Подоріжжя од Полтави до Гадячого - Мирний Панас

– процідить крізь зуби, не випускаючи люльки з рота, третій.

– Ще хоч би не маштаки; а то ті нас підсікли!.. – забубонить четвертий.

По слові четвертого вам зараз робиться відомо, хто то розмовляє: козаки, казенні, тільки не колишні кріпаки. Між тими й другими йде своя хатня ворожнеча; один одного ненавидить. За що? – спитаєте. За те, що історичний потяг, розв'язавши руки кріпакам, круто повернув, як колесом переїхав, економічний побит народу і почав трощити його патріархальний склад.

Настало зразу тисяча тисяч вільних рук, без хати-оселі, без хліба, без грошей. Треба було щось ротам жувати, треба щось робити? Й от сі роти й руки розбрелися по своєму й чужому краї, то в найми, то на заробітки: маючи надію незабаром стати й собі такими ж хазяїнами, як стали їх брати вільні. От тута-то й почалася та боротьба за шматок хліба, за оселю, за сім'ю, за господарство. Усяк добре знає, що се за боротьба. Багато пропало люду з чесними замахами, з добрими замірами; життя учило, що без кривих і таємних шляхів не можна було вискочити.

Й от кріпацький норов, уже й без того скалічений самим кріпацтвом, став ще дужче калічитися, зробився скучний, прониристий і шкодливий. Се все й дало їм більшу силу над козацтвом та казенними, котрі привчені були робити все повагом, по давньому споконвічному звичаєві, по батьківським показам, – і стали вони побивати свого вільного брата у всячині, хоча й кривими та таємними шляхами. Чесна козача душа, вирощена на волі, не знала такої зневаги, – й от вони ворогують між собою.

Через те козаки, як тільки зійдуться, зараз і беруться за те, що багато нашого брата наплодилося, трудно стало жити; маштаки світ зав'язали, – скаржаться на життя й ідуть шукати простору за Кубань.

Кріпаки теж скаржаться, тільки інше. У їх першими припонами їх щастя не те, що багато нашого брата наплодилося, а самий склад громадянського побиту!

– Що то земство? – розмовляють вони. – Тільки лишня драчка! А мирові? Коли добрий пан – то добре нам, він і розкаже і перекаже; а як лихий – то все рівно, що плюнь! Те ж і волосні. Набіг посередник або справник, а в старшини й язик одібрало; про писця вже й казати нічого, – той норовить тільки на нашу кишеню, як би з неї сороківку витягти за пашпорт. П'явки! Що ж ми зробимо, що ми скажемо – люди темні?

Як бачте, життя не веселе. Де ж шлях той, яким би можна вилізти з-під гніту його?.. Козаки знайшли – за Кубанню, й потягли; бо їм можна туди – спродав своє – та й на всі чотири сторони. Кріпакова доля не такої співає: у його ще нема нічого свого, у його казенне, за котре ще треба гроші сплатити. Через се йому й не можна за Кубань…

І от хиріє собі так народ, крутиться на однім місці, в одній ковбані. А душа? Й вона просить їсти, і їй хочеться хліба. А де ж ти задля неї хліба виломиш? куди її приткнеш, щоб не стирчала серед пустині, як та билина, одна самотою? От тута-то й [за]ковика, та ще й не абияка… Потроху – Гершко залива ту душу своєю заливкою, потроху – життя надсаджує молоду силу; а потроху сама в себе заривається, шука утіхи не навкруги, а в собі; то, шукаючи, й окунеться у шалопудство…

Через се то й став для мене таким цікавим мій машталір. Сама борода його; такий чудовний випадок, од котрого перестав він й у рот брати, – малювали у моїй голові не кого іншого, як шалопуда, хоча я й помилився.

Як сів я й минули ми місто з його казенними будівлями, з його невеселими чорними плотами, почухравши, тільки видно, твердим засохлим шляхом, то перше слово моє було:

– Нащо ви, діду, бороду носите?

– А так. Ніколи голитись. День у день їзда.

– А я думав, чи не старовір, бува? (Я не назвав шалопудом, боячись уразити діда, бо слово се між своїми за лайку сливе).

