Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

І хоча дружина казала, аби Соломія взяла академічну відпустку, лікарка настояла не робити цього. У звичному середовищі, казала вона, дівчина швидше пристосується до життя.

Так і було. Жахи минулого відпускали. Ще вживала таблетки, але відчувала, що може обійтися без них. Самовільно зменшувала сама собі дозу. Щоби батьки не турбувались, невживане викидала в унітаз і ретельно змивала водою. Якось був слабкий напір. Пігулка плавала на поверхні. Соломія взяла її, загорнула в туалетний папір і викинула до сміттєвого відра.

Найбільше її тішило, що батьки перестали сваритися. Розуміла, що бережуть її нерви. Це було позірно з їхнього боку, нещиро. Але вже як є. Може, призвичаяться. Зрозуміють, що краще зберігати душевний спокій, ніж постійно ворогувати одне з одним.

Соломії здавалося, що не думає про ґвалтівника і нареченого. Мабуть, так і було. А що про них думати, якщо вони постійно з нею? Десь всередині. Вже, здається, не позбудешся ніколи цього вантажу аж до кінця свого життя.

26

До Києва Віолетта від'їжджала у поганому настрої.

Напередодні пересварилася з чоловіком. Військовий комісар наговорив їй стільки поганого, скільки, мабуть, не дозволяв зробити собі за всі попередні роки їхнього спільного життя. Десь у глибині душі Віолетта розуміла, що все це з відчаю, адже вона сказала, що більше до Дрогослава не повернеться. На її жорстокість він відповів ще більшою жорстокістю з відвертістю солдафона. Це був фактичний розрив стосунків між ними, ще не підкріплений офіційним розлученням.

Віолетта довго вагалася, чи не зателефонувати Андрієві Чернюку й попрощатися з ним. Адже він усе-таки був батьком її дитини. Вона вже навіть хотіла сказати, що завагітніла від нього. Але в останню мить все-таки передумала. Це не призведе ні до чого доброго. Ще розплачеться і залишиться тут, розриваючись між двома чоловіками, одного з яких уже точно не кохала і хотіла розлучитися з ним, а від іншого в її бік віяло порожнечею й космічним холодом.

Коли Віолетта їхала у маршрутці до залізничного вокзалу, помітила головного редактора "Дрогославщини". Той ішов з якоюсь молодою жінкою, яка весело щебетала біля нього. Андрій Чернюк ледь усміхався. Віолетта подумала, що цей чоловік з жінками не пропаде.

27

Ричард Блейк летів додому і думав про Смоллі. Ось за ким він справді скучив, так це за своїм котярою. Білий пустунчик з різнокольоровими очима турецької породи ван, мабуть, і не здогадується про сюрприз, який йому приготує господар лише своїм фактом повернення. Втім, ми занадто мало знаємо про котів. Можливо, Смоллі вже знає, що Ричард Блейк летить до нього.

Про роботу якось не думалося. Він був навіть готовий до того, що його звільнять і доведеться шукати щось інше. Такі думки прийшли йому до голови, коли посол США в Україні не зустрівся з ним після звільнення з полону. Казали, що саме того дня в нього низка важливих зустрічей з українськими міністрами. Звісно, Ричард Блейк не був асом у дипломатії, але ж розумів, що означає саме така поведінка посла. Тим більше, що пам'ятав про іншу зустріч – пишну й урочисту, а потім вечірку в ресторані, коли прилетів із США, у перший день свого перебування в Україні.

Вкотре він думав про Вікторію Юджин, якої йому не вистачало. Здається, після смерті цієї жінки він кохав її ще більше, ніж за життя. Жодна інша не могла замінити йому кохану.

Стюардеса в літаку здалеку нагадує її. Він уважно й занадто прискіпливо дивиться на неї. Жінка завчено усміхається, показуючи бездоганно білі зубки хижачки й свою готовність до любовних подвигів з Ричардом Блейком. Тепер вона зовсім не схожа на Вікторію Юджин.

Цікава думка захоплює Ричарда Блейка. Він піде геть із Центру стратегічних досліджень, напише книгу про свої пригоди в Україні, заробить на цьому мільйони.

Зі щасливою усмішкою на устах Ричард Блейк засинає.

28

Всі, хто знав Варвару до карцеру, жахнулись, коли побачили її після того, як вона вийшла. Здавалося, та ж фігура, ті ж риси обличчя, але перед тобою зовсім інша людина.

Найбільше ми змінюємося тоді, коли оновлення йде зсередини. Це можуть бути хвороба чи внутрішні зміни буття. Зовнішність завжди оманлива. За красивою жінкою зазвичай простежується внутрішня порожнеча. Страшний на обличчі чоловік може мати душу немовляти. Бог щоразу випробовує нас, аби ми нарешті зрозуміли сутність людини, тобто самого себе, і вартість безцінного життя.

Ніхто би зараз не міг прочитати на обличчі у Варвари її прагнення за будь-яку ціну вибратися звідси. Карцер став тією останньою точкою кипіння, яка зробила сталевою її волю.

Здається, від Варвари залишилися лише очі. Колись голубі, вони набули тепер сталевого блиску, пронизуючи кожного, хто мав необережність заглибитися в них і намагався вичитати, а що ж насправді коїться в її душі. Ще зовсім недавно ці очі були здатні до кохання і материнської любові. Тепер вони несли смерть кожному, хто став би на шляху Варвари, її намаганням здобути волю. За великим рахунком, тепер їй не потрібно було ні кохання, ні материнської любові, які, здається, вже вмерли в ній. Воля заради волі – ось що тепер становило сенс її життя.

