В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Довелося або заміняти їх новими, або приганяти одну до одної, але ці дрібниці мало затримували робітників, і кістяк "Константина" швидко обростав обшивкою. На носі вже стирчав довгий бугшприт, ніби дзьоб хижого птаха. На березі шипіла в казанах смола. Щедро заливали нею шви бортів та днища, й усе вище й вище здіймалися на очах раїмців контури новонародженого корабля.
Поруч на грубо збитих верстатах стругали дошки, шаруділи тонкі шовковисті стружки — готували корабельну палубу та підлоги в кубрик і в каюту. Круглі металеві рами ілюмінаторів склили товстим дзеркальним склом, і чудовий запах свіжої смолистої деревини зливався з йодисто-солоним бадьорим подихом близького моря.
Шевченко сидів на піску під дощатою повіткою, де склали парусину та бухти каната, і з насолодою малював легенькі, пір'ясті хмаринки на небосхилі і обрій.
Але думки його були далеко.
Він згадував останню неділю в Орську, напередодні появи за Уралом бутаковського транспорту.
Як і кожного свята, вийшов він за вали — рештки укріплень катерининських часів, коли на місці Орська почали будувати місто Оренбург, — сів над стрімким берегом Уралу та глибоко замислився. Дивився на далекі Губерлінські гори. Сірим муром замкнули вони обрій на заході гранню, що відокремлює Орськ і первозданний казахський степ від Європи та від рідної України. Бистрий, глибокий і по-весняному повноводий, плив Урал туди, розкинувшись по степу примхливими й широкими плесами, і біля підніжжя гір розлипався великим золотим озером у сліпучому сяйві призахідного сонця. Трохи лівіше зникав він у кам'яних воротах, які пробив крізь цей похмурий кряж не за одну тисячу років.
Тарас Григорович дивився на цей просвіток у скелястому мурі, повний сліпучого золотого блиску, і з мукою питав себе, коли ж нарешті прийде звідти так довго очікуваний транспорт та забере його з собою у таємні надра Азії, щоб згодом повернути звідти, може, вільним? Чимало вже днів з надією і сумом дивився він на захід, але щодня згасала надія і віра в близьку зміну долі...
І не помітив тоді Тарас Григорович, як підійшов до нього старий дід. Давно відбув він багаторічну каторгу і тепер доживав віку біля своєї в'язниці. Працювати він вже не міг, і наглядачі, яким він допомагав роздавати в'язням їжу або розпалювати груби, коли вили навколо степові бурани, годували його рештками з казанів, і навіть начальник в'язниці мовчазно мирився з його існуванням, бо не було де подітися мало не столітньому дідові.
Не вперше розмовляв з ним Шевченко, слухав його сумну повість і розповідав про себе. Було в них багато такого, що ріднило їх душі.
Був колись той дід кріпаком, сиротиною і бідним серед бідних. А в поміщиці росли двоє хлопчиків. Взяли сиротину до покоїв, щоб було з ким гратися павичам. А ті, як справжні вовченята, його не раз і боляче кусали, і били в грі. Зростали паничі. Взяли їм вчителів, а сиротина сидів у кутку, коли вони вчилися. Він і собі запам'ятав і літери, й склади і незабаром не гірш від паничів читав і писав. На третю осінь послали в місто паничів до школи, а хлопчика погнали в поле. Він за плугатарем боронував лани, але науки не забув. Непомітно виріс, став парубком. Покохав і висватав кохану дівчину, вже й день весілля призначили, і браги наварили, та раптом наскочили паничі, забрали його наречену, і стала вона нещасною покриткою. Затаїв хлопець страшну образу, а тим часом потроху підбирав собі товаришів для помсти. Закінчили науку й паничі, приїхали додому, засватали й собі панянок, та в день весілля, як їхали з костьолу додому, напали на них месники і нікого з них не лишили живими, а самі пішли в ліси, в зелені покої під блакитним небесним наметом, і ще чимало років несли загибель панам. Але прийшов час, коли їх ватажок втомився від крові і від того, що не принесла ця кров людям волі.
Втомився, бо не на те створена людина, щоб вбивати. Та й вийшов сам з повинною. От і все.
І ось тепер згадалася Шевченкові з особливою силою ця скорботна й моторошна сповідь старого. Не залишала його думок, мучила. Шевченко кинув пензлі, витягнув з-за халяви свою книжечку і почав писати.
За один день написав він поему127, вилив душевну напругу, а другого ранку прийшов на старе місце домальовувати незакінчений пейзаж.
Дивно почував себе в ці дні поет: наче хтось відчинив в його серці замкнені двері та й війнуло на нього вільним вітром, таким же свіжим і життєдайним, як цей ледве помітний морський вітрець, що так лагідно розбирає його волосся й так ніжно пестить засмаглі щоки.
Малюючи, згадував він пожежу в степу, чорне неосяжне згарище, "святе" дерево, Каракуми — дивовижні фантастичні образи виринали відкілясь з глибин свідомості. Можливо, в цих безкраїх степах колись буяло життя, квітли сади, було багато гомінливих міст та селищ. І раптом украдена нелюдами в Бога сокира почала рубати гаї й сади, нищити пишні діброви. Падали підрубані лісові велетні, летіли тріски й гілля. Знялася гроза. Від блискавки спалахнула пожежа. Гинули в полум'ї люди, птахи й тварини, і від колись квітучої країни лишилося сумне згарище — гола чорна земля і лише одне дерево чудом збереглося серед неосяжної пустелі і до цього часу росте й квітне на диво й радість рідких перехожих.