– Хто? Я?

– Еге.

– Ні. Ось, бачте, зараз люльку буду курити; а вони ж сього зілля не вживають.

Й почав накладати люльку, пустивши коней тихою ходою.

– От і добре, – кажу я, – покуримо, щоб дома не журились.

– Хм! – усміхнувся дід. – Не журяться!

– Чому?

Дід тільки хитнув головою.

– Ви самі тутешні? – питаю трохи перегодя.

– Я такого-то (запам'ятав прізвище) пана.

– Сього ж таки повіту?

– Ні. Костянтинівського.

– Хата є, сім'я є?

– Є.

– Що ж вас одірвало од сім'ї? Хіба землі немає?

– Та яка ж у нас земля? Звісно, общеська!

– А все ж за неї треба платити?

– То й платимо ж. Жінка там трохи обробля, а я туг та служу.

– І воно не кортить часом додому?

– Байдуже.

– Та все ж таки жінка, діти? Дід здихнув.

– Та як їздиш на той край, то й забіжиш.

– Хіба недалеко од шляху?

– Недалеко. Зараз біля станції.

– А діти ж великі?

– Дочці од першої жінки 17-й пішов, а то ще малі.

– То ви на другій уже жонаті?

– На другій, – глухо вимовив дід. А трохи помовчавши: – Е-е, якби мені син був, та й ще од першої жінки, то я б і горенько покотив. Оце б йому двадцять третій пішов, – та господь прийняв.

– А великим умер?

– Ні, малим. А се, що од сеї, невелика надія: синові восьмий тільки пішов. Куди ти його приткнеш? А в мене, як самі бачите, борода вже сивіє. А все ж другу жінку дівку брав, – усміхаючись жартівливо, вимовив, придавивши на слові дівку.

– Еге! то ще й тепер жеребця загнуздаєте? – жартую я.

– Ні вже… Хіба отакого, – та й указав пужалном на сухореброго коня на пристяжці, що йшов собі, голову похнюпивши.

– Ану! чого зажурився, – гукнув він на його, стьобнувши батогом. Кінь рвонув, другі собі підхопили й понесли нас по шляху, гуркотячи, як по камінню.

– Жид у вас держить станцію? – питаю.

– Жид.

– А що платить?

– Кому? мені?

– Еге.

– Шість рублів на місяць.

– На своїй чи його одежі?

– Його тільки оце сірячина, – показав на місце, де сидів.

– А харчі?

– Харчі його.

– А добрі ж хоч?

– Та за харчі гріх слова сказати.

Поки курили, розмова наша стихла. Коні підтюпцем бігли, вітер ніс поперед їх шпарко сіру куру. Я оглянувся навкруги: поле, сумне і чорне, лежало за нами; у праву руч, на Шведській могилі, стояла невеличка церковця; у ліву – над самим шляхом корчма. Білобока церковця, як дівчина у празниковій одежі, стояла собі коло високої могили (свідка колишнього побоїща) й приязно кидалась у вічі. Зате корчма, як жидівська наймичка, обшпугована дощами, з побитими вікнами, болізно дивилася на проїжджого, немов милостині просила.

– І, мабуть, жид шинкує? – питаю діда.

– Не знаю. Я од такого захисту тікаю.

– І краще.

– Правда ваша. Що як подивлюсь я тепереньки на п'яного, хоч і свого брата, то аж верне.

– Та воно вашому братові, – кажу йому, – не можна й не пити. Часом зимою хуртовина та лиха година заскочить в дорозі, – то ще й змерзнути можна.

