Подоріжжя од Полтави до Гадячого - Мирний Панас

І хто знає, хто поручиться, що років через 20 – 30 Гнидка-розбишака не займе рядом місця з яким-небудь Гаркушею, Засориним і іншими розбишаками післягайдамацької пори, котрі уславилися по всій Україні, яко боронителі убогих і безталанних од заздрості і пригніту багатих і щасливих?.. Народ глибоко чує; він вибачає своїм самим лютим зарізякам, часто й густо величає їх нещасними-безталанними; не вибачає тільки він своїм давнім ворогам, що гнітять та розорюють його беззахисне життя, – то панству та жидові. Про се голосно свідчить задніпрянське побоїще 1863 – 4, Одеське – 1871 і Харківське – 1872 року.

Одначе, що ж кажуть люди про сього Гнидку?.. Ось як розказував мені про його мій машталір.

– Бідова голова сей Василь Гнидка був! На все вдатний, до всього здався, чи до ремества, чи до роботи якої – його пошли, йому дай. Сам чоботи шив, у млині знав діло, і стрілець з його запаленний був! Отута в долині (ми тоді саме спустилися з гори у глибоку долину, уже покриту споришем чи болотяною травою, тоді як гора з обох боків чорніла ще своїми гноїщами та жовтіла глинищами, – перед нами на горі стояли Заїчинці, а за нами синіла чагара з колись рослого й густого лісу) туди далі є озеро; то він, бувши, кожен день бродить з рушницею понад водою. І вже коли забачив що, те не втече його рук. Меткий стрілець! Тут він схожувався з своїм товариством і на раду, коли й де їм погуляти.

– Хто ж його товариші були?

– Тутешні ж козаки. Тута їх у його ціла зграя була, а то й три москалі пристали. З Опішньої – пушкарі, що з пушок палять.

– І заможний він був?

– Та чорт його не взяв! Дві хати там такі збудував, що хоч нехотя задивишся. Тепера їх попечатано, то там ніхто й не живе. Стоять собі – валяться. Одна сова серед печі кричить.

– Як же й де його зловлено?

– Аж ось як: недалеко від Заїчинець, – от як будемо їхати, то і побачимо, – жив собі хутором уже здавна один козак. Заможний і грошовитий. Скоту в його – повна загорода, а грошей – то й свині не їдять. При йому жили його й сини, аж три. Двох він уже й поженив; у старшого й дитинка була, а менший ще парубкував. Сього він уже у москалі готував і грамоти навчив, щоб не так важко у службі було. Ще й дочка у його, так півдівка, була; ото вона одна й зосталася тільки жива. Гнидка добре його знав, знав, що туди так удвох починати нічого; та різдвяних свят, зібравши дванадцять самих найздоровших товаришів, і скокнув до того козака празникувати.

– Як празникувати? вони ж їх, кажуть, вирізали?

– То то ж і празникувати. Змовилися вони, а як стемніло, то й рушили. Приїздять, аж уже на хуторах і спати полягали. Звісно, святки, повечеряли та й рано спати лягли.

От сі до вікна, стукають, просяться в хату. Їх не пускають; вони просять хоч шлях показати. Дорога тоді була забитна, недавно сніг увалив. Батько й послав парубка. Той тільки що одсунув двері – вони так прожогом усі в хату, аж дванадцять душ. Та й почали правитися. Парубок хотів у вікно вискочити, так хтось з їх як бебехнув з рушниці та прямо у спину так кулю й увігнав, – та й так у вікні й застряв. Вони тоді до жонатих, хто з ножем, хто з сокирою, – повбивали. Зостались невістки, дід та баба; та ще дочка, що як побачила ту баталію, то непримітно залізла під під та там і сиділа, дух притаївши.

