В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Шевченко сам підніс кожному нагоничеві по склянці горілки, по пів-оселедця й по великому шматку пирога, потім Жайсак, якому Джантемир наказав господарювати в юрті нагоничів, втягнув з Ісха-ком величезний казан з борщем, а другий — з вареною бараниною і сам дав кожному солдатові по великому кусню вареного м'яса. Обід був такий ситний, що солдати вже ледве доторкнулися до гречаної каші, добре помащеної маслом, сиділи осоловілі і розімлілі від тепла, масної та смачної їжі і напівсонно й дружелюбно сміялися з Жайсака, який категорично відмовився від горілки.

А в степу тим часом знов розгулявся буран, і, коли о четвертій годині солдати почали збиратися в фортецю, надворі валив сніг і мчав густий поземок, фельдфебель Лаптєв вийшов з юрти, подивився на небо й на степ і послав унтера Злинцева доповісти майорові.

Майор так сп'янів, що не відразу зрозумів, про що доповідає йому Злинцев.

— Як то "не дійдуть"? — перепитав він, ледве ворушачи язиком. — Не дозволяю! Негайно дійти! — грюкнув він по столу кулаком.

— Так що збитися з дороги побоюємось, ваше скобродіє... — обережно пояснив Злинцев. — Гляньте самі, ніч і хуртовина закрутила. Божого світу не видко, не те що дороги. Та й дороги ж тут ніякої нема: йшли диким степом навпростець.

Мєшков з хвилину тупо дивився на унтера, потім важко підвівся і вийшов на ґанок. Навіть тут, у дворі, так крутило, що біла юрта, де обідали нагоничі, майже зливалася з каламуттю метелиці. Зверху сипав і сипав дрібний сухий сніг, наче борошно з подертого сита. Він боляче колов обличчя, осідав на віях, заважав дивитися.

— Чор-рт! — прохрипів Мєшков, чухаючи потилицю. — Дійсно... Хоча б у церкві задзвонили... щоб на дзвін дійти.

— Я тобі такий машинка дам, — раптом сказав у нього за спиною Джантемир. — Зараз принесу. Машинка вкаже аскерам дорогу.

І за мить знов вийшов, несучи на розкритій долоні і справжній морський компас.

— Вона твій аскер просто в Жаман-Кала доведе. А ти сиди, биш-бармак їж, горілка пий, спи, знову їж, — продовжував бай.

Мєшков розгублено і збентежено похитав головою. Він і сам не знав, як користуватися цією тріпотливою стрілкою на круглому блискучому диску під товстим дзеркальним склом, а вже солдати напевно не зможуть користуватися компасом.

Морозне повітря трохи розвіяло його хміль. Стояв він на ґанку, підставляючи лисувату голову морозові і снігу, і не знав, що робити. В цю мить з дому вийшов Шевченко з брудним посудом. Він бачив, як Джантемир діставав компас із скрині, і одразу зрозумів вагання Мєшкова. Треба врятувати солдатів, бо майор може з п'яних очей погнати їх на вірну загибель у сніговійний степ. Тарас Григорович поставив посуд на східці і тихо звернувся до Мєшкова:

— Ваш скобродіє, у нас в роті є хлопець з моряків. Рибалка з Чорного моря. Він добре знається на цих штуках. Дозвольте його покликати?

— Так, так, Шевченко? Звичайно кличте. От добре, що ви тут опинилися.

Як був без шинелі, Шевченко вбіг у білу юрту нагоничів.

— Гей, Костя Сахаджі! Командир кличе!

Сахаджі був під градусом, але з типовою одеською безтурботністю хвацько збив шапку набакир і, накинувши шинель, перевальцем пішов до ганку й виструнчився перед майором.

— Вмієш користуватися цією штуковиною? — спитав Мєшков, обережно взявши компас з рук Джантемира.

— Так точно. Як же ж можна не вміти, — посміхнувся Сахаджі. — Моряк без нього, як піп без хреста.