– Отже ж то все вигадки, паничу. Пив і я колись – то так казав; а перестав – то й байдуже. А то, що змерзнути, кажете, то то таке: яку кому господь смерть положив. Чи так умерти, чи змерзнути, – того й возом не об'їдеш. А що наш брат п'є – то побий його лиха година! От не дальше, як учора. Приїхавши так перед обідом – зараз і пішли. То так нализалися, що ледве глупої ночі до хати долізли. До хати то долізли, а в хату – ні, не найдуть дверей. Почали гукати: дідуі діду! відчини. Відчинив я їм, та вже й каявся; хай би надворі вихмелилися; отже пожалів, а вони до самого білого світу не дали й очей зімкнути. Сказано, ірод у їх поселився, – свистять, кричать, гукають, лаються; та так цілісіньку тобі ніч. А тут ще одному й черга прийшла їхати. Куди ж йому коней запрягти, правити, коли він язика в роті не поверне? Перемінив уже його трохи тверезіший. Зате ж і досталося йому од хазяїна на другий день.

– Як, бив?

– Та бити то не бив, а тільки лаяв, як [сучого] сина.

– Ну, то ще нічого.

– Та все не гаразд. Гульня гульнею, а служба службою.

– То так.

Проїхали з півгодини мовчки.

– А коли, діду, вам краще було, – питаю, – чи як були у пана, чи тепер – на волі?

– Та воно, бачте, тепер і краще, що ніхто над шиєю не стоїть, – та тоді було краще.

– Чого ж так?

– А так. Тоді було одробився, та й лежи цілу зиму, нічого не знаючи.

– А тепер же?

– А тепер за цілий вік діла не переробиш. То, що на себе, то на себе, а то ще й на подушне, земське, рекрутське. Все то те, знай, тягнуть. А де його взяти? З коліна не виколупаєш.

– Так тоді ж було таке, що оце не злюбили чим вас – зараз у двір, а там звісне життя – то лайки, то бійки, а часом і голодом попоморять, на цепу поподержать.

– Та в лихого, та ще задля лихого, то воно таки такеньки й було; тепер, звісно, того немає.

– То-то ж. Тепер, що не заробили ви, то все на вас і йде, на користь вашу; а тоді панові йшло.

– Та воно, паничу, ось що я скажу: що на волі добре, – чи пішов куди, чи зробив що – нікого не питаєш, сам себе знаєш; та одно біда – хліба голо, а подушне тяжко насіло. Притьмом уже дуже налягло.

– Потривайте трохи, ось як розложать на землі, то тоді вага ся спаде з вас.

– Чи воно ж таки коли буде се?

– Пишуть, та вже ж до чогось допишуться.

– А чи не чули ви, бува, паничу, – у нас там на хуторі чутка йде, – що либонь цар одбере усю землю од панів й од усіх, хто її багато має, та й поділить порівно на душі.

– Ні, такого не чув.

– То-то я й казав, що брехня. А у нас усі слебезують об сьому та ждуть – не дождуться.

Такеньки ми з дідом цілу дорогу розмовляли, аж поки не доїхали до станції. Станція стоїть собі серед поля, насупроти – гостиниця, а більше кругом – ні хатинки.

Пересидівши трохи у непривітній холодній хаті, поки перепрягли мені коней, я вийшов сідати. Коло ганку стояв мій дід і нова тройка з новим машталіром. Я сів у віз, подавши дідові плату. Машталір уже прибрав було й возжі, щоб поганяти, як дід його зупинив:

– Тимофію! – гукнув він.

– Чого? – озвався Тимофій, обертаючись до діда й показуючи мені свою сувору пику з білими усами.

– Ти ж мені сього панича он як вези! Чув? Не жалуй жидівської худоби, бо се панич добрий!

Тимофій, не сказавши на се ні слова, підобрав до рук коней і погнав їх щосили.

Їхали ми дуже добре, тільки Тимофій випав не балакучий. На скілько моїх питань він нехотя якось одмовляв, а іноді й з серцем: не лізь, мов, у мою душу, я ж у твою не лізу! Прийшлося більше мовчати й роздивлятися усяку всячину по шляху.

Ось стоїть капличка: хрест похилився, капличка почорніла, заросла пліснявиною. З дверей виходить чернець з чорним капшучком, кланяється вам, дзвонить дзвоником, що коло держална висить.

Тимофій погнав коней.

– Не люблю я оцих ченців, тільки даремно хліб їдять, – сказав, як од'їхали з добру версту.

Далі показався коло небоспаду сизотемний пояс.