Зостались ото ті; вони їх пов'язали гаразденько та й питають: де гроші? Питали, питали, – мовчать; вони тоді давай у печі огонь розводити; розвели; та возьме жменю соломи, зверне верчик, запалить та до ніг, – отак і пече. Пекли, пекли, та чи то вже так їх запекли, чи може вже ті затялися, – ні слова та й годі. Стара одначе знемогла, сказала, що в пічурці 50 карбованців замазано.

Виколупали та знову до неї. Більше, каже, немає. Вони знову пекти, мучити; так ні, не сказала. Тоді вже вони взяли гаразденько усіх, поскладали в рядок, зайшли з-за голови та обухом у голову; так голови й попровалювали. Тоді ото й дитина прокинулася; або воно, може, й давно прокинулося, та мовчало, а то почало кричати. Кричить, як не розірветься; так Гнидка узяв та й простромив його ножем, як галушку.

Коли його питали на слідстві: нащо ти, Василю, хоч дитя убив? Що воно тобі заборонило? – Я його, каже, не бив, поки воно не кричало; а як підняло лемент такий, хоч безвісти тікай, – я тоді взяв та й простромив ножем. – Як упоралися зовсім, тоді зачали грошей шукати. Шукали, шукали, все перерили, не знайшли та з тим і поїхали. А та дівчина, що під подом була, як побачила, що вже нікого немає, та як була гола й боса й простоволоса, то так і майнула аж до села.

Прибігла до першої хати, а то хата самого Гнидки. І як вона вже тута не піймалась, то вже, видно, сам господь так їй судив. Прибігла, а вже було удосвіта; правда, всі спали, і Гнидка спав з товаришами, тільки у другій хаті, що од двору, а в сій, що од улиці, – мати Гнидчина. Вона до сеї то стука у вікно, добивається.

Мати слуха: щось стука – вийшла. Коли гляне – аж дівчина ув одній сорочці і уся в крові. Що се? – питає. – Відкіля ти, дівчино? – Я, каже, бабусю, з хутора… розбишаки набігли… батька, матір… братів… усіх, усіх побили, тільки я й зосталася… утекла… – Як утекла? – Поїхали розбишаки, так я й утекла. – Коли ж се сталося? – Оце недавнечко… вони тільки що поїхали… багато їх… – Цить же, цить, дівчино, – каже мати, – мовчи, то мій син! – А вона бачила, як син увіходив у її хату й без світла руки мив. Та за дівчину, накинула на неї яку там одежину та тихенько до волості. Там усіх зразу на ноги підняла та прямо по сина й справила.

– Хіба він матері так уже дозолив, що вона на його виказала?

– Та вже ж, видно. Уже б яка мати на сина сказала? Вона, кажуть, не раз його й просила й молила; раз і жалілася, так ще її винуватою зробили, а син ще й вибив.

– Ну, так далі?

– Ну, ото ж як справила, то їх усіх так сонних і забрали. На другий день до нас в Опішню дали знати слідователеві. Я тоді саме з ним і їхав. Як увійшли у хату, то по кісточки крові було; так усе у крові й плавало; аж страшно дивитись. Таки не абизна-що – вісім душ положити! Записали ото там усе. Почали їх питати. Так куди? не знали: і духом не знаємо, й не відаємо. Так раз мати доказує, а вдруге дівчина пізнала деяких; уже щось через тиждень, чи що, усе по правді розказали, як там було; побачили, що не викрутяться. А як вели Гнидку у Полтаву, то нахвалявся втекти та матір порішити. А тепер, кажуть, либонь і з ним уже порішили.

– Як порішили? Я чув, що він утік аж з Москви.

– Утік же був, та піймали. Та він хотів ще удруге втекти, так москаль узяв та й застрілив.

– Як застрілив?

– З дороги, значить, втікав. Гнидка одбіг, а москаль вистрілив та й положив.

– А де ж мати та жінка живе?

