Подоріжжя од Полтави до Гадячого - Мирний Панас
Слівце до редакції
Я – невідомий, та ще й жіночого роду, бо я – душа. А се велика заручка для мене: невідомій душі можна брехати скільки схоче, не соромлячись; можна й правду гірку казати, не боячись нічого; звісно, як невідомій, та ще й душі.
Через се я й засилаю до Вас своє "Подоріжжя", нефамузно написане; бо скільки я (душа) не бачила жіночок, дівчаток, паніїв, панночок, – усі такі гарні-хороші, найпаче панянки, такі білі-рум'яні, з веселими очима, котрими видивляється на світ божий тільки одно щастя людське; такі тоненькі, як оси; з рученьками – як мушачими ніжечками, з ніжечками – копотятками, а тендітні які? а хрупкі та ломучі? Здається, одно легесеньке повітря маєвого пахучого ранку зломле їх, як лепістки з тендітної квітки…
Так, кажу, скільки я не бачила таких панянок, хороших, чепурних, а коли діло приходиться до писання… о, лишенько! (де того тільки лишенька не буває?), – ніжні тоненькі пальчики виводили такі нефамузні каракулі, які тільки зуміють написати грубі сорочі лапи… Так вони усі нефамузно пишуть, так нечепурно!.. Десять раз затирають одно й те… Не так, мов, – візьме та й замаже пером усе написане, та знову пише.
От так оце і я (душа), – де не літала, у кого не набиралася сили красиво писати, – позичала й у легеньких метеликів їх хороших кольорів, брала й у комарів тоненьких замахів їх тонкого голосу, – але все-таки вийшло нефамузно, нечепурно: там ціла стрічка затерта, там слово замазане, а замість його інше написане… Вибачайте! На те я жіночого роду.
Се ж одно; а друге ще! Лихо мені з тим другим!.. Як душа без тіла, без обличчя, я не боюсь палиці дозорчого… А який він злющий, коли б знали? Та ще й горілку, як воду, дме!.. Я його боюся: а то не його й не його палиці, а боюся його зітхання… Як дихне, бува, на мене, – учадію ж я, омлію!.. та й понесуся геть у небо… А мені, ще молодій душі, як не хочеться туди, ох, як не хочеться!.. І що я там буду робити? Літатиму од зірки до зірки та буду їм дзвеньчати пісні про кохання… Ні! не проміняю я своєї землі на ясне небо. Воно хоч і ясне, і безкрає, та пустісіньке – холодне… а земля така люба, хоч і чорна, так гарно розмальована ланами, лісами, бистрими та ясними річками… Вона мене споїла своїми сльозами, згодувала тяжкими зітханнями, колихала мене малую солодкими голосами своїх пісень любих, купала мене у вітрі буйнім. Як же мені и кинутий.. Ні!..
Я не боюся дозорчого, не боюся й його палиці, а боюся його зітхання!..
Не дбаючи про те, я наказала Вам у своїм "Подоріжжі" багато гіркого… Краще гірка правда, чим солодка кривда!.. Коли не страшна вона – то надрукуйте. Може знайдеться таке, що викличе зітхання дозорчого… Цур йому! замажте, закрийте від очей людських!.. Сіль їм у вічі і печина в зуби!
Сповістіть, чи "Подоріжжя" доладне до друку і чи не краще усі назви надрукувати під титлами? Для Вас воно може й без титіл добре, а для душі?.. так вона тяжко боїться хмелю!
Коли лучилося вам, шановний читальниче, їздити коли по наших поштових шляхах, як тута зоветься, на "перекладних", ранньої весни або пізньої осені, – то ви, певне, знаєте, яку тяжку муку приходиться виносити проїжджому. Коли не похмурі дощаві дні та грязюки такі, що колеса по маточини ріжуться, – то колоть, од котрої перекидає вас з одного боку воза на другий, товче і молотить ваші кістки так, що, прибувши на станцію, насилу розправляєте ви свою натруджену спину, хапаєтеся за болячі боки і кленете все на світі, – од машталіра, що гнав, як скажений, коней, до своєї волі і долі, що примусила вас вирватися у таку дорогу.