— Так ось, візьми і доведи команду до Орська. І щоб жодної душі не загинуло, не відстало й не обморозилося. А цей самий... — кивнув він на компас, — щоб зберіг у повній цілості. Коли буран ущухне, — поплескав майор по плечу Джантемира, — ми його тобі одразу повернемо. Спасибі, що виручив.

Джантемир розплився в широкій самовдоволеній посмішці.

— Ти мені баран рятував від вовків, а ми тобі — аскер рятуємо від буран. Іди, майир, ще горілка пий, іди кавардак їсти, вино пити.

Змерзлий на ґанку майор охоче повернувся в кімнату і, щоб зігрітися, взяв склянку гарячого чаю, долив його ромом і одразу перехиляв у горло. Життєдайне тепло розпливлося по тілу. Хміль знову вдарив у голову, і блаженна заціпенілість м'яко огорнула все тіло.

В суміжній кімнаті заграла музика, і офіцери перейшли туди гуртом, хто з піалою чаю, хто з склянкою вина або рому. Бубон, барабан, домбра та дві дудки виконували веселий танцювальний мотив. На невисокому помості вздовж внутрішньої стіни зібралися жінки Джантемира та його старших синів Байсали й Ундасина і три небоги-дівчини. Дві з них — Заруза й Каракоз — танцювали в шатних оксамитових безрукавках. Руки їх звивалися хвилеподібними плавними рухами, а ноги пливли підлогою, чисто вимитою й навоскованою за порадою Гордєєва.

— Браво! Браво! — заплескали їм всі у долоні, коли вони закінчили свій танок і низько вклонилися офіцерам.

— Ех! — грюкнув кулаком по помосту Глоба. — Заграла б вони козачка або камаринську. Імиб зараз потанцювали!

Козловський мовчки вислизнув з кімнати і за мить повернувся з Яшкою-гармоністом, який з порога вдарив веселої танцювальної, а Глоба з Степановим одразу задріботіли назустріч один одному, потім хвацько скрикнули і пішли навприсядки.

— Ой бой! Як майири танцюють! — охнув Джантемир. — Наші жигіти так не вміють.

Коли червоні, спітнілі офіцери нарешті сіли на край помосту, знов заграли домбри та барабани. Джантемир щось наказав Зейнеб. Вона вийшла з кімнати та й відразу повернулася з Кульжан, зляканою й розгубленою.

Кульжан добре пам'ятала, як образив її на своєму весіллі батько, і боязко дивилася на вусатих і бородатих майирів.

— Джок! Поджалста, джок! — повторювала вона єдине знайоме російське слово, злякано тулячись до Зейнеб.

Але ось до неї підійшов Тарас-ага, що співає, як акин, і намалював її на папері, як живу, глянув на неї очима блакитними, мов квіти цикорію в степу, і ласкаво посміхнувся.

— Поджалста, джок, — повторила вона і благально глянула на нього своїми чорними, в пухнастих віях очима.

— Ну, тоді заспівай нам, пташечко. Дівчата вже танцювали нам, а ти ж гарно співаєш! — ласкаво приказував Шевченко й кивнув Іс-хакові, щоб він переклав його слова.

— Заспівай, Кульжан-джан, — ласкаво заговорила й Зейнеб. — Голос у тебе яку жайворонка. Не бійся!

Кульжан замислилася, потім взяла домбру, торкнулася одної струни кінцем нігтя, потім ще раз і заспівала.

Голос у неї був не дуже сильний, але чистий і прозорій, як флейта. Співала вона про рідний степ, про те, як біле павутиння пливе над ним у погожий серпневий день; про блакитний димок від вогнищ рідного аулу, про дівчину, що тче строкатий килим для чорноокого жигіта, за яким мліє серце дівоче. Довгі вії її опустились і лише коли-не-коли здригалися, мов крильця чорного оксамитового метелика, і тоді струмок вогню з її великих чорних очей обпалював принишклих офіцерів.