– Матір прийняв до себе тутешній таки козак. А жінка хотіла було йти за ним, та як розпиталася, що там не можна удвох жити, то й залишила. Живе тепереньки тута з одним чоловіком, тягається. У чоловіка й жінка є, а вона одбила та й живе з ним. П'янують вдвох, розпутствують.

– А та дівчина, що зосталася жива?

– Е-е, та дівчина тепер уже велика дівка і, кажуть, либонь уже засватана за благородного. Та де їй і не вийти за благородного, коли десятин двісті поля та грошей щось тисяч з десять.

– Так і гроші знайшлися?

– Знайшлися. У скрині в холодній хаті, у полотні були заховані.

– Як же гроші переберегли й де живе дівка?

– Гроші у касу положили; а дівчина живе у дядини своєї, батькової сестри. Така хороша дівчина вийшла, висока, брава й хазяйка добряща.

Ми виїхали геть од Заїчинець.

– Ото, дивіться: у долині верби сивіють, ото той хутір. Там їх і поховали усіх. Хотіли саме коло Заїчинець хрест постановити і на хресті написати, коли, як і ким вони побиті. Та громада Заїчинська одпрохала, що, мов, худа слава об нас піде. Так їх там у хуторі поховали і хрест постановили.

Далі я вже не пам'ятаю, що ми балакали з машталіром; знаю тільки, що цілу дорогу балакали, але все те Гнидка собою затер, зарівняв у моїй пам'яті; тільки сам зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну мого спомину; ломив він мою голову і поривав думку розгадати його чудовну появу.

Далі ми доїхали до станції. Там, пересівши, попхався я до Зінькова, де й заночував.

Зіньків розлігся по долині річки Груні, котра літом зовсім пересиха, та по надгір'ях. Лежить він на нездоровому болотяному місці, через віщо, тільки піде маленький дощик, вже він і кальний, і смердячий.

Зіньків місто тихе, мирне, хліборобське, і якби не облупана мурована тюрма, що стоїть над шляхом і сумно зазирає у вічі проїжджому, то подумав би, що сам господь оберігає спокій сього краю.

Одно, що тільки запримітив я в обличчі людей, то се невеличкі носи у жінок і дівчат, схожі на сливи-угорки, та невисокий їх зріст. І се не тільки в самому місті, але і в повіті. Одначе такі носи, трошечки підняті вгору, не тільки не калічать самої вроди, а ще надають їй якусь красу особну: рум'яне личко з блискучими карими очима викликає симпатію.

Рано вставши, я зараз виїхав. На моє питання у машталіра: що у вас доброго-нового, він одказав грубим голосом:

– Немає нічого. Кажуть, либонь, що у Павлівці (містечко в верстах семи від Зінькова) щось біга за звірюка: сама на собаку схожа, а ноги, копита – кінські. І кого стріне де, зараз розірве, серце та печінку вирве та й покине; так у двох хазяїнів собак порозривало; на приспі лежали, так воно їх там і порозривало. А то в ліску й чоловіка знайшли пошматованого. Пізно звечора вийшов з Зінькова, так воно, видно, його й зустріло.

– Що ж воно за звір такий?

– А господь його знає! Кажуть, що само на собаку схоже, а копита кінські.

– Чому ж його ніхто й досі не вбив?

– Бояться. Звісно, вже кара господня! – закінчив мій машталір та й замовк.

Що справді за звір? Видно, з звірятника якого вирвався, як не раз уже бувало.

Далі станція ще. Там бір, піски; Будища красуються на горі, видивляються на свою красу у Пслові води. Піднявшись на круту гору – уже й Гадяче видно. Чим далі ми наближалися до рідного місця, тим я дужче благав машталіра поганяти коней. От уже з-за гори та лісів і піски, по котрих ріжеться Псло, забіліли; от і сам він своєю синьою хвилею залелів; далі Заяр'я (одна сторона Гадячого) видно, у садках воно ховалося; ще далі – й своя хата, з високою солом'яною оселею, манячила у віччю і, як магніт, тягла до себе.