В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Тим часом сонце значно відхилилося до заходу, і малювати стало неможливо: змінилося освітлення; Шевченко зібрав своє малярське приладдя, і вони рушили до табору, зголоднілі й схвильовані.
Тієї ночі Тарас Григорович не міг заснути. Він намагався уявити собі атмосферу підготовки до повстання. І ці гарячі промови й суперечки в таємних гуртках, і палкі прокламації. І як мостяться до всього цього панки...
Ледве дочекався він світанку і, поки Макшеєв та його денщик мирно спали, тихенько вийшов із джеломійки, витяг свою заповітну книжечку і замислився: уява малювала таємні збори змовників-панів. Але були це не пани, а нічні потворні птахи, які ховаються від світла, бо темні й злочинні їх наміри й думки. А рука швидше бігала білою сторінкою, нанизуючи дрібний бісер літер. Рядок за рядком народжувалася байка "Сичі". Слова самі шикувалися в стрій співучого вірша:
На ниву в жито уночі, На полі, на роздоллі, Зліталися поволі
Сичі.
Пожартувать,
Поміркувать,
Щоб бідне птаство заступить, Орлине царство затопить
І геть спалить. Орла ж повісить на тичині, І при такій годині
Республіку зробить!124
Прокинувся Макшеєв, і хвиля натхнення поволі почала спадати. Шевченко згорнув і заховав свою крихітну книжечку до іншої слушної хвилини.
Якось, розглядаючи альбом Тараса Григоровича, де вже було чимало малюнків, Макшеєв зауважив:
— Шкода, що ви подарували Шрейберові ваш перший малюнок — пожежу в степу. Він був дуже вдалий.
— Що ви, я тому й віддав його, що акварель вийшла не такою, як мені бажалося, — засміявся Шевченко. — Я півтора року не тримав пензля в руках і не міг одразу опанувати колорит. Але я добре запам'ятав усі відтінки полум'я, диму й заграви та їх чудові віддзеркалення в воді. Колись відновлю усе це з пам'яті, і ось побачите: це буде значно краще, живіше, ніж та перша спроба з натури.
Пройшли вже майже половину путі, а степ, як і раніше, був все такий же одноманітний. Тільки тепер де-не-де на пагорках темніли пам'ятники казахським батирам та святим. Своїми контурами вони в більшості нагадували еллінські саркофаги. Матеріалом для них був дикий камінь, а інколи і просто глина або обмазаний глиною очерет.
Місцевість ставала кам'янистою. Земля була вкрита дрібними уламками кварцу, по яких не можна було ступати босоніж. їздові обмотували собі ноги шматками овечих шкур та різними ганчірками або сідали на вози. І змучені коні ледве тягли свій надмірний вантаж.
Перейшли вбрід напівпересохлу річку Іргиз і просувалися тепер її лівим берегом, залишивши праворуч гору з могилами батирів. Вже збиралися зупинитись на перепочинок біля могили батира Дустана, коли раптом розвідники примчали чвалом назад і щось схвильовано доповіли генералові.
Певно, новина була дуже тривожна, тому що Шрейбер одразу скликав на нараду офіцерів конвою, потім усіх вразила звістка, що за дві-три версти попереду вчора був бій: на невеличкий транспорт, який вийшов з Оренбурга на два дні раніше основного, напали хівинці, і хоч охорона відбила напад, чимало возів пограбовано. Кільканадцять їздових потрапило в полон, багатьох поранено й забито, в степу ще лежать непоховані трупи солдат з відтятими головами.
Надіслали у всі боки підсилену розвідку. Перев'язали поранених, зібрали докупи трупи. Осторонь вже копали братську могилу. Шевченко з жахом дивився на обезглавлені трупи таких же солдатів, як і він сам.
— Аде їх голови? Чому ж їх не зібрали? — спитав він.
