуває. Бо згори налилося. Спочатку було мені по коліна, а тепер, бач, і слов'янину вище колін.

— Вилазьте нагору!

На палубі хто сидів безтямно, хто лежав, а кілька чоловік молилися, не дотримуючись, як за законом, чистоти місця. Одні з цих людей, а вони були араби, були геть чорні від кіптяви, всі обсмалені і в жахливому лахмітті,

Зінджі здоровенні, довготелесі, а їхні чорні лискучі тіла були замазані білим гіпсом та вапном. По обличчях спливали білі патьоки. Густе кучеряве волосся злиплось у якісь білі оладки.

Алі не зміг стриматись і зареготав на все горло.

Від щогли залишився тільки стовп заввишки із самого Алі. Уламок щогли, без гнізда, метелявся на линвах з правого борту у воді. Там же звисала на линвах рея з вітрилом від індійського патамару 5.

Від каюти з правого борту стирчали лише дві поламані й обгорілі стіни. Перед же весь був розметаний і обгорілий. І палуба обгоріла, немов її хто випалював велетенським розпеченим лощилом.

— Чого, дурню, регочеш?! – загрозливо захрипів руббан.

Та наперед вийшов слов'янин.

— Бо смішно дивитися – зінджі всі білі. Твої родичі всі – чорні як зінджі. Ти сам схожий на птаха – махаєш руками і кричиш.

Руббан від такого зухвальства остовпів. Потім обмацав своє обличчя, оглядівся і почав реготати, як тільки-но реготав Алі. Інші теж почали реготати. Нареготавшись досхочу, руббан засюрчав у срібний сюрчок.

Дякую всевишнього і милосердного за порятунок! І ви дякуйте!.. А потім всі ми вславимо його ім'я сотню разів!!! Тепер слухайте мої команди! Стерновий і наффатіни – витягти рею з вітрилом!!! Зінджі – готуйте замазку для щілин! Конярі – до коней! Всі інші – по відра в корму! Налаштуйте відра і вичерпуйте воду з трюму! А я визначу нашу стоянку! Аллах нам допоможе! Аллах акбар! – заволав він, як бойовий клич.

І його обідрана, обсмалена команда – і мусульмани, і зінджі-погани, і від несподіванки навіть слов'янин – в загальному пориві закричали тричі:

— Аллах акбар! Аллах акбар!! Аллах акбар!!!

І кожен кинувся виконувати свого частку роботи. Руббан же недовго вимірював зірки й місяць.