В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Діагноз фельдшера був визнаний правильним, і лікар Александрійський сказав негайно покласти Шевченка в госпіталь до повного видужання.

ЧАСТИНА ДРУГА

І. ДО СИНЬОГО МОРЯ

Плетньов сидів за письмовим столом у глибокому кріслі, втомлено відкинувшись назад, і, здавалося, закуняв. Він оце тільки повернувся з університету після урочистого річного акту. Як ректорові й професору російської словесності, йому довелося виступити з великою промовою. Кремезний, надто обважнілий як на свої п'ятдесят п'ять років, у цю мить він здавався старішим. Велика випещена борода, густо пересипана сивиною, м'яко збігала на сніжно-білу маніжку й на вилоги темно-синього фрака з найтоншого англійського сукна, на якому тьмяним золотом виблискували дві великі орденські зірки, а червона аннинська стрічка навскіс перетинала жилет.

Глибока тиша панувала в домі. Густий петербурзький туман щільно обліпив знадвору дзеркальні шибки великих вікон. Тонко й сріблясто татакав на каміні бронзовий годинник роботи славетного Філіппа Томіра", і фігурка Софокла100 зі згорнутим пергаментом у руках здавалася золотою під високим кришталевим ковпаком. Дві манірних маркізи бісквітного фарфору посміхалися одна одній праворуч і ліворуч від годинника, ледве помітно скосивши кокетливий погляд на бронзового Софокла. Книжкові полиці від підлоги до високої, розмальованої стелі займали дві стіни. Над каміном, і в простінку над диваном, і над письмовим столом висіли в овальних рамах потемнілі від часу портрети.

Сутеніло. Короткий зимовий день непомітно переходив у ніч. А Плетньов усе сидів нерухомо, чи то заглиблений у думи, чи то закунявши після безсонної ночі.

Годинник раптом пробив чотири. Плетньов випростався, намацав дзвоник і подзвонив. Беззвучно ввійшов лакей із запаленою свічкою.

— Вогню! — наказав Плетньов. — Де пані?

— Пані наказала передати, щоб їх не чекали з обідом. Вони сьогодні запрошені обідати з панночкою до генерала Панського101.

Говорячи, лакей запалив на письмовому столі три високі стеаринові свічки під темно-зеленим шовковим абажуром.

— Накажете подавати?

— Ні, зачекай. Де пошта?

Лакей так само беззвучно вийшов, але відразу ж і повернувся і подав на таці кілька листів, газет і останній номер "Библиотеки для чтения", який ще пахнув свіжою друкарською фарбою.

Плетньов почав недбало розпечатувати листи і, нашвидку переглянувши, одкидати їх вбік. Запрошення на вечірку. Лист від старої тітки з маєтку. Звичайно, скарги на хвороби, на неврожай і сльозливі прохання допомогти... Ще запрошення. Лист від колеги з Дерпта. Проспект останніх паризьких журналів. Запрошення на засідання. Ну, це зовсім не терміново. А що це?

Грубий, дешевий конверт, та й рука якась незнайома, хоч і культурна, майже витончена. Плетньов розрізує конверт. Орська фортеця. А він навіть не знав, що така існує на світі. Два піваркушики простого паперу. Підпис: Шевченко.

Плетньов на мить підводить очі, пригадуючи. Невже це той талановитий малоросійський поет, на чию книжку писав він колись рецензію? Ну так: молодий художник-самородок, колишній кріпак Ен-гельгардта102. Таємне слов'янське товариство103, в якому він нібито брав участь разом з професором Костомаровим. Так-так!.. Де ж він тепер? Що з ним?

Плетньов підсунув ближче свічки і заглибився в лист. Який жах! В солдати! Заборонено писати й малювати!.. І це поетові, художникові! Це ж означає забити живу душу в труну! Не солодко доводиться нашим письменникам! Пушкіна вбито104. Кольцов105 помер під сухот, Бестужева106 повісили. Рилєєва107 теж. Лєрмонтова108 вбито. Одоєвсько-го109 віддали в солдати... І кінця-краю не видно цьому мартирологу...