— Голови у нападників. Вони однесуть їх до свого ватажка. За кожну голову він сплатить їм або грішми, або чимсь коштовним, а відтяті голови накаже скласти пірамідою біля свого намету або одвезе до свого стійбища як військові трофеї, — пояснив Макшеєв. І по хвилі додав: — Тепер ви зрозуміли, чому тут без охорони не можна? Тут і хівинці можуть наскочити, і кокандці, і повсталі киргизи з загонів Кенесари.
Шевченко мовчав. Тим часом розклали й встановили похідну церкву. Молоденький священик, призначений в Раїм на парафію, одягнув ризу, і почалася похоронна відправа. Орські й оренбурзькі солдати поховали своїх товаришів і потім довго мовчки стояли над їх самотньою братською могилою...
Днювання було сумне й тривожне.
— Упокой, Господи, душі рабів твоїх, імена же ти їх, Господи, вєси, — довго й старанно молився Кузьмич, і слід від сльози на його щоці довго ще блищав в червонуватих променях призахідного сонця.
"Кому потрібна ця кров? Ці жертви?" — з гіркотою думав Тарас Григорович, малюючи могилу батира Дустана129.
Спали не роздягаючись, зі зброєю в руках. Вартових зміняли щогодини, але ніч минула без пригод, і другого дня надвечір транспорт дістався до Уральська. Це було жалюгідне селище з саманних хатин та очеретяних мазанок, оточене невисоким валом. Воно швидше нагадувало загін для худоби і справило на Шевченка й на моряків гнітюче враження.
За Уральськом транспорт двічі ночував на березі степового озера, а третьої ночі підійшов до гнилої річки Джалолди, за якою починалася пустеля Каракуми. Всі з жахом чекали цього переходу. Старі солдати розповідали про Каракуми такі страхи, що кожен мимоволі здригався, готуючись до найгіршого.
За дві години до світанку почали мазати вози, згортати намети і вантажити верблюдів, щоб ранковим холодком пройти перший перехід. На щастя, дмухнув північний вітер, і стало так холодно, що солдати повдягали шинелі. Довелося й Тарасу Григоровичу натягти її поверх свого благенького легкого пальта.
Три дні не вщухав різкий норд. Солдати вже почали глузувати з старих бувалих вояків, коли раптом вітер затих, і за годину замість холоду настала така непереносна спека, що термометр Бутакова показав у тіні 40 по Реомюру. Закопане в пісок куряче яйце зварилося в ньому за п'ять хвилин. Люди обливалися потом і мучилися від спраги, а розвідники не знайшли знайомих колодязів, що були засипані після останньої піскової бурі. Довелося пройти ще десять верст до інших найближчих колодязів, і цей перехід був важчий триденного попереднього переходу, а вода в колодязях була гірко-солоною.
З огидою пили її змучені люди. Шевченко пив, як п'ють ліки, трохи присмачивши лимоном, подарунком Макшеєва,
Вирушили в дальшу путь перед світанком. Дорога йшла по дну висохлого озера. Земля була вкрита шаром сніжно-білої солі. Під низьким ранковим сонцем вона здавалася ніжно-рожевою, але, коли сонце піднялося вище, вона стала такою сліпучо-білою, що очам було боляче на неї дивитися.
— Не дивіться, — попередив Тараса Григоровича Бутаков. — Осліпнете і не побачите багато цікавого.
Шевченко недовірливо глянув на Бутакова.
— Зводьте, друже мій, слухатися команди, — по-дружньому посварився на нього Бутаков. — Я довго плавав у північних морях. Там люди хворіють на снігову сліпоту. А оця сіль блищить, як справжній сніг.
Дійсно, незабаром Шевченкові перед очима стало все зливатися і мерехтіти. Тепер він ішов, дивлячись на копита макшеєвського коня.
