В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

— Коли не пощастило залишити його в Оренбурзі, ми з Герном написали листа в Орськ майору Мешкову, просили допомогти Шевченкові, а той товстошкірий бовдур, той бурбон нічого не второпав і почав його терзати муштрою. Зовсім замучив бідолаху. Але ж увійдіть і в моє становище: не міг же я написати Мешкову усе прямо.

Федяєв нарешті розшукав окуляри.

— А чому ви звертаєтесь до мене, а не до військового губернатора? — спитав він.

Довелося розповісти про невдачу з першими двома рапортами. Федяєв замислився:

— Ех, хай буде як буде! Поговорю з Обручовим і, якщо він знов почне впиратися, — все візьму на себе.

Довго довелося генералові сперечатися з Обручовим. Обручов боявся відступити від букви закону.

— Ну гаразд. Пишіть резолюцію: "На розгляд бригадного генерала Федяєва". Цим самим ви знімете з себе будь-яку відповідальність, а мені розв'яжете руки, — сказав нарешті Федяєв. — Адже ж я міг би й нічого не знати про те, що там дописав государ і жандарми. Тільки знищіть усі попередні рапорти Бутакова.

Обручов написав потрібну резолюцію, і другого ж дня Федяєв сповістив Бутакова, що діло зроблено.

На початку квітня закінчили будувати шхуну і одночасно, потопаючи в весняній багнюці, прибули до Оренбурга величезні валки з Петербурга, Брянська, Тули, Севастополя та інших міст з усім потрібним для експедиції.

Щоб перевезти частини шхуни і всі ці незліченні вантажі від Оренбурга до Раїма, потрібно було більш як півтори тисячі возів та шістсот верблюдів з погоничами і численна військова охорона. Очолити цей транспорт мав генерал Шрейбер115. В останніх числах квітня транспорт вирушив у путь.

Двома тижнями раніше відкочував від берегів Орі аул Джантемир-бая, знов прямуючи в далеке Семиріччя, щоб остаточно вирішити долю Кульжан.

Жайсак прийшов попрощатися з Тарасом Григоровичем. Шевченко взимку часто згадував молодого табунника, але більш не наважувався одвідати його.

— Сюди вже не прикочуємо, — сумно приказував Жайсак. — Мєшка-майир сказав баєві: "Шукай собі іншу зимівлю". Степ великий, дуже великий, а люди — маленькі: мабуть, вже ніколи не побачимось, — зітхнув він і похнюпився.

— І я тут теж не буду, — сказав Шевченко. — Поїду в Раїм. Начальство посилає мене туди.

— В Раїм?! Той, де Сирдар'я? — раптом засяяв Жайсак. — Так і ми ж там кочуватимемо. Прийдемо туди і на кюзеу, і на кистау залишимось. Може, я тебе там відшукаю. Ой бой, який я тоді буду щасливий! — палко додав юнак і навіть засміявся від радості.

— Щасти тобі Боже, Жайсак. Бажаю тобі, щоб Кульжан дійсно стала твоєю дружиною, — сказав Шевченко і міцно обняв юнака.

— Та що ти, Григоровичу, при своєму розумі?! Хіба ж можна з киргизякою цілуватися! Тьху! — навіть плюнув Лаврентьєв, що проходив повз них.

Після вечірки в хаті писаря Мєшков розповів офіцерам, що Шевченка призначено в наукову експедицію на Аральське море і що до появи транспорту біля Орська треба якось зміцнити його здоров'я.

Поета звільнили від муштри і призначили помічником каптенармуса. Треба було навести порядок у цейхгаузах, бо очікували ревізію.

Від цього дня Шевченко не марширував під заглушливий тріск барабанів, а розвішував на дротах та просушував на сонці вогку білизну, запліснявілі валянки, винищував щурів, перераховував купи білизни, тягав чували дрантя до батальйонного кравця. І це було для нього відпочинком. Він помітно зміцнів і повеселішав.