Шевченко завмер від цієї ніжної простоти, від цього кришталевого голосу. Змовкли й офіцери, наче дотик чистої незайманої краси раптом очистив їх, примусив замислитися і відчути сором за свою п'яну грубість, а голос Кульжан розсипався довгою кришталевою треллю і обірвався на високій, довгій-довгій завмираючій ноті.

Гучні оплески нагородили Кульжан. Вона знову злякано пригорнулася до Зейнеб, не розуміючи, що означає це плескання в долоні. Зейнеб обняла її і заспокоїла. Вона щиро раділа молодості, красі та вмінню Кульжан добре танцювати, співати і добре робити все, що слід робити хорошій господині.

— Ех, і красуня ж у тебе виросла! — прохрипів Глоба і похитав головою. — Та вона самому турецькому султанові під пару.

— Хороший дочка, — ствердив і Джантемир, зрадівши, що хоч чимсь вразив майирів. — Через один жайляу заміж піде. Далеко жити буде. Там сім річка тече. Туди кочувати будемо.

— Ах, да, — пригадав Мєшков, — ще небіжчик генерал казав: нам потрібні ці пасовища. Будемо сіно косити для козацьких коней і для худоби Орських жителів. Так що ти, Джантемир, не ображайся, але заздалегідь підшукуй собі іншу зимівлю, чесно тебе попереджаю.

— Я знаю, — насупився бай. — Ісай-паша мені казав. Будемо шукати інший кистау. Далеко підемо, до Сирдар'ї. Там очерету багато.

Тим часом Яшка-гармоніст вдарив полечку, й офіцери знов пішли в танець і запросили Шаукен, Нурипу, Айжарик, Зарузу й Кара-коз. Жінки спочатку відмовлялися, та потім посміліли і після двох-трьох спроб вловили ритм танцю й весело закружляли з "майирами". Лише Кульжан на всі запрошення сором'язливо, але так рішуче хитала головою, що ні в кого не вистачило нахабства схопити її за руки і потягти в танець, як інших жінок.

Хуртовина тривала всю ніч. Од вітру дзеленчали шибки в Джан-темировому будинку. Нурипа пішла з Шаукен позачиняти зовнішні віконниці й навісити на них важкі мати з сіна для тепла. Допізна йшла гульня. Танцювали, співали й пили. Примусили й Тараса Григоровича співати. Він проспівав кілька рідних українських пісень. Проспівав і Глоба сувору, повну величі пісню про Єрмака і про "священний Байкал", на яку Шевченко відповів такою ж суворою козацькою думою про козаків, що потопали в Чорному морі.

Опівночі кухар Гордєєв приготував гарячу вечерю, але тільки о третій годині втома підкосила завзятих гуляк. Здогадливі казашки постелили "майирам" м'які постелі з ватяних ковдр і пухових подушок, і під виття й виспівування вітру в димарі мисливці проспали до обіду наступного дня.

Буран ще лютував у степу. І "майири" знову не наважилися вирушити додому. І знов варили їм баранину, ліпили манти, смажили зайців, наставляли самовари. Вони їли, пили міцний чай і ще міцніші напої. Надвечір вітер ущух, і, хоч як затримував Джантемир гостей, вони все ж таки наказали запрягати, набивши свої рушниці і запаливши про всяк випадок смолоскипи від вовків, і на вечерю без пригод повернулися додому.

Другого ранку була звичайна муштра. Але вже перед самим обідом по Шевченка прибігли з лазарету.

— Швидше! Там дохтур тебе огляне, — сказав захеканий старий санітар.

Схвильований, переступив Шевченко поріг лазарету. Там вже сиділи Александрійський, Мєшков, Степанов та Глоба, а фельдшер доповідав їм про стан здоров'я Шевченка.

— Роздягайтесь! — наказав Мєшков Тарасу Григоровичу.

Шевченко показав лікареві та офіцерам свої набряклі ноги з розпухлими від ревматизму суглобами, свої литки та гомілки, вкриті синцями, чиряками та цинготними ранами.