Природа, коли не сповита сизим туманом та дощовими тучами, якось сумно засипає, – як буває восени, – то, прокинувшись ранньої весни, ще не розвертає зеленої краси перед вашими очима, а, потемнівши, розвертається, як марюка, половіє розлогими ланами, горовіє глибокими глинищами та ярами або стає перед вами сумним лісом, котрий задира своє галуззя угору, немов просить теплої дощової години.
Сумно у такі часи їхати… Сонце мов і любо сяє, а проте холодний і гострий вітер віє полем, і ви й не думайте вириватися у легкій одежині, а загортуйтеся добре у теплий кожух та й будьте безпечні. Кожух та свита, та й душа сита, – кажуть люди. Коли лучиться вам балакучий машталір, то й добре. Розбалакаєтесь ви з ним то про се, то про те; розкаже він вам то про свої згоди, то незгоди; пожалкує на свою лиху долю, що привела його ганяти, як вітер, од станції та до станції часом і голодному. Заведе він іноді вам і пісню…
Завзята хлоп'яча натура сміється в тій пісні над дурною, нерозумною дівчиною, що полюбила "Іванюшу-падлеця"; часом плач на свою безталанну долю, що привела "в чужих людей служити, чужим дітям годити", неначе у жмені здавлять ваше серце, – так воно заболить од тяжкого машталірського співу. Просите ви тоді перестати співати, а поганяти боржій коні і сидите, як у рот води набравши, аж до самої станції. А там знову на коні, знову в дорогу і знову те саме; іноді по шляху прийдеться переїхати яке село або містечко, де по проїжджій улиці над дашками хат стоять жерстяні або ж і дерев'яні вивіски з намальованими шклянками та чарками, а часом і половина пляшки бовтається, високо прив'язана на хворостині, – ознака, де шинки.
З одхилених дверей тих хат або в розбите вікно виглядає жидівська борода, в забовтаному драному балахоні. Приязно вона дивиться на вас, а побачивши, що коні прямо простують шляхом, ховається, зачиняючи двері або затикаючи розбиту шибку ганчіркою. Далі ви бачите: крадеться попід тином високо підперезана боса дівчина, несучи на плечах двоє відер води; там чоловік повагом переходить улицю; там молодиця, розтьопана коло порання, біжучи за чим-небудь з хати в комору, стає серед двору, становить над очі руку од сонця і дивиться на вас, буцім хоче пізнати.
Ось ви минули се все, минули село; у царині бачите: піднімається сизий димок з самої землі, – то землянка громадського чабана, якого-небудь старенького діда, що, не маючи ніде притулку-пристановища, став на старості літ за хліб громаді послужити. Коло землянки валяються трухлі пеньки, сухі корячки, – на топливо; коло самих дверей гордо лежить який-небудь Сірко або Жучко, котрий, не допускаючи вас ще далеко до землянки, спрожога кидається до кінських морд, забігає з усіх боків, гавкає, як у дзвін б'є, проводжає вас аж за ворота; погавкає ще, погавкає вам услід та й перестане… Ось ви знову у чистому полі, знову пішли стусани од нерівного шляху, сум од мовчання машталірського, котрого ви ніяк не викличете на розмову – такий уже вдався; і тільки один дзвінок, як навіжений, дзвонить-завиває, та гуркоче біг воза у ваших ухах.