Нарешті біла рівнина залишилася позаду, і транспорт знов пішов сіро-жовтими барханами, які ставали все нижчі й нижчі. Де-не-де з'являлися навіть кущики саксаулу, на яких вже обсипалися квіти і на вістрях свіжих паростків з'явилися манюсінькі коробочки з насінням. А ще за один день далеко-далеко на півдні стало видно вузеньку синю смужку.
— Здрастуй, жадане Синє море! — з глибоким хвилюванням вимовив Бутаков. — Таки добралися до тебе!
І, скинувши кашкет, перехрестився.
Люди вмить пожвавішали. Навіть коні без батогів прискорили крок і налягали на хомути, поводячи схудлими боками. Ніздрі їх вже ловили свіжість морських просторів. Наступного дня, опівдні, транспорт підійшов до одної з північних заток Аральського моря. Солдати, їздові, погоничі верблюдів і козаки — всі разом кинулися до теплих хвиль, що з шелестом набігали прозорими бганками на піскуватий пляж. Солдати на бігу здирали з себе пояси, мундири й сорочки, по-хлоп'ячому реготали й кидалися в хвилі, але, ковтнувши води, починали одразу плюватися:
— Матінко! Людоньки! Води до крайнеба, а нема чого пити! — охкали вони й бризкали один на одного водою.
— Певно, й риба в ньому плаває не солодка, як, наприклад, карась або щупак, а сама лише солона таранка та оселедець, — здогадався один з їздових.
— Та й огірки солити в ній зручно: набери повне барило та сип огірки з кропом, з часничком та з дубовим листям.
До Раїма залишалося два денних переходи, добре одпочивши, люди зробили їх навіть швидше. Важку п'ятдесятиденну подорож було закінчено. Шевченко, що майже ввесь шлях пройшов пішки, схуд і засмаг, фізично втомився, але був бадьорий і веселий. Нерви його врівноважилися.
Перші три дні він, як і всі, лише спав або лежав на м'якому піскуватому березі Сирдар'ї, розмовляв з солдатами Орського гарнізону й нічого не малював.
Потім генерал Шрейбер з піхотою та з козаками почав збиратися в зворотну путь, залишивши в Раїмі два взводи п'ятого батальйону під командою поручика Богомолова та півсотні козаків зимувати разом з моряками на острові Косарал.
З теплим сумом попрощався Шевченко з своїм колишнім "дядькою" Кузьмичем та багатьма іншими солдатами. І не один з них, обіймаючи Кобзаря, втер кулаком сльозу. Навіть у злодійкуватого Козловського щось здригнулося в серці, коли він востаннє тиснув руки поета:
— О ревуарь! — сказав він з несподіваним сумом, як завжди, калічачи французьку мову — Мені дуже шкода прощатися з вами, мон шер амі*. Іноді мені здавалося, що з вами я знов стаю порядною людиною... Але тепер...
І він безнадійно махнув рукою й швидко пішов геть своєю вихлястою чудернацькою ходою.
* Мій дорогий друже (фр.)
III. ШХУНА "КОНСТАНТИН"
Раїмський форт стояв на гребені гори, а навколо розкинулася зелена низовина. Розкішні луки непомітно переходили в зарості очерету, крізь які лише де-не-де проблискувала сонячна зибінь повноводої Сирдар'ї. В самому форті, посеред плацу, стояв високий кам'яний пам'ятник на могилі померлого сто років тому батира Раїма126, ім'ям якого й назвали форт.
Прибувши в Раїм і відпочивши три доби, оренбурзькі теслярі та балтійські матроси ретельно взялися до збирання шхуни. Вибрали зручне місце на положистому березі Сирдар'ї, де не було кущів та очерету.
Працювали дружно й весело. Вже на другий день, наче кістяк велетенського ящура, стирчали над обмілиною шпангоути — ребра майбутнього корабля, міцно вправлені в килеву колоду.
За сорок вісім днів подорожі під пекучим сонцем чимало частин потріскалося й покривилося.
