Подоріжжя од Полтави до Гадячого - Мирний Панас

– І почав йому розказувати, як одна баба на Великдень, ще як тільки задзвонили до утрені, ухопила паску в руки, вибігла на улицю, снувала по ній то вдовж, то вшир та, знай, убирала паску. А тут люди ідуть. – А що се, бабо, хіба вже посвятили? – питають. – От іще кажіть! хіба ж ви не знаєте, людечки добрії, що подорожньому чоловікові все можна, – одказала баба. Машталір лиш усміхнувся.

– Ні, я зовсім не п'ю, паничу, – одказує.

– Зовсім не п'єте? і не пили ніколи? – здивувавшись, знову питаю його.

– Ні, я пив колись, – одказує він мені, розмощуючи солому на возі, – і здорово пив! Бувало, цілими тижнями по шинках сновигав; місяцями люди не бачили тверезим; аж поки одного разу не приснився дивний-предивний сон. Сниться мені, що буцім сиджу у себе в хаті, на лаві, на похміллі. Голова болить, як не розвалиться; за серце – ссе-тягне. От би, думаю, коли б хоч півчарочки, похмелитися. Коли – де не візьмись дівчина, вся в зеленому і сама зелена. Держить буцім пляшку і чарку в руках і наливає мені в чарку; ллє, а воно біжить щось густе, як олія, зелене, як рута. Налила. – Випий, каже. – Що ж се, питаю, таке? – Горілка. – Що ж воно за горілка, зелена та густа така? – Се, каже, не наська горілка; здалека ся горілка, аж з самого Єрусалиму, настоювана на персиках. – Я взяв і випив. Як випив – так мені увесь світ і пішов ходором. Крутиться мені усе в очах та й крутиться; сиджу й нічого не бачу. Не знаю, де й дівчина ділася… Прокидаюсь, аж сонце вже високо; жінка коло печі порається. – Спи, каже мені, спи, ще не доспав! – Мовчу я, тіло у мене дрижить, руки трусяться, голова – туманіє. Сяк-так підвівся, став; кістки, як поламані, болять. А проте взяв шапку та мерщій у шинок, щоб поправитися. Випив чарку та як почав "рвати", то трохи кишок не вирвав. І от з того часу – як рукою зняло! На горілку й дивитися гидко, а як зачую тільки дух її – так щось і підступить під серце, та давить-давить, поки не викидаєш з себе.

– Що се, – питаєте ви самі себе, – чи правда, чи брехня? Чи справді се чоловік, котрого сам запій вилічив від запою; чи се одні тільки "шалопудські побрехеньки, один туман, котрий вони пускають свіжому чоловікові в очі?

– Шалопуди, шалопудці!.. Що за кумедне слово? – спитаєте мене. – Звідки воно? Чи се назва людська, чи назва звіряча, і що під сією назвою криється?

Шалопуди – се тутешні розкольники. Дехто прирівнює їх до кацапських "скопців", "безпоповців", "людей божих". Але по правді, що се за така секта – ніхто не скаже. Її форми і її принципи – коли й має вона ще їх – ще не дойдені. Люди сі різняться од православних тим, що горілки не п'ють, люльки не смалять, з жінками не живуть, бороди не голять. Зберуться іноді де в хаті, а ні – то й у лісі, моляться – святі пісні співають… Тільки всього знають тута про їх і величають – шалопудами.

І шалопуди сі дедалі більшають, ширяться й іноді накидають хлопоти тутешній адміністрації, котра в грізному образі станового набіжить на смиренних бородоносців, накричить, нарепетується, загляне в кишені матнистих штанів, – чи нема там тютюну? Дознається та й знову поїде надовго, надовго… А іноді (не знайшовши тютюну) назбира цілу низку і чоловіків і жінок та й жене батавою аж до міста "свідітельствувати", чи справді вони чоловіки та жінки, чи, може, звірі які заморські? І – дивно! Як лікар не роздивляється, як їх не бадає, що з ними не робить, а виходить на ділі все ж одно й те, що се чоловіки та жінки. Чому ж у їх дітей нема з того часу, як стали вони шалопудами? – А тим, що шалопуди!.. – одкажуть та й розпустять людей по домівках; і знову слух про шалопудів затихне надовго.