Се ж коли стоїть година. Коли ж замажуть небо сірі тучі, укриє поле сірий туман та важка пара, піде дощ густий та холодний, немов крізь сито сіє, – лихо тоді по-доріжньому! Коні ледве-ледве плугоняться по розбитому шляху; од машталіра, опріч посвисту та лайки до коней, нічого не почуєте; мовчить він, сидячи до вас спиною, як німий, і віддає на вашу волю шукати собі поради навкруги себе. Шукати її – даремна праця: природа така ж сумна й мовчазна, як і він; ховається вона під заслоною туману та дощу; заривається-загортується сама в себе. Поневолі приходиться й собі загорнутися у себе; заглянути у своє давнє, перебирати різні випадки. І встають вони перед вашими очима, немов на долоні; та тільки на самоті, при похмурому небі, нічим не звеселять вашого серця… Сумно… важко… Хоч би лягти, задрімати, так дощ, що прямо сіє на ваш вид, не дає. Смалите ви раз по раз люльку та кленете у душі дощову годину.
Оце недавнечко прийшлося мені проїздити од Полтави до Гадячого. Їхав я і в добру і в дощову годину і звідав усього.
Збираючись у дорогу, мав я умову думку роздивитися народний побут, познайомитися з народною таємною думкою, якою він живе; з його "слушним часом", яким він себе тішить і береже задля свого сина або онука; з його вдачами й невдачами; з його злигоднями і щасною долею… Малась думка, та подоріжжя приборкало її. Їхати на поштових і знайомитися з народом – зовсім не підхоже діло. Провівши півгодини на станції, поки вам перепряжуть коней, ви не вспієте ще й розбалакатися з незнайомим чоловіком, не те щоб прилучити його до себе так, щоб і висповідався він вам у своїх гріхах і таємних думках.
Проїздячи ж село або містечко, ви хіба тільки оком накинете, чи побільшало, люду, чи поменшало; тобто, чи прибавилося нових хат, чи й ті, що стояли, розвалилися. Зостаються одні машталіри. Правда, вам приходиться сидіти з кождим дві-три години; ви їх питаєте-розпитуєте скільки хочете; та все ж, як люди незнайомі, вони криються од вас. Хіба вже наскочите на балакучого, та ще й такого, що в його й душа наопашки, – тоді вже ви щасливі, залізете аж у саму душу його; витягнете таки з його ту таємну сповідь, котра, хоч не зовсім, а все ж, як людей близьких до народу, показує вам, чим живе він, чим боліє і які надії має. Але се дуже рідко буває.
Одначе подоріжжя моє надало мені і дещо цікаве побачити і почути, з котрим я, як чоловік, маючий язик не на прив'язі, й хочу з вами, читальники, поділитися. Люди кажуть, що то лихий чоловік, котрий сміття виносить на шлях; та що ж уже його робити, коли сміття набралося стільки, що не дає вже дихати вільно?
Виїздив я саме у страсну п'ятницю. Надворі стояла ясна година. Весняні дощі давно вже перестали; земля загускла, закаменіла, порепалася, – буйний вітер мів шляхом сіру пилюгу.
Узявши з станції коней, сказав я машталірові поганяти їх до моєї кватирі, бо треба було дещо ще узяти в дорогу. Машталір на мою долю випав здоровенний чолов'яга, літ під п'ятдесят, у драному під рукавом кожусі, у вибійчаних штанях, здоровенних чоботях. По обличчю він видавав себе за кацапа. Довге, засмалене вітром лице, рідкі уси, рідка клином борідка, спорошена вже просіддю, ніс грецький, горбатий, очі глибоко запали під насупленими бровами. Чорне тільки волосся давало ознаку, що коли се і кацап, то полудневої сторони; а на ділі він виявив себе таким же хахлом окацапленим, яких ви часто й густо стрінете тута.
– Увійдіть лишень в хату, – кажу я йому, коли коні стали коло моєї кватирі, – та випийте чарку горілки.
– Спасибі, паничу! – одказав він.
– Чого? хіба може боїтеся гріха, що сьогодні страсна п'ятниця? Так се ж у дорозі, а подорожньому все можна.