Плетньов схопився з місця, кинувся до вікна. Налив собі склянку води й за одним духом випив.

"Та що це я розхвилювався, наче ліцеїст! — подумав він, знов опускаючись у своє глибоке крісло. — Звичайно, шкода людини, але втручатися в такі справи надто ризиковано. Хай цим займаються інші — хоча б отой "Неистовый Виссарион" з "Отечественных записок". Вистачить того, що на мене довго дивилися косо за дружбу з Пушкіним. От коли б інші зацікавилися його долею..."

Плетньов замкнув лист у шухляду стола і знов потягнувся до дзвоника, коли в передпокої задзеленчав інший негучний дзвоник і за мить з'явився лакей з візитною карткою на таці.

— Олексій Пилипович Чернишов, — прочитав Плетньов. — Не пам'ятаю такого... Спитай, чого йому треба?

— Вони, пане, вже кілька разів приходили і все не заставали вас вдома. Кажуть, у дуже важливій справі з міста Оренбурга.

— З Оренбурга?.. Ну... проси. Та не до вітальні, а сюди, в кабінет.

— Дозвольте відрекомендуватися. Художник Чернишов. Цими днями прибув з Оренбурга і привіз вашому превосходительству лист від поета Тараса Шевченка, мого товариша по Академії художеств.

— Якого Шевченка? Засудженого в справі слов'янського товариства?

— Так. Власне кажучи, його засуджено не за це. Довести його приналежність до кириломефодіївців Третьому відділу не вдалося. Але під час обшуку в нього знайшли два вільнодумних вірша, — відповів Чернишов і глянув Плетньову в вічі.

— Он як! Але ж звідки вам це відомо? — підозріливо спитав Плетньов, думаючи; "Чорт забирай! Та обшукай мене — і в мене знайдуться деякі речі... Вірші Рилєєва або Пушкінські епіграми".

— Коли Шевченка везли на заслання, — відповів Чернишов, — тобто на його солдатську службу, він кілька днів пробув в Оренбурзі. Там знайшлися порядні й впливові люди, які потурбувалися про нього, і йому дозволили жити в знайомих і вільно ходити містом у цивільному одязі. Я випадково зустрів його на вулиці, запросив до себе. Довідавшись, що я збираюся до Петербурга, він доручив мені передати листи вам, Карлу Павловичу Брюллову, Володимиру Івановичу Далю, графу Вільєгорському та ще кільком особам. Я їх одвідав, і всі вони дали слово честі допомогти йому всіма можливими засобами, — палко додав Чернишов, дещо прикрашуючи справжнє становище.

— Ах, он як! — пожвавішав Плетньов. — Ну, спільними зусиллями, може, ми чогось і доб'ємось.

— Саме так, — закивав головою Чернишов. — І уявляєте? Потрапив бідолаха в найвіддаленішу від Оренбурга фортецю, в Орськ. Комендант Орська генерал Ісаєв помер, а тепер там якийсь Мєшков з унтерів, якась первісна людина. Ротний командир того ж типу. Шість годин на день примушують вони змучену ревматизмом та цингою хвору людину марширувати з незагоєними ранами та синцями. Один чиновник з прикордонної комісії нещодавно був там, бачив Шевченка й жахнувся. Гине людина. Гине талант. І я прийшов до вас як до культурного діяча, як до друга великого Пушкіна, як до порядної людини і знаю, вірю, що ви приєднаєте ваш авторитетний голос до голосів тих, хто хоче його врятувати.

Питання було поставлене так, що Плетньов не міг відмовитись, але й наважитися на щось він теж одразу не міг. Він помовчав хвилину і раптом витяг з шухляди тільки-но одержаний лист:

— Він вже мені писав. Ось його лист. Прочитайте! Думав я, що треба щось зробити для нього, та не знав, в якому напрямку діяти, бо він мені не написав, в чому його обвинувачували.