Довідавшись про свій близький від'їзд, Тарас Григорович написав Лизогубові й попросив його надіслати йому ще фарб і пензлів. Лизогуб одразу ж вислав йому все потрібне. З обережності Шевченко тримав усі ці скарби у лікаря Александрійського.

Транспорт дістався до Орська дев'ятого травня й отаборився на добу на протилежному березі Уралу, щоб дати перепочинок змученим людям, коням і верблюдам.

Заворушився Орськ, побачивши таке несподіване видовище. Слободяни та козаки кинулися за Урал з відрами молока, вареними яєчками, смаженою рибою, курами та іншою птицею, цеберками борщу та каші. Голодні валкові та погоничі верблюдів вмить розкуповували принесене, а баби мчали додому знову варити, смажити й пекти, різати телят та поросят, баранів та качок. А Тарас Григорович то кидався за вали на берег Уралу глянути на гомінливий табір за рікою, то знов повертався до казарми, щоб не проґавити хвилини, коли його покличуть до начальства. Він весь палав від хвилювання: все здавалося йому, що про нього забули, але нагадати про себе не наважувався, очікував під ґанком канцелярії, чи не помітить його крізь вікно Лаврентьев. Коли той нарешті вийшов на ґанок покурити, кинувся до нього. Але писар тільки здивовано знизав плечима й спокійно відповів:

— Про тебе, Григоровичу, і мови у нас не було. Іди собі, щоб Глоба часом тебе не помітив. Сам знаєш: не любить капітан, щоб солдати без діла біля штабу вешталися.

Тарас Григорович відійшов і дивився здалеку, як якісь приїжджі офіцери входили й виходили з штабу, а потім прямували до канцелярії. Згодом він помітив, що в Орську починається якась метушня.

— Нас призначають конвоювати ці валки! — крикнув йому здалека один із солдатів, — Клопочіться, щоб і вас записали!

Увечері розпач охопив поета. Забули або обдурили! Отже, знов муштра і так тижні, місяці, роки... В безмежну далину тяглася ця довга й одноманітна низка днів, до розпачу схожих один на одного, і на кінці останнього з них буде свіжий горбок землі з дерев'яним хрестом...

Мовчки лежав поет у своєму кутку. Не було сил ані ворухнутися, ані вимовити слово.

Несподіваний глибокий сон урвав скорботний плин його думок, а другого дня до сніданку Мєшков викликав Тараса Григоровича і офіціально сповістив, що його відкомандировано в розпорядження Аральської науково-описової експедиції і він повинен негайно з'явитися до свого нового начальника лейтенанта Бутакова.

В першу мить Шевченко розгубився. Гострий біль вогняною голкою прохопив його хворе серце, а руки безпомічно затремтіли. Він стояв і не розумів, що казав йому далі Мєшков, навіть не чув його слів. Машинально відкозиряв поет своєму мучителеві й лише на ганку подумав, що не спитав, де шукати Бутакова.

— Григоровичу! Гей, Григоровичу! —вибіг услід Лаврентьев. — Пан лейтенант тут, в кабінеті ротного. Вони тебе кличуть.

Шевченко з хвилину постояв, ніби не одразу зрозумів писаря, потім кинувся назад і, ввійшовши до кабінету, гаркнув з несподіваною радісною хвацькістю:

— Здравія бажаю, ваше скобродіє! Рядовий Шевченко з'явився у ваше розпорядження!

— Здрастуйте, Тарасе Григоровичу, — підійшов до нього Бутаков і по-дружньому взяв його руку все ще витягнуту "по швах". — Дуже радий познайомитися з вами. А ще більше радий, що пощастило вирвати вас з Орська. Сідайте, будь ласка. Поговоримо.

Бутаков розумів, що відчував у цю хвилину Шевченко, і щоб дати йому змогу опанувати себе, говорив і говорив далі, сідаючи на своє місце:

— Не хотіли відпустити вас як художника. Не відпускали і як солдата. Відпустили як матроса. Але під яким би соусом не було, — важливо те, що відпустили. Жити ви будете в одній каюті з нами, офіцерами. Будете нашим художником і, коли захочете, — лукаво примружив він свої жваві чорні очі. — будете нашим товаришем і співрозмовником.

