В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Це Тарас Шевченко, автор збірки малоросійських віршів під назвою "Кобзар". Вийшов він, здається, у сороковому році, а через рік знов вийшов другим виданням.

— Кобзар?! Шевченко?! Як же! Пам'ятаю! Яким же дивом опинився він в Оренбурзі?

— Не в Оренбурзі, а в Орській фортеці, у верхів'ї Уралу, — уточнив Чернишов. — Його торік арештували й віддали в солдати в один з лінійних батальйонів Оренбурзького військового округу.

— Ви можете врятувати його від страшних умов солдатчини, від муштри, від офіцерських ляпасів, шпіцрутенів, — додав від себе і Плетньов.

Бутаков вийняв записну книжку.

— Зачекайте, панове. Треба записати його ім'я, та всі інші дані, а потім вияснити, від кого це залежить: чи від військового міністра, чи від Оренбурзького військового округу. Та невже мені пощастить врятувати хоча б одну талановиту людину від Третього відділу?!

— Ось його листи. Прочитайте їх, Олексію Івановичу, — витяг Плетньов з шухляди обидва листи. — Прочитайте, і ви відчуєте, яка чортівська воля до життя, спрага творити, писати, малювати й боротися в цій людині.

— Причому не за себе боротися, а за людей, — задумливо сказав Бутаков після паузи, повертаючи Плетньову прочитані листи. — Можливо, ми з вами читали оце листи одного з найславніших наших сучасників. Хто знає...

— Ну, це ви вже перебільшуєте, — посміхнувся професор. — Він просто талановита людина з народу. Але хіба можна порівнювати його ну хоча б з Баратинським або з Жуковським? Або тим більше з Пушкіним, у якого російська мова піднеслася до рівня одної з перших мов земної кулі? Вище Пушкіна і за п'ятсот років ніхто не підстрибне.

І Плетньов почав одне з своїх довжелезних, розумних і нудних міркувань, які він так любив...

Не у всіх знайомих Шевченка було так легко добитися допомоги. Карл Павлович Брюллов тільки стенув плечима, коли Чернишов з Михайлом Лазаревським звернулися до нього.

Лазаревський не витримав:

— Гріх вам буде, Карле Павловичу, так, я б сказав, байдуже поставитися до одного з найкращих ваших учнів! Навіщо ж ви його тримали в своєму домі, годували кілька років, щоб потім зректися його, коли він гине!

— Хто вам дав право, — спалахнув Брюллов, блиснувши своїми вогняними очима, — так розцінювати мої вчинки! Коли сам государ сердитий на Шевченка, нічиї прохання його не переконають, а, навпаки, можуть тільки ще більш погіршити долю нещасного. Государ бачить у ньому людину, яка насмілилася образити імператорську фамілію. Тут треба навпаки: мовчати. Хай государ забуде про Шевченка, і тоді років через два в слушну хвилину подадуть йому на підпис рескрипт про помилування. А поки що кожне нагадування про Тараса тільки віддалить його звільнення.

— Але ж він тим часом загине! — вигукнув Чернишов, сплеснувши в долоні. — Сили ж його дійшли кінця!..

— Поговоріть з Орловим та Дубельтом, як мені не вірите, — сердито урвав його Брюллов і вийшов з кімнати.

Сумні й збентежені вийшли Чернишов з Лазаревським на вулицю, не знаючи, що робити далі. Досі на Брюллова покладали вони головну надію.

Попрощавшись з Лазаревським, Чернишов нерішуче постояв на розі, потім підкликав візника і поїхав на Васильєвський острів до Даля, якого Шевченко теж просив особисто одвідати і передати йому листа.

Славетний етнограф і збирач народних пісень, загадок та прислів'їв прийняв його не одразу. Він був хворий, і Чернишов довго сидів в його робочому кабінеті, заваленому паперами, товстими зошитами, картотеками і каталожними ящичками. Дивлячись на все це ніби хаотичне безладдя, в якому насправді була своя система, Чернишов гірко замислився. Навряд чи й тут пощастить йому зустріти співчуття до долі Тараса Григоровича.

— Пробачте, що примусив вас так довго чекати, — пролунав раптом голос Даля.

Він вийшов у халаті з компресом на шиї.

— Сідайте, будь ласка. Зовсім я хворий від нашої вічної вогкості, — говорив Даль. — Чим зобов'язаний вашим візитом?

— Я привіз вам листа від Тараса Григоровича Шевченка. Його заслали, вірніше, віддали в солдати в один із лінійних батальйонів Оренбурзького військового округу. Йому там дуже, невимовно важко. Він хворий і благає допомоги. Ось його лист.

Даль довго і уважно читав листа, потім акуратно згорнув його і засунув у конверт.

— Ви, певно, вже були у когось з його знайомих? — запитливо глянув він на художника.

— Був, — відповів Чернишов. — Брюллов каже, що рано ще клопотатися. А Шевченко тим часом загине.

Даль повільно пройшовся кімнатою, потім сів навпроти Черни-шова, витяг табакерку.

— Розкажіть мені все, що знаєте, про справу Шевченка і все, що сказав вам Брюллов та інші. Потім подумаємо, що можна зараз зробити.

Чернишов докладно розповів про свою зустріч з поетом у ріднім Оренбурзі, переказав розмову з Плетньовим і з Брюлловим. Даль слухав так уважно, що навіть забув про розкриту табакерку.

