Втікачі - Власюк Анатолій

Якщо раніше Юля здогадувалася, то тепер розуміла, що Оля, мабуть, була тією людиною, єдиною на світі, для Віктора Андрійовича, ким сам він був для неї. І це розуміння чужого щастя (хоча, за великим рахунком, чужого щастя не повинно бути, бо людина створена для щастя, і воно має бути спільним для всіх, не маючи жодного стосунку до комуністичних утопій) змусило її стати над власним коханням, якого, можливо, вже й не було в його первісному значенні. Інколи Юля ловила себе на думці, що перебільшує роль Олі в житті Віктора Андрійовича, а часом їй здавалося, що вона не робить усього можливого, аби їхнє взаємне кохання стало часткою вселенського спокою й умиротворення. Юля вагалася, чи має право бути посередником у таких непростих взаємних стосунках, які склалися між Віктором Андрійовичем і Олею. Ні, про себе вона вже не думала. Точніше, думала, але розуміла, що Віктор Андрійович уже ніколи не стане лицарем її уяви. Вона переживала лише за те, чи впорається з цією небезпечною роллю посередника, чи не зашкодить закоханим знайти вірний шлях до серця один одного.

Коли Юля сьогодні шукала Віктора Андрійовича в психіатричній лікарні, бо думала, що той на роботі, то помітила у вікні на третьому поверсі, де знаходилося жіноче відділення, Олю. З-за ґрат визирало її сумне і згорьоване обличчя. Здається, навіть із заплющеними очима Юля могла би впізнати чи відчути цю дівчину. Тоді вона упіймала себе на думці, що не має жодного злорадства до неї, насолоди від помсти. Юля зраділа за себе, що змінилася, що власна біда переродила її, що тепер усе бачиться в іншому світлі. Проте це був лише довгий шлях до пробудження і відродження, бо Юля не відчула й співчуття до Олі. Вона сприйняла цей факт як такий, що відбувся, як те, що обов'язково мало статися.

З'яву її в психіатричній лікарні колишні співробітники сприйняли неоднозначно. Їй навіть здалося, що вона прочитала жах на їхніх обличчях. Можливо, вона перебільшувала, але видавалося на те, що ці нещасні ніби побачили мертву й не знають, що мають робити. Юля тільки сухо запитала, де Віктор Андрійович. Їй відповіли, що вдома. Вона була зла сама на себе, бо ж знала достеменно, що під час виборів та інших подібних імпрез Віктор Андрійович неодмінно буває вдома, але тепер це банальне знання чомусь вилетіло з її голови. По дорозі до Віктора Андрійовича вона думала про те, як говорити, не торкаючись болючої теми про перебування Олі в психіатричній лікарні, але тепер, переконавшись, що Віктор Андрійович не знає про цей факт, не знала, як себе вести. Їй здавалося, що всі її слова падають у глуху порожнечу, що навіть не чутно, щоби вони об щось вдарялись, знаходили якийсь відгук, бо дна фактично й не було, а порожнеча ставала суцільною.

У цій ситуації їй краще було просто піти, залишаючи Віктора Андрійовича віч-на-віч зі своєю бідою. Вона так і зробила, а він, здається, навіть не помітив цього, заглиблений у себе. Поволі десь усередині душі у нього наростав бунт. Це було несприйняття самого себе. Усвідомлення своєї нікчемності. Була єдина людина, яка могла вберегти Олю від карколомного рішення потрапити до психіатричної лікарні. Цією людиною був він. Але не скористався своїм єдиним шансом врятувати дівчину. Оце самокопання, думки про розкриття таємниці колишнього монастиря, перетвореного на спеціальне відділення психіатричної лікарні, згубили не лише його, а й ту, яку він кохав найбільше на світі.

Віктор Андрійович і незчувся, як опинився на вулиці. Йому прийшла до голови думка, що він забув замкнути двері на ключ, але тепер це вже не мало жодного значення, бо він спішив до Олі. Зараз для нього нічого не існувало на цьому світі. Єдине, заради чого вартувало жити, — це Оля. Він мусив її побачити саме зараз. А там – будь що буде. Можна навіть і вмирати.

40

Взагалі-то цей прекрасний день рано чи пізно мав наступити. Сергійко це знав. І цей день наступив, коли закінчилися Сергійкові таблетки. День справді був прекрасний. Падав дощ, і Сергійко сидів удома. Все його єство було наповнене радістю. Сергійко розумів, що наступає новий період у його житті, коли він сам вирішуватиме, що має робити, а не чекатиме, коли за нього хтось вирішить, що він має робити. Санітара не було вдома, і Сергійко внутрішньо відчував, що має брати відповідальність за цю людину. Він готувався до цього, здається, вже давно, і був готовий до всього, особливо відтоді, коли став ділитися з ним своїми таблетками. Сергійко відчував, що саме санітарові ці таблетки потрібні більше, ніж йому самому. І коли їх залишилося зовсім мало, він наважився взагалі не приймати таблетки, розуміючи, втім, на яку велику небезпеку наражає сам себе. Але саме ось це почуття відповідальності за іншого взяло гору, бо він розумів, що цьому іншому, а саме санітару, який подарував йому волю, вони більше потрібні, ніж йому. Він ще якось зможе врятуватись, а ось санітар підходить до такої межі, за якою нема вороття.