— Я... Я не знаю, як вам дякувати... Я... — нарешті видушив з себе Шевченко і замовк, відчуваючи, як щось душить його, підступає до горла клубком. — Спасибі!

— А це вже я мушу дякувати долі, що придбав такого цінного співробітника і товариша, — тепло відгукнувся Бутаков. — Ця експедиція — справа всього мого життя. Скільки років ношусь я з думкою про неї! Ночі не спав, думав, мріяв, потім почав добиватися. Але, коли б ви знали, як важко подолати цю нашу байдужість до всього но —вого, наш бюрократизм! А душа рветься до нового, невідомого... — Бутаков помовчав, схвильований. — Ну, та ми з вами ще не раз про це поговоримо в вільний час. — За хвилину знов заговорив він: — Адже ж років півтора, а то й два доведеться нам прожити разом. Встигнемо надокучити один одному. А зараз пробачте великодушно — турбот повен рот: у нас кілька возів поламалося. Треба їх негайно полагодити. То ви, Тарасе Григоровичу, збирайтеся. Завтра вранці рушаємо. Речі свої запакуйте в ящики або в чемодани й занесіть до мене, в мою джеломійку. Я накажу Тихону, денщикові, покласти їх разом із моїми особистими речами та з мореходним приладдям, а це найдорогоцінніший вантаж. І можете тепер уже переодягтися в партикулярний костюм.

Шевченко був щасливий. Перш за все він переодягнувся в парусиновий костюм Левицького і помчав до лікаря Александрійського по фарби й пензлі, повернувся з ними до казарми, витяг свій чемодан, але як він не намагався втиснути в нього всі свої речі, вони ніяк не вміщалися. Треба було щось вигадати.

Шевченко розклав на постелі малярське приладдя і, як дитина милується своїми іграшками, милувався плитками акварелі, тюбиками олійних фарб, пензлями, етюдником, мольбертом, палітрою, альбомами та сувоями ватману й грунтованого полотна. Тепер він не ховався з ними, не боявся, що Лаптєв чи Злинцев відберуть їх. Учасник першої Аральської наукової експедиції нікого тепер не боявся.

Тим часом муштра на плацу закінчилася. Замовкли барабани. Солдати посунули до казарми. В першу мить ніхто не впізнав Тараса Григоровича, потім оточили його щільним колом і почали розпитувати. Зрозумівши, що покидає їх, ставали мовчазні...

— Зате ж малюватиму! — намагався пояснити Шевченко і теж замовкав...

Коли солдати пішли обідати, Шевченко, забувши про їжу, побіг у слобідку і купив там велику й міцну скриньку, де відразу вмістилося все художнє приладдя.

З обох рот Орського гарнізону виділили дві сотні піхоти й сотню козаків для додаткової охорони транспорту. В фортеці йшла гарячкова метушня. Ті, кого призначили в похід, одержували нове обмундирування й здавали старе. На вози вантажили для них сухий пайок, пекли хліб, сушили сухарі. В канцелярії всю ніч до ранку світилося, і писарі шкрябали перами, складаючи довжелезні списки, приймальні та роздавальні відомості, запечатували пакети сургучними печатками. А Шевченко метушився більше всіх і так закрутився, що тільки пізно ввечері знайшов вільну хвилинку, щоб написати Лизогубові коротенького листа. Щиро дякував йому за все прислане, передавав привіт Варварі Миколаївні Рєпніній і просив писати в Орськ на ім'я лікаря Александрійського, який обіцяв пересилати в Раїм все, що принесе Кобзареві пошта.

Від хвилювання Шевченко протягом цілої ночі не заплющив очей, а на світанку вже був на ногах.

Транспорт готувався до виступу: знімали намети і джеломійки, запрягали коней, вантажили верблюдів та шикувалися по-похідному і о десятій годині після напутнього молебна вирушили в путь.

Першими помчали верхи провідники з півсотнею козаків.