— Брюллов має рацію, — сказав він, коли Чернишов замовк. — Рано говорити про помилування, але клопотатися про полегшення його долі можна і треба. Добийтеся прийому в Дубельта або в Орлова. Просіть допомогти йому, як хворому. А поки що треба негайно написати йому листа та надіслати грошей і книжок. З грошима і в солдатах легше: за косушку горілки кожен унтер звільнить його від наряду. На жаль, я зараз не можу багато дати, але ось моя маленька частка, — вийняв він із старенького секретера двадцять п'ять карбованців.

Інші знайомі поета, крім щирого співчуття і кількох дрібних асигнацій, нічого не змогли дати, і Лазаревський з Чернишовим того ж дня надіслали Тарасу Григоровичу зібрані сімдесят п'ять карбованців і пакунок з теплою білизною, ліками та книжками. Думали послати і фарби, та не наважилися, щоб не накликати на Шевченка неприємностей.

Лікар Александрійський офіціально не був військовим лікарем, але тому, що в Орську не було жодного лікаря, його запрошували до тяжко хворих солдатів та офіцерів і на військові комісії. За це сплачували йому разову мізерну платню.

Шевченка він лікував, вважаючи це своїм громадянським обов'язком. Він любив поета за талант, допитливий розум і надзвичайну чесність. Любив розмовляти з ним і глибоко співчував його долі. Майже щодня відвідував його, а іноді здобував для нього торішні журнали або якусь книжчину і всіма засобами намагався його розважити і розвіяти його тугу.

А Шевченко відіспався, зігрівся в теплі лазарету, відпочив від муштри, від облави, яка коштувала йому чимало нервів і турбот. Але й для туги тепер лишалося більше часу.

Александрійський без слів розумів усе і з особливою радістю приніс Тарасу Григоровичу такі бажані листи, так, цілих три листи: від Варвари Миколаївни Рєпніної, від Лизогуба і з Петербурга від Михайла Лазаревського, а другого ранку одержав поет посилку з України, а потім ще й гроші й посилку з Петербурга.

Шевченко відчув, наче потік сонячного світла й тепла ринув йому в наболілу душу. Він читав і перечитував повні теплого співчуття листи, він вбирав у себе кожне слово, наче цілющий бальзам, і з сльозами вдячності на очах то виймав із скриньок фарби, альбоми та книжки, олівці та пензлі, поштовий папір і теплу білизну, то знов акуратно й бережно складав їх. Усе надіслали йому, про що він писав і просив: два томи Лєрмонтова, Шекспіра, Кольцова, Гоголя та "Чтения Московского Археографического Общества". Одну лише "Одиссею" в перекладі Жуковського не надіслали, бо вона ще на той час не вийшла з друку.

Книжки надовго прикрасили йому лазаретні дні. Він захоплено повторював повні чарівної краси вірші Лєрмонтова, насолоджуючись їх музикою і стискав кулаки, пригадуючи трагічний кінець поета. Він читав їх уголос Фішеру та лікарю Александрійському і вночі, коли не міг заснути, напам'ять повторював незрівнянного "Мцыри", такого співзвучного йому в ті дні.

Трагедії Шекспіра теж глибоко хвилювали його. Вони довго сперечалися з Фішером про тип Гамлета і Отелло. Обидва захоплювалися зворушливою свіжістю кохання Ромео і Джульєтти, силою, з якою вивернув Шекспір перед читачем темні душі Яго і Шейлока.

Але книжка Гоголя викликала в Тараса Григоровича мало не розпач. Від колишнього великого сатирика землі Руської, автора "Ревізора" і "Мертвих душ" в ній не лишилося нічого. Заживо помер великий майстер і художник слова, від пильного ока якого не могла сховатися жодна темна риса кріпосницької Росії. Охоплений темним містичним маренням і ханжеством, Гоголь гасив тепер запалене ним світло.

Як отрутного павука або сколопендру, шпурляв Шевченко цю книжку в куток палати, де старий інвалід-санітар тримав помийне відро та "парашу", щоб, заспокоївшись, з зусиллям сповзати з койки, шкутильгаючи, знов її підібрати і, вдесяте перевіривши своє враження, за годину знов кинути її в той же куток.

Із здоров'ям потроху кращало. Александрійський радів, що видужує його пацієнт, але з сумом бачив, що наближається час, коли доведеться його виписати. Лікар думав продовжити лікування до весняного тепла, але його пацієнт не міг примусити себе стогнати й скаржитися на неіснуючу хворобу.

Несподіваний лист з Оренбурга радісно схвилював лікаря: Лазаревський писав йому, що до Оренбурга прибув морський офіцер Бутаков і почав будувати велику двощоглову шхуну, на якій буде обслідувати Аральське море. Далі писав він, що полковник Матвєєв і Герн з генералом Федяєвим умовили Бутакова взяти Тараса Григоровича до складу експедиції.

Залишивши всі свої справи, лікар помчав до Шевченка. Але Шевченко, замість зрадіти, жахнувся:

— Ще далі?! В ці безкраї степи, де взимку гасають вовки, а влітку кожна щілинка кишить гадюками?

— Та схаменіться, на Бога, любий мій! Це щастя! Це шлях на волю! — умовляв його лікар. — Вислухайте мене уважно. По-перше, на півтора-два роки ви звільняєтесь від муштри. Про Бутакова всі кажуть, що він розумна, порядна і вчена людина. З ним буде офіцер генерального штабу і кілька молодших моряків, яких не міністерство призначило, а вибрав сам Бутаков. Звичайно, в кожній географічній експедиції трапляються труднощі: доводиться терпіти і від нестат-ків, і від спеки або від холоду і тому подібне. Але ж ви будете не самі. А за участь у такій експедиції вас, напевно, чекає нагорода. І найпершу нагороду ви вже одразу матимете, так би мовити, в рахунок майбутнього. Це офіціальний дозвіл малювати.