Одначе як же сі шалопуди пустили коріння в такому безсектаторському народові, як народ України? Пустили, вкоренилися й дедалі розрощуються?

Щоб хоч трохи вияснити се питання, треба глянути ясними очима на народне життя, роздивитися дуже неодрадну картину його побиту. А задля сього покиньмо на час чудного машталіра з його чудовними ліками.

Перше всього, що вам кидається в очі, так се поділ народної маси на два стани, де народний тип, гартований не в однакових побитових постановах, вилився у дві різні форми. Се – горожани і селяни.

Перші, живучи під напливом у городи різних ненародних елементів, – людей уряду, омосковленого панства, людей торгу й ремісництва, – й не маючи освіти, постановленої на народній основі, почали збувати свої народні типічні ознаки; стали з них глузувати, як з мужиччини, нехтувати – як лишню вагу на своїх плечах, і виродилися у перевертнів. Мова стала пародією московської мови; дроп, сукна та ситці виперли з одежі сірячину, китайку, полотно. Може хто подума, що, кажучи за одежу, я шкодую заміною? – ні, – я тільки малюю вам перші ознаки зокола. Спустімось тепера всередину, загляньмо у душу.

Що там? Може хоч там пораду знайдемо? Де вамі Гній, калюка невилазна; страта честі, правди, віри на слово; ошукування одного одним, хвастощі сим і до сього всього – п'яництво й п'яництво. Гірке заливне п'яництво! П'ють не тільки чоловіки, жінки, – п'ють дівчата, діти. Чоловік несе од жінки до Гершка свою зароблену плату; жінка урве з свого убогого хазяйства – й теж несе; наймит або наймичка – й казати нічого. Все п'є, все заливає очі й не соромиться одно одного.

Батько не соромиться дітей підняти п'яний бучу у хаті, побити вікна, миски, ложки, лави, скалічити свою жінку; жінка – п'яна валятися у рові; дочка – пригортати при батькові чи матері москаля; син – часом побити того й другу… Чи не здурів, чи не збожеволів, бува, народ? – питаєте ви себе. Постійте. Ось виступають перед вашими очима два чисто городянські типи: "халамидник" і "боска".

Перший – завсіди обірваний, обшматаний, всього його од горілки роздуло, скалічило; очі, як у божевільного, мутні, болізні, ніс – розбитий, пика – подряпана. Живе він день, зиму й літо геть за городом, у пустці, як звір у берлозі. Спить там він, поки сонце зайде. Як сіло сонце, розправля він тоді свої задерев'янілі ноги і плететься у город… Стережися тоді, пізній гуляко, тримай зигарка або верхньої одежини якомога; бережися й ти, наморений їздою "Йванько", не спи; а то як раз та два – прийдеться вести у руках коня додому без уздечки.

А ось і "боска". Сидить вона день у свого хазяїна, найбільше жида-шинкаря, і куняє. Пика її споєна, висмоктана, у синяках; очі попідпухали. Сидить вона і теж дожидає, поки сяде сонце; а там – причесалася, прибралася, вмилася, вибілилася й понесла своє грішне тіло на широку улицю… Стоїть або ходить, не минає стрічного й поперечного, співає своїм охриплим голосом спрошні пісні, аж таки знайде свого знайомого, якого недоїденого… "чиновника-шибайголову", котрому все одно, чи жити, чи вмерти, або викравшогося з казарми москалика-джигуна. Ось зійшлися, пішли…

Трохи перегодя чуєте плач, крик: "…халамиднику, [сучий] сину! ой, рятуйте! халамиднику! нащо ти мій платок береш? рятуйте!.." Далі гуп тіла на землю, ляскання важкої руки по щоках, плач, лемент, крик – мов ріжуть кого… І все те несеться по сонних улицях города і не викликає нікого на поміч. Всі добре знають, що то й хто то.

