Подоріжжя од Полтави до Гадячого - Мирний Панас

Оддалеки – мов що куріло, туманом засноване здавалось.

– Що то? – питаю, – ліс?

– Ні, то Будища, містечко.

Пояс той, чим далі ми їхали, все більшав і більшав. Ось показалася білою плямою церковця, далі будинки панські, а там хати й хатки. Стояли вони перед нами, немов виведені з карт. Де з яких димарів виривався сизий димок.

Ось ми в їхали й у село. Проїжджа улиця пряма й широка. Хати всюди вибілені, попідводжені коло вікон і знизу приспи жовтою глиною. У шинках же вікна були всюди червоні, а постоялі двори давали ознаку своїми розчиненими ворітьми і віхтями сіна, що моталося на ломаці, застромленій у лісу над ворітьми.

Минули ми се все, минули село. Пустилися в поле. Де-не-де шлях наш перерізували невеличкі гірочки, з котрих цвітними поясами збігали поорані ниви у долини. Спустимося кус в долину, вихопимося на гору, – й уп'ять рівнина; проїдемо – знову забовваніє невеличка гірочка, що заслонюе од наших очей небосклон. По шляху манячать то голі дерева, то мальовані версти. Сумно. Природа нерозбуркана спить, а тільки поверх неї холодний вітер віє.

Ось з'їдемо на гору, й перед нами знову засиніє пояс. То Опішня з своїми хуторами та недалеко лежачими селами синіла.

Опішня – здоровенне містечко, укрите садками, де ростуть добре знайомі Полтавщині опішнянські сливи. Сливи ті з породи венгерок, або, як тут (та й краще ж) зовуть їх, угорок, великі, м'ясисті і пригодні для солива. У кождому повіті Полтавщини є своє село, котре славиться своїми сливами – то роди сушні, то роди наливок. Так, у Гадяцькому – Сори, у Миргородському – Попівка, у Лубенському – на увесь наддніпрянський край – Мгар.

Коли викинути Мгар, то зостанеться Опішня, уславлена на всю Полтавщину. Її кожен знає. Знає й її людей високих, моторних, що з здоровенними бочками солоних слив роз'їжджають усюди по ярмарках. Уславилася Опішня ще й своїми горшками, майже більше, чим сливами. Горшки її й посуду розвозять гончарі у своїх заплетених возах по всьому чорноморському склоні: знають її Херсонщина, Єкатеринославщина і інші понадчорноморські краї.

Коли Рашівка, Гадяцького повіту, розпускає по всьому краї своїх щетинників, свої хури з ночовками, лопатами, днищами й гребенями, коли Грунь, Зіньківського повіту, настачає усіх своїми груньськими возами, – то Опішня своєю глиняною посудою. Розкинувшись по глинястих горах з здоровенними залежами глини, годящої для ремесла, вони почали ритися у тих горах, почали викопувати ситну глину, обертати її у горшки, миски, покришки, поставці і таке інше, а випаливши й іноді й поливом обливши, розвозять їх по всьому полудневому краї.

Весело їхати Опішнею. Було чим очі порадувати, серце звеселити після трьохгодинного мовчання. Усюди видно достачу: хати рублені, високі, ясні й білі; огорожа скрізь добра, улицею – з острішками; в огорожах – сіріють кошари, чорніють загороди, хліви, хлівці; садки, двори виметені, чисто. Рука достачі чепурить містечко; по шляху видно де-не-де й шинки, але не так вони примітно кидаються у вічі, як по других селах; тута вони немов ховаються од людського ока.

У Опішні й станція, котру держить жид. А право, то й станція краща од других зокола і зсередини.

Як увійшов я у хату, то у грубі розводило огонь підпарубча у сірій козачці і таких штанях.

– Що се ти, хлопче, топити збираєшся?

– Еге ж, бо нахололо в хатах.

– А коні є у вас гулящі?