Втім, подарована воля – це гучно сказано. Якщо тобі щось дарують, ти й дивишся на це як на подарунок, з яким можна зробити все, що завгодно. Можна викинути, як непотріб, а можна комусь передарувати. Його воля здавалася Сергійкові саме такою – передарованою, ніби зшитою з чужого плеча. Чужа воля виявилася комусь зайвою, її всучили Сергійкові й ще вимагали, щоби він насолоджувався цим подарунком. Така воля у фактичному заперті, без тата і мами, мало чим відрізнялася від тієї, коли він був у психіатричній лікарні. Звичайно, там було ще сутужніше, ніж зараз, але й тепер він не відчував повноцінної волі. Це все одно, що птаха ув'язнюють у клітці, потім прив'язують за лапку, аби він трошки пострибав навколо свого пристанища, а відтак знову силоміць запихають до клітки, аби пам'ятав, що він ніби на волі, проте спостерігати її може лише крізь грати.

Санітар прийшов мокрий, але, здається, не зважав на це. Він намагався не дивитися на Сергійка, а той бачив у ньому загнаного звіра, який усвідомлює свою приреченість.

— Треба їхати в місто за ліками, — сказав Сергійко і сам здивувався своїй рішучості. Здавалося, він про це не думав; принаймні, не оформляв у слова свої думки, але все це жевріло в ньому на підсвідомому рівні, аби, коли з'явився подразник – санітар, — виплеснутися назовні. Сказані Сергійком слова означали, що саме він має їхати до міста за таблетками, і це було зрозумілим для них двох. Усвідомлював це й санітар, хоча десь глибоко в душі вже не міг змиритися з тим, що йому доводиться помінятися ролями з сином, якого він буквально вимацав з тамтого світу, а той, здається, не хоче визнавати його за батька. Санітар сів за стіл, обхопив голову руками й став хитатися з боку в бік, мов маятник.

— Скільки в тебе є грошей? – Сергійко продовжував словесний наступ, розуміючи, що незабаром треба буде переходити до діла. Йому здавалося, що якщо він зараз зупиниться, то вони ніколи звідси не виберуться й божеволівотимуть кожний по-своєму. А те що звідси треба вибиратися, Сергійко вже давно засвоїв для себе.

Санітар приречено вивернув кишені, виймаючи з них гроші. Сергійко нарахував п'ятдесят одну гривню. Він не знав, скільки коштують ліки, але подумав, що на перший раз вистачить. Зрештою, не обов'язково брати всю упаковку, для початку можна обмежитись одним чи двома блістерами. Цього має вистачити хоча б на декілька днів. Головне, зараз не забивати собі голову тим, де потім брати гроші на ліки й як узагалі існувати на цьому світі. Це вже буде наступним завданням, і тоді треба сконцентрувати увагу на його виконанні.

Він по-діловому згріб гроші у кишеню й приречено глянув у вікно. Хотілося переконати себе, що сьогодні можна посидіти вдома, а завтра, коли не буде дощу, поїхати до міста. Але він розумів, що якщо заспокоїть себе цим сьогодні, то завтра взагалі може не наважитись вийти із хати.

— Дощ скоро закінчиться, — ніби прочитав його думки санітар. – Я дивився, небо яснішає.

Сергійко був вдячний йому за моральну підтримку, хоча той, можливо, лише вголос просто висловив щось своє, яке засіло в голові. Він перестав маятникувати з боку в бік, але все одно ще сидів, обхопивши голову руками, ніби боявся випустити назовні те, що затаїлось усередині.

Сергійко внутрішньо накручував себе, але не вдавалося підняти тіло з крісла, аби поїхати в місто. І коли врешті це вдалося зробити, задзюрчав його мобільний телефон. Взагалі-то телефон був санітара, але той, здавалося, вже змирився з тим, що він йому не потрібний, а ось Сергійкові, який узяв відповідальність за його життя, ще знадобиться. Номер був незнайомий, і Сергійко не знав, що робити. Здавалося, зовнішні сили заважають йому рушати в дорогу, а тому він вирішив не відгукуватись, аби ніщо не могло збити його від вибраної мети. Мета здавалася дріб'язковою – купити таблетки санітару, — але сьогодні, коли він фактично розпочинав нове життя, бо усвідомив, що несе відповідальність за іншу людину, нічого дріб'язкового бути не могло, і ця мета для когось з маленької переростала мало не в головне в його житті. Він не знав, що там буде потім, але зараз треба було якнайближче підійти до цієї мети, виконати її, подолати, а потім загадувати собі нові вершини.

Наступної миті він подумав, що це міг бути дзвінок від мами, яка невідомо як роздобула номер його телефону і тепер хоче розпитати в синочка, що з ним трапилось і де він є. Тим більше при санітарові не можна розмовляти з мамою, бо якщо він хоча б вимовить оте найдорожче для нього тепер слово, то той казна-що подумає, прив'яже все до своєї дружини і невідомо що там вимкнеться чи ввімкнеться у його затуманеній голові.

І поки він так думав, дзвінок припинив звучати, але вже через мить телефон задзюрчав знову. Треба було втікати з цього божевілля, бо хтось явно не хоче, аби він їхав до міста, а санітар уже з підозрою дивиться, чому Сергійко не відповідає на дзвінки. Насправді санітарові було все одно, що коїться навколо. Здається, він навіть не усвідомлював, що в його телефоні лунають дзвінки. Якби в нього зараз про це запитали, був би здивований, коли би йому сказали, що ці дзвінки дійсно лунали і він просто не міг їх не чути. Санітар зараз знаходився в такому стані, про який мріє кожна людина, але ніколи не зізнається в цьому не те що іншим, а навіть самому собі.