Іноді на той крик обізветься свисток дозорчого (ознака, що ще не спить він); болізно він уріже ваше ухо, промчиться й затихне десь далеко-далеко на вигоні. Трапляється часом, що й тихо обходиться се. Тоді боска, як тінь яка, швидко крадеться темними улицями за город, до самого крайнього шинку якого-небудь Гершка або Лейби; несе свій убогий заробіток. Тут уже й подруги зійшлися; і вони принесли свої заробітки. Ось суне Іван або Грицько; й вони несуть – хто згарок, хто уздечку, шальку з вівсом…

І все оце предобрий Гершко приймає й розплачується дурманом настояною горілкою, гнилою рибою або цвілими ковбасами. І Гершкові добре, і людям добре: Гершко купив усе за безцінок, люди – напилися й наїлися… Пішли співи, танці, вихиляси, викрутаси, лайка однакова що між чоловіками, що жінками. І тільки перед світом все те тікає у свої нори, у свої берлоги.

Люди ночі, вони бояться дня, як сови, і чим дужче тікають од ясного світу. Буває часом, зморена боска або халамидник не зможе добратися до свого кубла, і вранці ви бачите, як колоди порозкидані у захистку під тином або ж під деревиною у бур'яні, лежать сонні люди, – то вони. Йдуть люди на базар – минають, не дивляться, не плюють і не сміються… З усяким таке буває!

Коли на городян, на синів зовсім інших людей, начатки іншого побиту, інших звичаїв, інших хвиль побитових накладали свої сліди, вибивали й виковували свої зразки, і виродилася з того така неодрадна форма народного перевертня-городянина, – то селяни як стали на одному місці після козацької завірюхи, як уляглися ті лихі чвари у тихе незамутне життя, то так і досі зосталося; і досі, у неосвітньому мороці, б'ються вони з своєю злиденною долею, холодом та голодом, а часом запивають те все "живицею-ледащицею".

Ціле літо на роботі, або ж серед свого поля, або чужого – на заробітках; цілу зиму то по печах лежачи, то по шинках сновигаючи. Гершко, носом чуючи свою поживу, підсунувся і сюди з своєю порадою та одрадою. І добре йому, – за безцінок має він і курей, і гусей, і масло, й яйця, і всякі огородні овощі, і всяке польове зерно; а часом закине удочку у чужу будочку та й тягне, не кожух, так свиточку, – і все те незабаром помарширує у місто на базар…

А Грицько або Іван, виспавшись добре під лавою, устане, оглянеться кругом, – ні свити, ні кожуха, а іноді й грошей з гаманом (коли були) кат має; почухає свою нечесану голову, удариться руками об кишені та й поплететься додому слухати лайки жіночої або ж репету дитячого.

– Оттак-то мене зла личина обмарудила! – похвалиться через тиждень-другий, добре вилежавшись на печі, викачавшись од хмелю, своєму сусідові.

– А може б ми тій личині та очі залили? – сміючись, одказує питанням сусід. – Одначе сьогодні празник.

– Та воно б то й я не од тих грошей, – каже неборака, чухаючи потилицю, – та…

– А що там та?.. От потурай їм!.. По маленькій! – лукаво грає по живій струнці сусідовій сусід.

І дивися – побралися попідтинню прямісінько до Гершка. Там зберуться ще три-чотири. Випили, заїли, розбалакалися. Скаржаться на життя, смалять люльки.

– Трудно стало жити, – ох, як трудно! – оце скаже один і сплюне.

– Бо людей наплодилося, що й землі важко, – уверне другий.

– Та й порядки!..