Пензлик м'яко й точно кладе мазок за мазком. Малюнок стає як живий від свіжих яскравих фарб, а в голові вже бринить перший рядок вірша:
У бога за дверми лежала сокира128.
Минуло два тижні. В альбомі Шевченка грали свіжими фарбами вже п'ять краєвидів Раїмського форту, краєвид імпровізованої верфі на Сирдар'ю та "збирання шхуни".
"Константан" був готовий до спуску на воду. Дощатий поміст під його днищем продовжили до самої ріки і в ріці до глибини людського зросту. В призначений день з-під "Константина" вибили клинці, які підпирали його на помості, чоловік з десять разом уперлося в його корму — і шхуна повільно почала сповзати слизьким від олії настилом до ріки і за кілька хвилин загойдалася на її хвилях. На ній були вже щогли, але вони ще стояли без такелажу й вітрил, а голі гафелі та гики стирчали на них, як недорубане гілля.
Ще тиждень добудовували та устатковували "Константина". І коли нарешті в закінченій кают-компанії встановили стіл та дивани, а в камбузі майбутній кок розмістив на гачках та на полицях свої сковорідки й каструлі, Бутаков разом із штурманом Поспєловим129 почав встановлювати в штурманській рубці компаси, барометри, октанти, барографи та різне інше мореплавське приладдя, а на штурманському столі розклали замість мореходних карт креслярські дошки з натягнутими на них чистими ватманами.
— Нащо стільки дощок? — здивувався геолог Томаш Вернер130, зазирнувши в рубку.
— Тому що нам треба скласти не тільки точну географічну карту, але й карту морехідну, по якій штурман прокладає курс корабля, — весело пояснював Бутаков, не відриваючись від роботи. — А ще будуть у нас гідрологічні карти, з зазначенням глибин, морських течій. Будуть і кліматичні... та ще різні інші.
З циркулем, молотком, обценьками та французьким ключем він блискавично з'являвся по всіх кутках корабля, називаючи його з ласкавою зверхністю справжнього моряка "своєю посудиною".
Шхуна дійсно була значно менша за кораблі, на яких він досі плавав: "Константин" мав лише п'ятдесят футів, або чотирнадцять з половиною метрів довжини, чотири й вісім десятих метра ширини з осадкою без вантажу на один метр двадцять сантиметрів. Озброєний був він двома гарматами, а крім мисливських рушниць, на шхуні були для всієї команди новенькі штуцери з достатнім запасом патронів та різна холодна зброя.
На палубі кипіла робота. Марсовий Клюкін з боцманом Парфе-новим та двома матросами спритно видиралися по вантах, прибивали до гафелів паруси. Встановлювали сигнальні ліхтарі, а на кормі шили дорогий кожному руському серцю уславлений по всіх морях андріївський стяг.
Старий матрос, обвіяний вітрами п'яти океанів, ласкаво пестив рукою велике біле полотно з косим синім хрестом на ньому і певно згадував щось цікаве з своїх далеких мандрів.
Двадцять п'ятого липня командний склад експедиції та двоє рядових, Вернер і Шевченко, перебралися на шхуну і розташувалися в єдиній добре устаткованій каюті, яку вони урочисто назвали кают-компанією. Решта команди зайняла кубрик, де вже давно чекали на матросів підвісні койки.
Відслужили урочистий напутній молебень. На грот-щоглі замайорів брейд-вимпел начальника експедиції лейтенанта Бутакова. На кормі підняли андріївський стяг. Сім гарматних пострілів обгорнули борт "Константина" димом салюту. Такими ж сімома пострілами охнули у відповідь раїмські гармати, і "Константин" почав повільно спускатися течією Сирдар'ї. Він не підіймав парусів і з зусиллям долав міцній зустрічний вітер.
Цей вітер весь час відносив шхуну вбік, притискав її до мілини і лівого берега. "Константин" досить довго не міг вийти у відкрите море. На ніч довелося кидати якір. Так повторилося іще кілька днів. В один з вечорів на такій вимушеній стоянці штурман Поспелов та фельдшер Істомін131 попросили Бутакова розповісти їм, що до цього часу було відомо про Синє море.
— Я довго копався в старовинних географічних трактатах та інших джерелах, — охоче почав свою розповідь Бутаков, — але знайшов там дуже мало. Майже нічого. Античні автори не підозрівали про його існування. На картах Птоломея другого сторіччя нашої ери, виданої лише в тисяча п'ятсот дев'яностому році, і Сирдар'я, і Амудар'я впадають у Каспійське море. Те ж саме ми бачимо на всіх європейських картах до кінця сімнадцятого сторіччя. Росіяни раніше за всіх довідалися про його існування, коли наші купці почали проникати в Каспій і торгувати з Персією. Року тисяча п'ятсот п'ятдесят другого Іван Грозний наказав "землю переміряти і креслення держави Російської створити". Це "креслення" було доповнене за царя Бориса Годунова, а року тисяча шістсот тридцять сьомого до нього ще додали опис під назвою "Книга, глаголема "Великий Чертеж". Там було вже й Синє море.
Потім Петро І послав на східне узбережжя Каспію експедицію Бековича-Черкаського132, який перший виявив, що Сирдар'я і Амудар'я впадають не в Каспій, а в Аральське море. Перші топографічні дані про північні береги Аралу, — тут Бутаков нарешті відсьорбнув прохолодного чаю, — були одержані року тисяча сімсот тридцять першого, коли Росія прийняла киргизів за їх проханням у російське підданство.