– Є. Вам зараз?

– Та хоч і зараз; тільки хай там не дуже шпарко, бо трохи бажається спочити.

Я оддав подорожню; хлопець вийшов, а я розлігся на канапі.

Незабаром він вернувся назад.

– Стільки-то з вас, – каже, оддаючи мені подорожню. Я розплатився. Хлопець, сховавши гроші, присів до

груби.

– Так ти тута за писаря, чи що? – питаю його.

– Та я так, бачте. Тута в нас є смотритель, а мене жид наймає йому у поміч.

– Хіба багато діла, що смотритель сам не вправиться?

– Багато. По пошті. Тута ж і пошта приймається.

– Що ж тобі жид платить?

– П'ятдесят на рік, ще й на моїй одежі.

– Мало.

– То-то й є, що мало. А роботи багато. Ще поки нас два було, то й нічого. А то як одійшов один, або не як і одійшов – прогнали, то на мене самого й накладно.

– Як прогнали, за віщо?

– А за те, щоб не крав грошей з пошти.

– Як з пошти?

– Так. Записував пошту та двоє писем і підцябрив. А там аж півтораста рублів. От він їх гаразденько взяв та письма – в грубу, а гроші – в кишеню. Та як був тут батько у ярмарок, то він йому й віддав. Каже – знайшов. Батько за 75 і волів зараз купив. Коли так через тиждень приходить бомага – немає двох писем. Де письма? де письма? А люди бачили, як він ходив у лавку, міняв сторубльову бумажку, та й сказали смотрителеві. Смотритель до його. Він тоді ні в сих, ні в тих, – батькові, каже, віддав. Тоді смотритель до батька. Той 75 віддав, а на 75 розписку дав. Так його вистрамили добре та й прогнали, а я тепер сам зостався.

– А ти ж сам звідки?

– Та я не здалека – з Будищ, з-під самого монастиря.

– Козак?

– Козак.

– А вчився де?

– Тута ж у Опішньому… А ось вам уже й коні дали, – перервав він розмову, зачувши дзвінок.

Як не хотілося мені ще їхати, як не хотілося полежати й побалакати з хлопцем, але не можна було; коні дані – треба їхати.

На моє щастя випав тепер не машталір, а машталіреня, хлопчик літ 15, невеличкий ростом, швидкий, шпаркий, з рожевим, як у дівчини, личком, з ясними очима, говіркий, веселий. Як тільки я усівся, він миттю підхопив у руки вожжі і шпарко погнав трояк ситих коней.

Чорт його й думав, – кажу йому, – щоб ти, такий невеличкий хлопець, та зумів так добре кіньми правити?

– Та я, паничу, ще з малих літ привчився на їх ганяти, то тепера мені з сим трояком тільки гратися, а не правити.

– Де ж ти змалку привчився?

– А в свого пана. У його цілий табун, та не таких миршавих, як оці. А ну же ви, біси! – гукнув він, цвьохнувши праворучого, – коні ще дужче помчалися… – Там то були коні! Он які жеребці! Та й на тих ганяв, мов на хортах; а се що? погань!

– Скільки ж тобі плати?

– Плати? 30 рублів на рік.

– Чого ж так мало?

– Як мало? У нас ніхто більше й не бере. Один дід Онисько, що на платі прикажчика, сорок бере, а то всі кучери по тридцять; є, правда, й менше.

– То ти, бач, ще на кращому місці?

– А ви думали?! – гордо запитав він мене. Я був ні в сих, ні в тих.

– Та я, – кажу, – нічого не думав; я тільки питаю. Тоді мій хлопець защебетав, як соловейко. У голосі

його хоча й почувалися хвастощі, але видно було в йому багато розумного, хоч свого, хатнього, з усякими забобонами, вигадками та видумками, а все ж розумного. Далеко він відкочувався від своїх не тільки однолітців, а й старих людей: своєю розсудливістю, своїм побитовим розумом. До того ще надія на себе, віра у свої сили і геть-то були за його.