29

Мама тихо померла вночі, і Марті здавалося, що вона би могла з точністю до хвилини визначити цей момент, хоча вони знаходились у різних кімнатах. Було щось містичне у цьому зв'язку між ними. І раніше мама й донька відчували на відстані, коли біль шматував одну з них. Не обов'язково це мав бути фізичний біль. Частіше мова йшла саме про біль душевний. Жодний лікар не міг би його зцілити, а ось телефонного дзвінка вистачало, щоби врівноважити всередині душі сили добра і зла.

Коли померла мама, порожнеча охопила Марту. Це було дивне відчуття невагомості, коли поруч ніби є люди, але ти їх не помічаєш. І з тілом твоїм творяться дива. Ти нічого не відчуваєш, а спокійно пливеш собі в часі й просторі.

Марта усвідомлювала, що нещастя, яке трапилося з нею, прискорило мамину смерть. Трималася до останнього, але можна було лише уявити, що пережила мама, коли Марту викинули з поїзда і вона дивом залишилася живою.

На початках після смерті мами життя видавалося Марті зайвим. Якби не глибинна віра в Бога, давно б укоротила собі вік. Молитви, щоправда, відносило десь убік, а не догори, в небо. Ніяк не могла зосередитись на словах, а тим більше на розумінні того, що промовляла. Але одного разу, несподівано для самої себе, думка все ж викристалізувалась. Вона має жити заради мами. А мама хотіла внучку.

30

Музей "Дрогославщина" знаходився за якихось двісті метрів від корпусу філологічного факультету. Соломія навчалась уже на третьому курсі, але ще жодного разу не побувала там. На останній парі чомусь подумала про це, але відразу забула.

Однак цей поштовх у думках виявився не випадковим. Коли йшла додому, здалеку помітила свого нареченого. Ніяк не могла звикнути до того, що він уже колишній. Наречений був з якоюсь дівчиною і не бачив її. Соломія шмигнула у провулок і опинилася біля музею "Дрогославщина". Озирнулась. Наречений з дівчиною зупинились і про щось розмовляли. Соломії здалося, що він зараз подивиться на неї. Вона рішуче відчинила важкі двері й зайшла до музею.

Її зустріли похмуро. Огрядна жінка куняла в кріслі у великій залі. Невдоволено окинула поглядом Соломію і знову заплющила очі. Більше тут нікого не було. Важка атмосфера чогось невідомого відразу впала на плечі Соломії. Хотілося втекти звідси, але думка про нареченого, який стояв з дівчиною біля музею, зупинила її. Зробила декілька невпевнених кроків і зупинилася біля однієї з картин.

Це була суміш яскравих фарб. Вони показували душу зсередини. Її, Соломії, душу. Здається, вона сама написала цю картину. Люди та предмети на ній не мали жодного значення, бо головну роль відігравали ось ці яскраві фарби. Художник дивився на світ очима Соломії. Вона була здивована й розчулена: невже таке можливе?

Соломія вдивилась у підпис в кутку картини. Дзвінка – і якась закарлючка замість прізвища. Яке дзвінке і гарне ім'я! Ось би познайомитися з художницею. Де її знайти? Навряд чи ця огрядна тітка зможе їй чимось допомогти.

Щоби не псувати враження від побаченого, Соломія пішла геть. Її вже не хвилювало, чи зустрінеться з нареченим. Душу переповняли зовсім інші емоції. Знала, що прийде ще сюди, аби дивитись на картини Дзвінки.

31

Гучні скандали з мамою час від часу приводили Ореста Бориславського до тями. Бодай декілька днів він переставав пити. Отруєний алкоголем організм уже не виробляв чогось на кшталт атомів чи молекул сорому. Розчахнуті вночі навстіж двері, зниклі з батькової бібліотеки книги – це вже не могло викликати змін у його душі, але принаймні зупиняло процес остаточної втрати людського.

Тверезих днів у житті ставало все менше й менше, але він намагався використати їх сповна. Тоді брав наосліп будь-яку книжку і читав її. Здавалося, повертались дитячі й юнацькі роки, коли ковтав книжки, не дуже замислюючись, а про що, власне, у них йдеться. Пам'ять тепер була нікудишньою, й Орест за декілька хвилин забував прочитане. Тоді – знову ж таки навмання – брав наступну книжку і читав до різкого болю в очах, ніби намагаючись наверстати змарноване життя.

Одного разу наче випадково на столі опинилися чисті аркуші паперу й ручка. Почав писати. Виходило щось неправдоподібне й потойбічне. Але ж Бориславський знав, що пише про себе, свої сни і глибоко заховане внутрішнє, про що сама людина доволі часто не здогадується, але, власне, це і складає її сутність. У цих писаннях поставав перед собою зовсім іншим, яким його не знали люди, та й він сам не підозрював, що є таким.

32

Дональд розумів, що коли китайці ще декілька разів застосують водні процедури, то його серце просто зупиниться. Увесь його хитромудрий шпигунський досвід, коли він із Росії передавав секретну інформацію США, виявився нікчемним на тлі брутального натиску китайців. І лише брехня – причому велика й вишукана брехня – могла врятувати його. І Дональд наважився чи не на найбільший авантюрний крок у своєму житті.

Він став вимагати зустрічі з товстим китайцем, вбачаючи в ньому головного в цій сумнозвісній компанії. Той, хто тоді побував у нього в готелі й викрав його, запитав, навіщо йому шеф.