І поки Чернишов читав перший лист, Плетньов розпечатав конверт, принесений ним, і теж заглибився и читання. Цей лист ще дужче вдарив по його нервах. У ньому теж нічого не було про обвинувачення і про суд, але відчувалось таке презирство до легкодухих, до дрібного егоїзму "культурних обивателів", що обличчя Плетньова спалахнуло, як від ляпаса.

"Яка в ньому сила і яка воля до життя", — подумав він і, картаючи себе за боягузтво, сказав:

— І тут теж він нічого не пише про обвинувачення. Але чи можете ви, молодий чоловіче, підтвердити словом честі, що крім цих віршів, він... нів чому не заплутаний?

— Так! Даю слово честі, присягаюся мистецтвом, якому служу, як божеству.

— Ну що ж. Спробую. Поговорю з Орловим і з Дубельтом. Чернишов знав, що Плетньов не з тих, хто кидає слова на вітер.

Він палко подякував професорові і вже збирався прощатися, коли у глибині передпокою знов задзеленчав дзвоник.

— Пан лейтенант Бутаков110, — доповів лакей, відхиляючи важку портьєру.

— Проси! Проси! — знов пожвавився Плетньов,

Лакей відступив убік, і в кабінет увійшов смуглявий морський офіцер, середній на зріст, кругловидий, з густим темним волоссям і розумними чорними очима.

— А я до вас прощатися, — гучно і весело заговорив Бутаков. — Поздоровте мене: таки домігся свого. Експедицію вже затверджено, кошти відпущені, і днями я виїжджаю до Оренбурга.

— Поздоровляю! Поздоровляю! — радо потиснув йому руку Плетньов. — Здається, ви не знайомі? Художник Чернишов, якраз з Оренбурга. Лейтенант Бутаков, уславлений наш мореплавець. Прошу сюди, до каміна, — заговорив він, раптом перетворюючись з доброзичливого вельможі на гостинного господаря. — Розповідайте все докладно, яка це буде експедиція, надовго чи ні, і які ваші завдання?

— Справа не надто складна, — весело почав Бутаков. — Давно не давала мені спокійно спати біла пляма на географічних картах на схід від Каспійського моря.

У Геродота і Плінія нема жодної згадки про те, що там, серед пустель, є море. Але на "Великому Кресленні" часів Бориса Годунова та на другому кресленні тисяча шістсот двадцять сьомого року там позначене загадкове Синє море. Тепер відомо, що киргизи називають його Аральським. Так ось мушу я до нього добратися через пустелі й через степ, знайти там гирло Сирдар'ї і на двощогловій шхуні докладно обслідувати це море, накреслити його карту, яка б згодилася в майбутньому для мореплавців, описати його острови, виміряти глибину, виявити течії, рифи й мілини — одне слово, зібрати про нього усі можливі відомості.

— І довго ви там будете?

— Та... років зо два. Тепер я набираю для експедиції топографів, штурманів, гідрологів та геологів — увесь персонал. Хочу підібрати дружну команду, щоб з нею відпочити душею від наших флотських бюрократів, казнокрадів та окозамилювачів. Здається, люди підібралися хороші. Ось тільки художника поки що ніяк не знайду. Славетні та столичні відмовляються, а який-небудь нездара мені не потрібен. А ви часом не збираєтесь знову у ті краї? — раптом повернувся Бу-таков до Чернишова. — Може б, ви поїхали з нами?

— Ні, я щойно повернувся з Оренбурга, але... якщо диплом Російської Академії художеств вас улаштовує, можу вам порекомендувати справжнього художника, який дякуватиме Богові і долі, якщо ви видерете його звідти, де він тепер перебуває.

Бутаков здивовано звів брови.

— Он як! Хто ж це такий?

— Ви ж, Олексію Івановичу, теж трохи літератор, — втрутився Плетньов, — а художник, про якого наш молодий друг зараз заговорив, не тільки художник, але й надзвичайно талановитий поет.