– Хіба як здоровий, то й путній, – ви думаєте? – запитав він. – Здоровий, кажуть, дуб, та дуплинатий! Іноді і здоровий, і старий чоловік, а не справиться й за мене. Він не так і коло коней упада, і грішки водяться за ним – попива. А я то нічого того не знаю. Мені тільки аби добрі коні були, – а там гуляй собі! А погуляв, приїхав, – треба й скотині передихнути дати, треба її й нагодувати й пожалкувати, бо вона, хоч і скотина, а все рівно що й людина: і їсти треба, і пити треба, і передихнути треба. Он кажуть: пошануй худоби раз, вона тебе десять раз пошанує. Так і се. Через те в мене й коні найситніші і найкращі од усіх; а я ще більше своїми ганяю, ніж другі. Бо я знаю, де треба придавити, а де з повагом пустити. Е-гей, ну! гей ви, удані! – гукнув він зичним молодим голосом, замахнувши батогом по всіх трьох, і поніс, тільки видно, глухою й кривою улицею.

– Чого се така крива й глуха улиця? – питаю. – Хіба не поштова?

– Ні. Се на Заїчинці. Сюди ближче, хоч і гора буде та ще й добра.

"Заїчинці, Заїчинці…" – вертиться на умі.

– Се де Гнидка жив? – питаю.

– Вони самі.

Гнидка – се трохи чи не на всю Полтавщину звісний розбишака, років два назад як засуджений на каторжну роботу. Гнидка дуже цікавий суб'єкт як задля етнографа, так і психолога.

Як такий мирний пахарський побит з його поетичним почуттям, з людяністю викинув з себе такого злющого зарізяку, котрому нічого проткнути ножем горло маленькій дитині, коли воно, прокинувшись, начало у колисці кричати; котрого організаторські сили були такі, що зумів за невеликий час згромадити цілу ватагу усякого люду і за півроку вирізати з нею до двадцяти душ в Зіньківському, Полтавському, Миргородському, ще либонь й у Переяславському повітах? Питання, на котре повинен одповісти наш етнограф. Які почуття водили руками сього розбишаки, коли він мив їх у гарячій людській крові, так щиро кохаючи свою молоду жінку? Хай скаже наш психолог.

На мій погляд, Гнидка – безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побиту, – пригніченого усяким панством, зубоженого жидовою, – де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні. Де одно зогнива, там починається інше заражатись, і при вонючій духоті, яку розносить усе гниле, тяжке стає життя народженому, гірке воловодіння з цвіллю. І от починає вона боротьбу за своє місце, за своє право на життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освіти, де ти знайдеш його у тому непроглядному мороці, який сповива усе й усіх?

А тут устає таке питання: не я задавлю – мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається у крові людській і знаходить в тім свою утіху, пораду для свого серця. Коли що кохає, то кохає усею силою своєї мочі (як Гнидка жінку); що зненавидить – як вітер змете з свого шляху й дивує людей своїми божевільними вчинками.

І справді Гнидка здивував собою усю Полтавщину, сполохнув тихе пахарське життя од корня до самої верховини; імення його начало переходити од села до села, од міста до міста; а переходячи, почало нарощувати собі таку славу, якої Гнидці, може, і не снилося. Так, одні розказують, що Гнидка ще змалечку, як підпасачем був, привчав себе до сього ремества. Пійма, бувало, ягня, обдере живцем з його шкуру та й почне батіжком підганяти… Другі, – що як з своєї матері знущався, – постановить на гарячу сковороду та й пече, щоб нікому нічого не розказувала… Треті – як свою жінку кохав, що при їй тільки й зміг розказати свої перешкоди; розказує, а сам рясно-рясно плаче.

Так народна фантазія почина обвивати хоч грізним, а все ж поетичним словом свого лютого ворога.